Минулого року Україна розміняла третій десяток своєї незалежності. Проте, за цей час не вдалося створити повноцінну українську ідентичність у повному розумінні цього слова. Зрозуміло, що з цього приводу у суспільстві є певні розчарування. І у першу чергу у тієї частин населення, яка покладала великі надії на формування української нації та держави. І ця частина, безумовно, – галичани.
Тому через неможливість реалізувати повною мірою свої націоцентричні почуття у середовищі галицької інтелігенції якраз і почастішали згадки про “галицьку автономію” або “галицький сепаратизм”. Галичанин ніколи не визнає пострадянський устрій, а українського, такого, як він хотів би бачити, немає. І ніяк не виходить.
Наприкінці вісімдесятих – на початку дев’яностих сформувалася так звана галичанська модель відродження України. Ця модель себе не виправдала, українська держава не стала на рівень Польщі, Чехії чи Словаччини – своїх найближчих сусідів котрим вдалося швидко розпрощатися із радянським способом життя. Це також сталося і тому, що було повною мірою (чи взагалі) не враховано прагнення українців східної та центральної України, котрі становлять більшіть мешканців України.
Відверто кажучи, національне відродження початку дев’яностих років минулого століття було “проектом меншості”, і його не сприйняла більша частина України, тому й він не приніс бажаних результатів.
Але для галичан цей проект є “рідним” і цілком “природнім” і змінювати його чи якось коригувати є не досить комфортно. Тому, у ситуації, коли реалізація проекту “держава України” по-галицьки не є можливим, деякі представники галицької інтелігенції вбачають за краще просто відгородитися від решти України і “замкнутися в собі”.
Хоча у цьому і є велика помилка: Україна – не Галичина здатна сприйняти і підтримати державотворчі та україноцентричні ідеї, продуковані галичанами. Тому що у Галичині краще збереглася національна свідомість і національно-патріотична думка – все ж таки Визвольна боротьба 1940-50-х років дали своє.
Патріотичні прагнення Великої України своєчасно були жорстоко придушені та стерті з історії. Проте “Галичанська модель” повинна увібрати політичні, соціальні та культурні реалії Східної, Центральної, Південної України. Інакше - приречена на невдачу.
Україна – неукраїнська
Сьогоднішнє українське суспільство є передусім споживачем російської культури. А столиця України – Київ, поряд з Москвою, перетворюється на авангард русифікації в Західній Україні.
І це найбільше дратує західняків, котрі починають протиставлятися саме Києву. Хоча насправді це ініціатива не наша. Київ сприймає прогресивний спосіб мислення і у цьому випадку “сучаснішим” є якраз російський варіант. А це тільки тому, що українську ідею почали “нав’язувати” під гаслом захисту “рідної” української культури, яка за уявленнями пересічного росіянина завжди виступала як меншовартісна, “провінційна”, “націоналістична”.
Поділ на “своїх” – тих, “которые говорят на человеческом языке”, та “их” – “западенцев”, “бандеровцев” – є водночас одним з найпоширеніших проявів культурного відторгнення і неприйняття української культури в сучасній Україні. Це зрозуміли російські технологи і вирішили на цьому зіграти. Тому ставлення до галичан решти частини України є передусім продуктом російської пропаганди: для них це розплідник “украинского национализма”.
Як зазначає Тарас Возняк, ображає західняків України те, що влада у Києві не визнає героями ветеранів УПА та інших українських формацій, що воювали проти Червоної Армії. Спробу івано-франківських депутатів віддати данину пам'яті ветеранам дивізії "СС-Галичина" або незгоду львівських депутатів з відкриттям Кладовища Орлят потрібно також сприймати як вияв регіонами України позиції, відмінної від позиції офіційного Києва.
Стереотип західних українців як “українських націоналістів” і “бандерівців”, з подальшим ототожнення цих двох останніх образів присутній майже в усіх уявленнях східних українців про Галичину і актуалізується кожного разу в чергових суперечках по лінії Схід-Захід.
Спокуси окремішності
Галичина є яскравим носієм мовнокультурної українськості. І навіть незважачи на широку експансію всього російського, Галичина прагне підтримувати українську державніcть і це чітко контрастує з російсько-радянським характером решти України, включно з Києвом. І це є прямим шляхом до культурної та політичної окремішності Галичини у складі України. Однак саме ця окремішність сьогодні, усвідомлена як щось інше, цілком протилежне: інша мова, конфесійна приналежність, історична пам’ять. І це може стати головною підставою для подальших змін в національній ідентичності західних українців.
