Словом «йога» давно нікого в Україні не здивуєш. У когось вона асоціюється зі здоров'ям, у когось – із гнучкістю тіла, а ще в когось – з індійською містикою.
За останні десятиліття ця практика стала настільки популярною, що йога-студії є практично в усіх великих містах, у магазинах безліч книг, а в інтернеті – безліч відео на цю тему.
А як же до цього ставиться християнство?
Неодноразово я зустрічав християн, які думають, що вони можуть краще молитися, зокрема й завдяки йозі, яка вчить їх зосередженості. Нічого небезпечного вони не бачать у цих східних техніках медитації. Тож, як є насправді? Чи можна поєднувати йогу та християнську віру?
Це питання сьогодні неабияк актуальне, оскільки техніка східної медитації дуже спокуслива і набирає чимраз більшої популярності в цілому західному світі. Вона є потужним засобом виходу із зовнішнього, швидкоплинного та непостійного світу, допомагає повернутися до переосмислення нашої внутрішності, яку ми на тому чи іншому етапі життя намагаємося глибше зрозуміти.
Ось що про це розповідає один французький християнин:
«Я знаю це за те, що я практикував йогу кілька років. На початку вона починається як християнська молитва: є бажання відмежуватися від чогось поверхневого, розсіяння, бурхливого життя і зануритися у внутрішній духовний світ. В обох випадках є велика спрага до Абсолюту. Проте вже від самого початку цієї внутрішньої подорожі дві стежки розходяться. У східних техніках йдеться про те, щоб усе більше й більше повертатися до самого себе, досягти всього власними силами, і аж до отримання свого роду злиття з «Усім», що дарує дуже інтенсивні відчуття існування.»
У цій практиці немає місця іншому:
«Я все більше і більше зосереджуюся на собі і лише на собі». Абсолютно відмінною є християнська молитва – це зустріч з Іншим, із Богом, що наближається до мене: «Так, я спершу входжу глибоко саме в мій духовний світ, але це для того, щоб сконцентрувати мою увагу на Іншому, щоб краще зрозуміти те, що Господь хоче дати мені».
Серйозний ризик підміни понять...
Тут різниця між природним містицизмом, який покладається лише на природні засоби, і надприродним містицизмом, який скеровує мене до Бога, особового Бога, який дає себе мені в діалозі любові.
У східних техніках – я господар мого внутрішнього життя, тоді як у християнській молитві центром є Бог:
«Я приймаю Його волю, щоб віддатися Йому і дозволити Йому вести мене в напрямку до Нього». І знову ж таки східні практики вказують на розчинення «Я» у великому «Все», в той час як стосунки з Христом поважають мою іншість: християнська молитва – це сопричастя, а не злиття.
Безумовно, прийоми і техніки, засновані на природному містицизмі – такі як східна техніка медитації – можуть призвести до дуже сильних відчуттів та досвідів, але все це не має нічого спільного із надприродним спокоєм, яким обдаровує мене Святий Дух.
Тут існує великий ризик щодо того, щоб плутати спокій, спричинений певними дихальними вправами чи певними положеннями тіла, з самою присутністю Святого Духа. Це ризик, який слід сприймати серйозно, адже все це може завести нас у глухий кут та віддалити від початкової мети, яку ми поставили перед собою, готуючись до молитви, тобто особистої зустрічі з живим Богом, яку нам відкриває Ісус Христос.
За матеріалами “Aleteia italiano” переклав з італійської о. Іван СТЕФУРАК
