Нова українська еліта формується у слідчих ізоляторах. Влада прагне пропустити через в‘язниці найкращу частину української молоді. В тюремних камерах молоді ідеалісти позбавляються ілюзій стосовно держави і щодо нас із вами. Слабкі ламаються, сильні обережно роздмухують в собі мерехтливий вогник помсти.
Статусність забезпечується не лише успіхом (багатством, посадами), але й стражданнями, терпінням в ім‘я віри. Св. Франциск у своєму лахмітті вплинув на своє століття більше, аніж Фрідріх ІІ в імператорській короні, а на подальші століття й поготів. Найбільш статусний політик Чехії Вацлав Гавел набув свого статусу у в‘язниці. Іще дорожчий нам приклад – Янукович.
Днями Київський апеляційний суд відмовився змінити арешт на підписку про невиїзд для політв‘язня Ганни Сінькової (яка кілька місяців утримується під вартою за участь в "мистецькій акції" - смаження яєчні на Вічному вогні в Києві). Справу розглядали троє дуже успішних людей у суддівських мантіях. В середньому зміна міри запобіжного заходу в цьому суді коштує 20 тис. доларів. По 5 тисяч на кожного з трьох суддів і 5 тисяч «на гору», за кілька хвилин «роботи». Подібних справ за день вони розглядають, гадаю, до десяти. Не з кожної одержують гроші, але з деяких беруть значно більше за середню таксу. Сміливо можна стверджувати, що кожен із цих суддів має 30-50 тис. доларів за робочий день.
Прокурорша, дівчина років 25, наполягала на тому, щоб якнайдовше залишати 20-тирічну Ганну Сінькову у вонючій камері Лук‘янівського слідчого ізолятора. Прокурорша теж успішна молода жінка, її більш чесні і тому безталанні однолітки заробляють на окружній, вона ж служить у столиці, в прокуратурі центрового, Печерського району. Нині їй перепадають лише крихти з-під старших товаришів, натомість гарні перспективи кар‘єрного зросту.
Я дивився на це шановане зібрання улюбленців долі і думав: якби в мене була дочка, якої долі я хотів би для неї – прокурорші, тих суддів, чи ув‘язненої Ганни, яку не вдалося залякати операми і вертухаями, яка сидить без вини і весь державний апарат прагне зламати її життя?
У мене немає дочки, але є син, і було б непогано, щоб він мав багатство і славу, проте хай він краще буде політв‘язнем, аніж суддею, прокурором чи міліціонером, хай збереже свою душу.
Якщо ми мріємо, щоб наші діти були сміливими і праведними людьми, ми маємо згодитися на спокуси і небезпеки для них. Бо не буває сміливим той, хто не наражався на небезпеки, і праведника, який не долав спокус, не протистояв більшості.
Ганна Сінькова ризикує більше за інших політв‘язнів, адже виразила неповагу не тільки до влади, але і до забобонів більшості суспільства, а свої забобони суспільство любить більше, аніж свої прибутки. Свого часу Христа розіп‘яли за зневагу до «святинь» народу. І народ насолоджувався стратою.
Ганна демонстративно підсмажила яєчню на «вічному вогні» біля обеліску у київському парку «слави». Суть не в тому, що радянські окупанти – такі самі окупанти, як і німецькі, а в тому, що німецькі давно засуджені і повішені (і навіть у Німеччині свастика не прикрашає жоден есесівський цвинтар), натомість радянські весь час з нами і продовжують ненавидіти і знищувати все українське. Ваші діди воювали – кажуть вони, - тому ви маєте віддати Крим. Ваші діди воювали, тому в Донбасі треба закривати українські школи. Ваші діди воювали, тому ви не повинні без нашого дозволу трактувати свою історію. Ваші діди воювали, тому ваші діти будуть перебувати або в ув‘язненні, або на підписці про невиїзд. Ваші діди воювали за Сталіна, тому ви маєте ненавидіти тих ваших дідів, які воювали за свободу.
Я з розумінням ставлюся до наших братів-москвофілів, які стікаючи жовчю верещать «нашідідивоювали» й готові самі записатися вертухаями в тюрму до Ганни Сінькової, щоб мати щоденну можливість плювати в її тюремну баланду. Зрештою, завданий удар у саме серце їхнього поганського культу перемоги Колими над Бухенвальдом.
Проте, я не розумію наших пришелепуватих патріотів, які кажуть: «вчинок засуджую (могили, ветерани, не всі зрозуміють, неоднозначно трактують), але покарання занадто суворе (вистачило б, кажуть патріоти (!) 15 діб)».
Нещасні, ви прагнете вашою млявою «об‘єктивністю» сподобатися потворам, яких обурює сам об‘єктивний факт вашого існування. Вони не почують ваших мудрих аргументів, бо ненавидять мову, якою ви їх висловлюєте.
Друзі, ви знову прагнете національно-визвольну боротьбу звести до правозахисної діяльності.
Так от, національно-визвольна боротьба може мати успіх, а правозахисна діяльність – тільки успіх в одержанні ґрін-карти.
Війна завжди ведеться не за ресурси й території, але за символи і святині. Сталін поклав 300 тисяч ванюшек при штурмі Рейхстагу, який не функціонував із 1933 року, відтоді, як комуністи підпалили його.
300 000 життів за цегляну коробку – бо навіть Сталін розумів: це війна за символи і святині. Але цього не розумієте ви, мої одномірні малята. Беріть хоча б приклад з Табачника і Колєсніченка: жодної поваги до символів і святинь ворога!
Всі поганські церемоніали тісно пов‘язані з культом мертвих. Саме тому так легко було завжди трактувати і Нерону, і КПУ, і нашідідивоювателям неповагу до церемоніалу, як неповагу до мертвих. Але чому ви, братики патріотики, з таким задоволенням танцюєте під їхню дудку?
Кожен загиблий на війні червоноармієць мав двох вбивць: німця, який в нього влучив і свого командувача фронтом, єдиною тактикою і стратегією якого було завалити ворога трупами власних солдат.
Жуков обраховував втрати в одиницях техніки, чисельність загиблих його не цікавила.
Трупи зацікавили радянське керівництво в шістдесятих роках, коли воно заходилося створювати замполітські атракціони з обелісками і «вічними» вогнями.
Кожне таке капище оздоблювалося певною кількістю кісток під плитами з золотими літерами.
Кісток шкода, як шкода нам буває жертв авіакатастрофи, проте нікому не спадає на думку героїзувати загиблих пасажирів, стверджувати, що вони віддали життя в ім‘я розвитку вітчизняної авіаційної галузі. Вони загинули, бо їм не поталанило. Наші діди загинули, бо їх загребли по мобілізації, дали одну гвинтівку на п‘ятьох і кинули форсувати Дніпро. Вони воювали не за вітчизну, бо жодної вітчизни після війни вони не одержали, вони воювали за голод 1946 року, за насильницькі виселення, за репресії проти своїх рідних «які перебували на окупованих територіях», за колгоспне рабство, за залізну завісу, за радянську цензуру, за бідність і за страх. Проявляти радянський патріотизм – все одно, що курям бути патріотами птахофабрики. Втім, росіянам вдається на цих умовах вже кілька сотень років любити Москву. Але ж українці хоч трохи розумніші за курей!
Реакцією нормальної людини на шляхетний вчинок Ганни Сінькової може бути тільки беззаперечне схвалення, захват і підтримка, ненависть до ментів, зневага до поганських московських культів.
Амінь!
Дмитро Корчинський