Концепція галицької окремішності сьогодні достатньо приваблива, і має великі шанси стати яскравою альтернативою для західноукраїнської інтелігенції та цілого Західного регіону загалом.
Цьому активно сприяє радянське минуле, з яким ми ніяк не можемо розпрощатися, суспільно-політичі негаразди та вади політичної системи. Все це залишає небагато підстав для оптимізму і змушує шукати якість радикальні рішення.
Можливо, саме сепаратизм і є тією “рятівною соломинкою” для збереження справжньої українськості, яку ще може запропонувати сьогодні галицька інтелігенція. Зрештою, Галичина, здається, залишилася й “українською останньою територією”, за яку таки варто спробувати поборотися.
Сьогодні галичани на боці “української України”. Проте за інших обставин можуть просто стати “хлопчиками для биття”. Тому “запасним” виходом за такої ситуації міг би стати статус автономії. Галицька автономія дала б нам можливість відмежуватися від “української України” як проекту неможливого і від ”російського світу”, як від проекту небажаного.
“Камені спотикання”
Отже, основними “каменями спотикання” у відносинах “галичани – східні українці” можуть бути наступні:
-Переважання у масовій свідомості галичан таких понять як “соборність”, “державність” тощо сформувало дещо спотворені уявлення західних українців про те, чим є сьогодні Україна, і ким є вони самі в Україні. Притаманний Галичині “культ” Української держави, а також вдале маніпулювання національними почуттями деякими представниками київських еліт не дозволяють сьогодні галичанам розпізнати правжній характер цієї держави і усвідомити той простий факт, що саме українці є мовно-культурною меншиною.
-Друга світова війна. Офіційне трактування цих подій має за основу радянську концепцію “Отєчєствєнной войни” в якій західним українцям відведена роль виключно “зрадників Батьківщини” і “нацистських колаборантів”. Подібна практика стала обгрунтуванням політики русифікації: кожен, хто виступає за те, щоб у пресі чи на телебаченні транслювалася не лише російська мова, є націоналістом або принаймні “национально озабоченним”.
-В сучасній Україні спостерігається чіткий поділ на їхніх “бандер” і наших, що визначає критерії приналежности до “правильної спільноти”, допомагаючи російськомовній більшості чисто візуально розпізнати “своїх” та “чужих”.
Ці та інші приклади наділяють західних українців ознаками “інших”, залишають їх поза межами “української політичної нації”.
Дві України
Небезпека такого собі подвійного розуміння слів “Україна”, “український”, “українськість” полягає в тому, що дві частини населення – західняки і східняки розуміють ці поняття дуже по-різному. При цьому нормою стала практика, коли одна з них намагається нав’язати іншій власні уявлення про “справжню українськість”.
У випадку Галичини – це сприймання мешканців Східної України як носіїв “шкідливої” ідентичності, які мають бути навернені в ході “українізації”. У випадку сьогоднішнього офіційного Києва – це продовження “ненавмисної”, але послідовної русифікації інформаційного простору Західної України, руками проросійських мас-медіа.
Теперішня Галичина не в змозі конкурувати у такій боротьбі за власний культурний простір з переважаючими російськомовними медіа нашої столиці. А столиця не має змоги запропонувати культурну політику, прийнятну для різних регіонів. Київ має бути арбітром серед регіонів і демонструвати рівновіддаленість – це підвищуватиме його статус і важливе політичне значення як столиці.
Проте цілком очевидною є повна відсутність регіональної політики, що може бути ще одним свідченням глибокої кризи державницького мислення.
Націонал-демократи, що активно “працюють” на західноукраїнському електораті, відстоюють максимально унітаристську форму державного устрою, яка перетворюється на головний чинник окремішності як самих цих партій, так і Західної України загалом.
Тому дійсно, реальним шансом для західних українців вижити в цій державі є усвідомлення того, що вони не мають жодних шансів при сьогоднішній моделі влади.
Трагічність ситуації, однак, полягає у тому, що у сьогоднішньої галицької еліти, здається, не залишилося ані часу, ані інтелектуальних ресурсів, не кажучи вже про політичну волю, для того, щоб усвідомити необхідність цих змін та намагатися щось робити у відповідному напрямку.
Галицький проект
Чи не звучить занадто радикально ідея Галицької окремішності?
