Галичани дуже люблять шукати своїх серед чужих. Тому й готові голосувати весь час за чужих, які їм видаються своїми: і за дніпропетровських та волинських посткомсомольців, і за хоружівських сватів та кумів, і за чернівецьких вундеркіндів, і за київських кегебістів, літераторів чи боксерів. Аби не за своїх.
А чому? Бо «галичани - всі рівні», а тому серед нас не може бути когось кращого, розумнішого, гіднішого за інших. Свої з тих, кого ми бачимо на щодень поруч, здаються нам не достатньо мудрими, порядними, красивими і приємними. Тому й довіряємо більше тим, на кого дивимось здаля, здебільшого по телевізору.
Але ще більше Галичани люблять шукати чужих серед своїх. Для пересічного галичанина чужий – це переважно багатший, освіченіший, інтелігентніший. Тому, коли вже галицьке суспільство вирішує підтримати своїх, то вибирає собі подібних – обмежених, лінивих, забобонних, агресивних анальфабетів. Таких і хвалити приємніше і критикувати легше. А заодно й себе обманювати простіше – «хай це і негідник, але ж наш негідник».
Тому ми й не спромоглися за 20 років незалежності сформувати поміж себе зорганізовану суспільно-політичну силу, яка б була здатною здійснювати відчутний вплив на центральну владу з метою захисту інтересів Галичан.
З іншого боку, чи допомогли галицькому суспільству у цьому ті, кого б ми могли назвати політичною, адміністративною й самоврядною елітою нашого краю. Ми маємо представників Галичини і серед регіоналів, і б'ютівців, і соціалістів з комуністами, і лібералів, і націоналістів усіх різновидностей. Галичани майже при кожній владі є і в уряді, і на чолі всеукраїнських структур, і в адміністрації президента тощо. Однак, всі вони чомусь переймаються досить віддаленими від Галичини так званими «загальноукраїнськими інтересами», тобто інтересами якогось узагальненого абстрактного українця. То їх хвилює російський флот в Криму, то доля української мови на Донбасі, то ситуація з пам'ятником Мазепі у Полтаві чи Сталінові в Запоріжжі. А от захист інтересів їхніх виборців і земляків – простих бойків чи гуцулів, мешканців Опілля чи Розточчя, південної Волині чи східного Поділля, а також змішаного населення міст і містечок Галичини – залишається поза їхньою увагою.
Тобто галичани при владі воліють займатися справами, на які вони і так не матимуть суттєвого впливу, натомість, ігнорують ті насущні проблеми земляків, які могли б вирішити хоч у якійсь мірі.
В результаті плодами їхньої «боротьби» користаються ось уже 20 років ті, кого самі «борці за українську Україну» відмовляються визнавати «справжніми українцями». В той же час той справжній українець – від Бродів до Мостиськ і від Червонограда до Косова – живе щораз гірше. То чому ж його інтересів не захищає той, за кого він голосує на виборах усіх рівнів? Чому досі ми не маємо жодної політичної сили, яка статутним завданням поставила б собі процвітання Галичини і добробут та безпеку Галичан.
Що стоїть на перешкоді об'єднанню Галичан і створенню єдиного багатолюдного суспільно-політичного руху задля захисту інтересів Галичини і народів, що її населяють? Чи цю перешкоду можна усунути?
Спробуймо це з'ясувати на черговому засіданні ГДК «Митуса» 28 січня.
