На відміну від свині, гречці не ставлять в Україні пам’ятників. Хоч ця скромна рослина добре росте на грунтах східноєвропейських рівнин і не гірше за свиней слугує добрим харчем українцям вже багато віків. Втім, за останнє десятиліття з’явилися доволі тривожні симптоми, які пов’язані з оспіваним висловом у народних піснях «скакати в гречку».
І навіть це ще могли б якось перетерпіти благочестиві галичани, якби в культовій для загалу гречці не було так багато жуків-довгоносиків.
А далі — власне спостереження про довірливих нащадків «гречкосіїв», негативні явища політичного споживацтва, «передвиборчої гречки» і хто на тім заробляє.
Cучасна аксіома передвиборчих технологій імені Льоні Черновецького твердить: гречку вирощують в Китаї — тому гречкосії в Україні перевелися. Відповідно до цієї аксіоми тепер маємо «гречкоотримувачів», які вдячно голосують за «гречкодавців». Тобто за тих, хто дає останнім безплатні пакети з гречкою або її «еквівалентом». Зауважимо, що ця новітня технологія, яка забезпечила сірій посередності владу над столицею України, тепер успішно опановує інші регіони України включно із карпатськими полонинами.
Про саму технологію, яка дуже проста. Питання: чим думає виборець? Відповідь: шлунком! Питання: як дійти до кожного електорального шлунка? Відповідь: через збірний образ соціального магазину або партійної цьоці, що роздає халявний харч. і ось диво дивнеє: навіть в українському «П’ємонті», який пишається своїми демократичними традиціями, соцмагазини та «цьоці з гречкою» не тільки множаться, як гриби після рясного дощу, а й домінують у соціальній політиці краю. То, може, ми вже не «П’ємонт»? Може, ми повернулися в звичайнісіньку совкову країну чухраїнців Остапа Вишні?
На жаль, сьогодні для народу «політична гречка» набуває найнесподіваніших форм. Від непристойно дорогих набережних зі світломузикальними фонтанами від шоколадного короля Петра Порошенка в електорально «рідній» для нього Вінниці — до дешевих музичних центрів, комп’ютерів, велосипедів, баянів у прикарпатських Коломиї, Надвірні та Рожнятові. На запитання «А чому ж ви так дешево продаєтеся?» вони напускають на себе сум: «Та ми ж бідуємо...», — і при цьому швидко ховають за спину руки з золотими перстенями...
Але найсумніше те, що це вже стає в нас «доброю» традицією.
«Як сі починало
і як сі стало?»
В Івано-Франківську ще на початку 2000-х все починалося, зрозуміло, з «турботи про майбутнє» — з дитячих майданчиків. Кандидати в депутати міськради будували, лагодили і фарбували ті майданчики такими ударними темпами, що позаздрили б і будівничі радянських космодромів та дніпрогесів. Обласний центр перед виборами вкривався свіжопофарбованими майданчиками.
Але все добре є добрим саме тому, що воно добре до пори до часу.
На останніх місцевих виборах «халявна гречка» знову знайшла своїх виборців на івано-Франківщині. Насамперед завдяки «почесному гречкодавцеві» Юрію Солов’ю. Цей добродій власні соціальні аптеки та магазини зробив однією з фішок своєї передвиборчої кампанії на посаду міського голови Івано-Франківська. Скептики тоді сміялися: ось який «спритний» кандидат: не дарує гречку, а продає! Трішки дешевше, з маленькою знижкою, зате ефект був не гірший за «аксіому Черновецького». Зауважте, що все відбулося за мінімальних затрат з боку «благодійника». і прибутково, і гучно! Технологія принесла позитивний результат — друге місце з мізерним відривом від переможця на виборах на посаду міського голови івано-Франківська. Ще й досі в обласному центрі гуляє анекдот: «Чому Соловей не став мером? Не встиг відкрити соціальний магазин у міській раді». До речі, кажуть, Віктор Анушкевичус також полюбляє «гречані» технології, але трохи в інший спосіб. А коли підсумувати, то загалом на виборах до місцевих рад 2010-го ця система все-таки дала збій — флагштоки національної ідеології вкотре! перемогли. І хто би що не дарував — більшість електорату голосувала за «Свободу», хоч остання не надавала переваги ні дитячим майданчикам, ані шпаківням юннатів. Втім, як зауважують, правил мало, а винятків багато...
Передвиборча «благодійність»:
зверху донизу
Наразі перед цьогорічними виборами до Верховної Ради на Прикарпатті сформувалася своєрідна партія «доброчинців». До неї входять як майбутні кандидати від влади — Василь Чуднов, Богдан Гдичинський, Ігор Лукань, так і ті, хто намагається позиціонувати себе опозиціонерами, де поза конкуренцією — Юрій Соловей, Юрій Дерев’янко, Володимир Грабовецький, Олександр Шевченко.
Інформаційні стрічки щодня приносять новини з політгречаного фронту: Богдан Гдичинський подарував велосипеди коломийським поштарям, Юрій Дерев’янко — клубу музичний центр, Василь Чуднов — школі вогнегасники, Володимир Грабовецький — музикантам баян. Народ в очікуванні наступних кроків. Лісники чекають на снігоходи, асенізатори — на парфуми, вчителі — на зарплату, школярі — на підручники, селяни — на землю! А що, не можна помріяти? Адже, до виборів ще є час, а надія вмирає останньою!