Звичайно, що задля реалізаії такого проекту потрібно створювати нову регіональну еліту, яка буде в стані напрацювати програму регіонального розвитку, незалежно від того, хто виконуватиме роль центральної влади, а також виробити перелік повноважень, якими має володіти автономія для забезпечення гармонійної життєдіяльності її мешканців. Необхідно паралельно до цього подбати і про майбутні управлінські кадри, щоб нам їх не присилали “з центру”.
Як вважає керівник Західної аналітичної групи Орест Друль, автономія Галичини дозволила б галичанам не розчинитись в Україні:
“Автономізація Галичини необхідна для того, щоб правила та традиції, які в нас є, могли діяти на повну силу, а не розчинялися в тій вертикальній системі, яка панує у всій країні. Через підпорядкованість Галичини українській конструкції наші норми співжиття та мислення є неефективними, що, у результаті, виливається у конкретний економічний програш.
Галичани істотно відрізняються від мешканців решти країни, й основа цієї відмінності лежить у цивілізаційному поділі Європа-Азія. Засаднича відмінність полягає в тому, що є приматом: примат колективного на особистим – чи примат людського, який визнає кожну людину цінністю. У Галичині домінує оця друга християнська засада, яка лежить в основі всієї європейської цивілізації. Інша справа – що за час перебування Галичини в складі України, яка сповідує азійський примат колективного – відбуваєтья вихолощення галицьких цінностей. Це дуже тривожить. Фактично це є навязування іншого світогляду. На Сході України найбільший прибуток дають вертикально побудовані монополії. Політика держави, яка зараз ведеться, – це монополізувати корупцію через побудовану вертикаль. Якби ще у свій час Вячеслав Чорновіл домігся автономії Галичини – тоді б і підприємства працювали, і енергія не тратилася на з'ясування стосунків всередині дуже різної країни”.
Симпатиків галицької автономії чимало, а тема стає дедалі популярнішою в різних осередках Західної України: у Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі. Цю ідею поділяють також представники західноукраїнської діаспори у Києві. В цих осередків є свої гуру. Програмним маніфестом вважається есе відомого письменника з Івано-Франківська Юрія Андруховича “Моя остання територія”.
Політолог Олексій Гарань добре пригадує часи, коли у 1991 р. створювалася Галицька асамблея: “на мій погляд вона насправді, створювалася не за географічним принципом, а за принципом домінування демократів в трьох областях Галичини. Тоді влада в Україні зберігалася в руках Компартії, а в тих областях при владі знаходилися націонал-демократичні сили. Напевно, саме цим і обумовлювалася поява Галицької асамблеї, і не думаю, що це можна трактувати як якісь ознаки сепаратизму. Ми пам’ятаємо, що ідея федералізації України на початку підтримувалася В’ячеславом Чорноволом, але він дуже швидко від неї відмовився, так само як не підтримали цю ідею й інші націонал-демократи, тому що зрозуміли, що вона несе в собі загрозу територіальної цілісності майбутньої незалежної України.
Що з цього вийде, невідомо, все залежатиме від розвитку ситуації в самій Україні. Якщо Київ здійснить помилки, то ідеї галицького сепаратизму можуть потрапити на сприятливий грунт, перейшовши з інтелігентсько-елітарної сфери до масово-суспільної. Такою помилкою може стати, наприклад, обширна інтеграція з Росією та Білорусією.
За даними досліджень громадської думки, при такому розвитку подій найбільша група галичан – 40 відсотків декларує готовність боротьби за відокремленність своєї малої вітчизнию, 11 процентів – за автономію, 29 процентів – за незалежну державу.
Тому пронозувати майбутній розвиток подій нелегко – дуже різні в ідейному, економічному і культурному плані регіони, що складають цю державу. Практично вже сьогодні Україна функціонує як федерація, тільки неформально. Розвинена сіра зона та корупція ведуть до того, що Схід, Захід, Південь і Центр насправді керуються та розвиваються за своїми власними, тільки там діючими принципами і правилами, підкуповуючи Київ відповідними подаяннями та забезпечуючи потрібні владі результати виборів.
Але чи буде це називатися соборністю і до якого часу? Будемо надіятися, що така негласна територіальна роздробленість України – тимчасова і розмови про автономність того чи іншого регіону, в тому числі і Галичини – явище неактуальне і державотворчі ідеї та прогнення стануть пріоритетними.
