Роки беруть своє… З кожним роком я стаю все добрішим – починаю любити людей. Ну, не те, щоб любити, а – жаліти.
От, наприклад, ходить сусідка зверху по своєму помешканні важко, як слон, метається туди-сюди, гупає, наче в неї на ногах чугунні колодки, та ще й кілька пар. А в мене налякано тремтять плафони на люстрі, нервово здригаються скляні дверцята в шафі, непевно похитуються фотографії і картини на стіні. А я не злюся, я розумію. У неї, мабуть, зайві кілограми від обжерства і постійний цейтнот від суєтного життя. І мені її шкода, адже крила її душі не впораються з таким тягарем і вона не зможе далеко відлетіти від цієї Землі, а в наступному житті знову втілиться в якесь суєтне створіння, схильне до обжерства.
А от під моїм вікном стоїть якийсь середнього віку колишній пролетарій, котрий втратив у житті все, разом із оковами. Зате здобув мобільний телефон, по якому він комусь до-себе-подібному розповідає про нестерпну легкість існування. Нічого цікавого у цій розповіді немає, окрім матюків. Я як дипломований філолог можу оцінити всю їхню формальну вишуканість, тематичне різноманіття, смислову насиченість. Але я теж знаю, що лайливі слова нищать карму – тож його душа вже, напевно, подірявлена як «голландський сир» і майже не тримається купи. Відтак і крила її будуть такими ж дірявими, а значить і нездатними відірватися далеко від Землі. Отож, дядьку, приготуйся до того, що в наступному існуванні найбільшим твоїм набутком знову будуть кайдани пролетаріату – думаю я – і мені його стає шкода.
Тоді я спускаюся по сходах, щоб зайти в магазин з алкогольними напоями, а під сходами у напівтемряві навпочіпки сидить бідне дівча з сусідньої брами. Воно мене не зауважує, бо в вухах навушники, з яких гупають якісь примітивні ритми, до того ж воно шелестить фольговою обгорткою чи то чіпсів, чи то сємок. Виглядає жахливо – як великий щур. Ой шкода-шкода – у щурячої душі ніколи не виростуть людські крила. Хоч шанс в неї по-молодості ще є.
В магазині я купую пляшку дорожчого абсенту в надії, що він справжній, принаймні, справжніший від того дешевшого, який я купив минулого разу. Йду додому і дорогою починаю превентивно жаліти виробника – бо якщо абсент виявиться «паленим», то я виріжу з картону ляльку умовного виробника і буду в неї встромляти цілком реальні голки, промовляючи при цьому страшні гуцульські прокляття, які діють ще гірше, ніж заклинання вуду. А особливу увагу в цій процедурі я приділю крилам душі умовного виробника – я їх так подірявлю, що для нього не залишиться ніяких надій на те, щоб покинути коли-небуть всесвіт підробного алкоголю.
Але, на щастя, абсент хороший. Нарешті я можу розслабитись і запросити в гості Блакитну Фею. Вона, прекрасна як завжди, приходить повільно, грайливо, граціозно. Струнка і зґрабна, в майже прозорій сукні і з вишуканим капелюшком на вигадливій зачісці. Вона підходить впритул, поблажливо, але з любов’ю посміхається, розтуляє свої вологі і пристрасні вуста і промовляє….чомусь несподівано грубим голосом:
«Людей йому, сука, шкода. Себе пожалів би, балбадоб!».