Хоча всі розуміють реальні мотиви «гречкодавців», які банальні, мов мрії Чебурашки. Здогадайтеся самі, з трьох разів, які саме?..
Правильно. і ми також так думаємо, що вони хочуть стати депутатами Верховної Ради. А коли помиляємося, то запитаємо: для чого тоді їм возити за собою на всі ці «благодійні» акції команди журналістів? І так щодня, щотижня. Хоч і тут відповідь проста, бо часто висвітлення в пресі таких «знакових подій» трактують швидше як саморекламу, а не соціальні ініціативи, і, відповідно, це коштує набагато дорожче за сам «подарунок»!
Втім, подібне «меценатство» в Україні має сезонний характер.
Бо ця «життєва потреба» для кандидатів в депутати — потреба тимчасова, як річні сезони дощів та посух десь на Далекому Сході. Оскільки мета передвиборчої «благодійності» одна — стати депутатом. і вона сприймається ділками як «інвестиція», яку треба буде стократ «відбити» в парламенті, торгуючи собою оптом (як тушкою) і «вроздріб» (окремими голосуваннями). Підкреслюємо, що ми не маємо на увазі тут кандидатів на чесних і гідних депутатів, а тільки тих, в кого давно немає ні чести, ні совісти, але хто би тут за них розказував!.. Бо думаємо, що за прикладами самим галичанам далеко ходити не потрібно...
Правда, є в описуваній технології і позитивні моменти, адже сьогодні кандидати часто своїми «дарунками» підміняють державні функції. Це подобається місцевим керівникам. Це подобається кандидатам, які зростають у власних очах. Це подобається і виборцям, на яких хоч у такий спосіб звертають увагу.
Та чи принесуть ці «добродійства» очікувані сподівання нашим краянам, громаді, суспільству? Очевидно, що ні, бо навіть соціологія твердить, що в такі «добрі ініціативи» вірять лише чотири відсотки виборців в Україні. Але ж старі схеми працюють, правда?
А тим часом наївна «джинса» (або політичний піар в ЗМі) починає захоплювати все більше телеефір, сторінки газет, стрічки новин в інтернеті як в Україні, так і в нашому краї. То хто ж є у нас найбільшим «політичним благодійником»? — запитаєте ви.
Очевидно, що на цих виборах «благодійником номер один» стане Юрій Дерев’янко («Фронт змін»). Його у «святій справі» забезпечення електорату халявою, напевно, не переможе ніхто. Пізно. Бо вже майже рік, як він зі знімальними групами місцевих телекомпаній об’їжджає сільські клуби, школи та інші «соціальні точки» Надвірнянського мажоритарного виборчого округу. Все роздає і роздає те, чого люди найбільше потребуютьѕ Більше того, на одному з місцевих сайтів кожна така поїздка пана Юрія завжди подається як топова новина. Читачі сайту мали б вже геть сплакатись від розчулення, спостерігаючи цей річний атракціон «Нечувана щедрість». Може, й плачуть. Хтозна. Адже це не що інше, зауважують старі політтехнологи, як так звана конкретна дія. «Не словами, а ділами» — теперішній лозунг мажоритарників.
А те, що відбувається, здається, підкуп виборців, мало кого хвилює. Адже прямого порушення законодавства немає, а моральні аспекти в нашій країні вже давно винесені за рамки «реальної політики».
Приклад Юрія Дерев’янка виявився заразливим. Нещодавно співголова фонду Дерев’янка Володимир Грабовецький почав використовувати аналогічну «гречкодавчу» технологію в Долині та Рожнятові. До слова, в Долині Грабовецького сприймають з гумором. Але це в Долині, де люди вже навчились відрізняти благодійність від передвиборчої «лихоманки щедрості». А от з майбутніми виборцями окремих сіл Рожнятівського району такі оказії ще трапляються. Кажуть, що там навіть деякі директори шкіл стали схожими на київських бабусь Черновецького. Підтвердження тому — порівняно нещодавна інформація на місцевому телеканалі. Особливо зворушливо було дивитись на такого директора школи, який вручав своєму учневі простий футбольний м’яч з таким виразом обличчя, ніби він був принаймні «золотим м’ячем»!.. А за кадром залишилися ще скакалки Грабовецького, гімнастичні палиці Грабовецького, обручі Грабовецького...
Що далі?
Ми навіть не питаємо, чи спрацює, де і наскільки «технологія пакета з гречкою» на Івано-Франківщині. Десь ні, десь — обов’язково спрацює. Сподіваємось лишень, що не всі наші краяни поведуться на «халяву». Але хочемо запитати себе, доки нас матимуть за «глупий елєкторат»?..
Що буде після виборів — ілюзій немає ні в кого. Як показує гіркий двадцятилітній досвід, незалежно від того, чи досягнуть мети «гречкодавці», струмок дарунків після виборів пересохне надовго, щоб у далекому майбутньому, з потугами, знову потекти дрібненькими цівками в народ з наближенням наступних виборів, коли «сезон дощів» заступить «сезон посухи»...
До речі, всі ми забули про сало до гречаної каші...
Григорій САЛО,
