Днями мені випала честь читати лекцію про новаторство і унікальний шлях Леся Курбаса. Діло відбувалося у Києві в мистецькій республіці Гостинний двір, історичній будівлі, за яку боряться от уже півроку і провели в ній більше 300 різноманітних подій. Роздуми про театр постійно приходять у мою голову, про той самий "курбасівський театр", де в центрі роздумів та справжнього предмета зацікавлення режисера та акторів стоїть Людина, зі всіма своїми рефілексіями, прогнозами,снами, галюцинаціями і "копаннями в собі". Чи є нині такий театр? І чи не циклічно ми нині повторюємо далекі революційні 1917-1918, коли Курбас змушений був виживати сам і годувати свою трупу.
І чи ми не спостерігаємо те саме нав'язування партійної лінії на сцені українських театрів? Мені би хотілося, аби наших унікальних експериментаторів знали і визнавали, а ми в свою чергу вчилися у них.
Новаторство Леся Курбаса у театральних пошуках вражало. Приміром, він став першою людиною, яка свого часу вигадала так звану "сповідь світлом", коли психологія героя, його характер розкривалися за допомогою освітлення, гри тіней, розділення людської сутності на темне і світле. Таким чином режисер, ніби піддавав своїх героїв дослідженню і дозволяв це робити глядачеві.
Геніальний Лесь також був у центрі мистецьких дискусій: любив експресіонізм та кубізм і застосовував елементи цих мистецьких течій на сцені. До прикладу, декорації стали яскравішими, йшли в перспективу і створювали реалістичну картину вистави. "Глядач має повірити у все, що бачить на сцені, опинитися у власному космосі",- казав Курбас. І у нього це виходило! На сцені вперше почали з'являтися куби та різноманітні предмети. У виставі "Цар Едіп"( першій виставі Молодого театру,заснованого 1917р.) режисер вписує хор у давньогрецький барельєф, поєднуючи таким чином красу античності і авангардний прийом сучасності. Критики вибухнули позитивними відгуками: античність та сучасність ожили в руках майстра Курбаса. А сам режисер грав царя Едіпа і за спогадами дисидентки, а на той час ще дівчинки, яка любила театр Надії Суровцевої, Курбас грав божественно і вони частенько складали гроші, аби купити білет до найближчого ряду, аби краще бачити кожну деталь цієї майстерної ролі.
"Курбасівська школа" прагнула виховувати універсального актора-інтелектуала, "розумного арлекіна", як казав сам митець.
Також в полі зору Курбаса-режисера опинились прийоми кінематографа: він використовував "розкадровку" у своїх виставах, робив історії епізодичними, ніби розділеними кадрами. Вперше на сцені "Березолю" в Харкові почали з'являтися експерименти з відео. У виставах вмикалися відео-уривки. Критики "їхали з ґлузду" і не встигали за черговими вигадками та експериментами Курбаса. У багатьох виставах, зокрема і в "Народному Малахії", цю постановку разом з Кулішем митець поставив у 1927 році відчувалася присутність поглядів Сковороди, його вічні "шукання за обрієм". Курбас вважав його своїм духовним вчителем, бо сам все життя роздумував над "внутрішньою людиною", про яку говорив Сковорода.А в "Народному Малахії" головний герой постав перед глядачем у постолах, у сорочці, таким собі Доном Кіхотом, для якого немає заборон, немає беззмістовних людських меж.
Поява у живописі "Чорного квадрата" Малевича дала Лесю Кукрбасу нове поле для експериментів. Чорний квадрат і став тим самим скупченням "Я"-великого і неповторного, над яким режисер працював усе життя.
Зараз ми бачимо відгуки "курбасівського ока" фактично на кожній сцені українського театру від академічного до більш авангардного, ми бачимо Курбаса у поетичному українському кіно 60-х років, весь Булгаков пронизаний цими струмами. І це означає, що Лесь Курбас отримує нині нове життя, хоча так само як і на початку 20 століття існує "партійна верхівка", якій невигідно, аби театр змушував глядача думати, аби він ставав суспільним парламентом, саме так звав свій театр сам Курбас. І розумієш, що пройшов не один десяток років, а питання досі актуальні: чи має справжній театр заробляти, чи має грати замовні вистави, чи має бути примітивним? Ми досі обираємо між "Едіпом" і розвагою, шоу.
Я часто замислююся, що би сказав Курбас, побачивши сучасний театральний простір? Чому би зрадів, а в чому розчарувався, як би оцінив діяльність свого дітища- Молодого театру. І чи чіпала би його нинішня влада? Чи наважилася би усунути, як "неблагонадійного"?
Вже перебуювачи на Соловках, режисер примудряється навіть у таборі зробити театр, ставить виставу "Аристократи", йому пропонують акторський склад, але Лесь усіх бракує і набирає справжніх вбивць, повій і злочинців. У цій виставі соловецького театру актори фактично грали самі себе. Поставновку сприймають із шаленим запалом і аншлагом. А Курбас тішиться, не опускає рук і багато працює, більше того примудряється підтримувати морально інших в'язнів. Зокрема, його сокамерник фельдшер Павло Монаков розповів такий епізод, що після однією з розмові він запитав сивоволосого Курбаса чи правда той віритьу те, що Україна і її культура колись буде самостійною, на що Курбас відповів короткою фразою: "Якби я не вірив у самостнійсть України, я би ніколи тут не був". Він вірив не лише у самостійність любої країни, а й у великі ідеї свого філософського, глибоко духовного театру. І мені хочеться вірити, що ім'я Леся Курбаса ще буде належним чином оцінене.
