Сьогодні мені повернули з десяток позичених книг. Це було дуже трепетне і хвилююче повернення. І може комусь смішно, і мені смішно, але так було. Я почав виймати з пакета по одній, пригадувати їхні історії, де котру купував і за яких обставин… Це було, як повернення блудних дітей до батька. І, по суті, кожна книжка – блудна, бо якщо вона не блудна, то – погана. Або скупий власник.
Мої книжки змінилися, як міняються діти, коли їх довго не бачиш. Хоча дітей поки не маю. Кажуть, твори – то діти автора. Воно то так, але текст – річ, до певної міри, абстрактна, хоча і складається з конкретних слів. Але інша справа – конкретна книжка. І вона у твоїх руках…
Чомусь не можу читати з монітору. Багато-хто не може. І це є цілком природно. Як би це не звучало, але поки є людина, доти буде і книжка.
А мої книжки змінилися. Декотрі постарішали. Але значить вони видані не марно. Їх хтось читав. І багато разів. Може навіть перечитував. На декотрих обкладинках помічаються відбитки пальців, масні плямки (значить книжка настільки цікава, що й за трапезою її не випускали з рук), волосинки між сторінок, позначки… О, та це ж цілі історії!
Книжки дійсно мають життя. Мають коханців серед людей, які з ними сплять, які на них дивляться захопленими поглядами і спрагло зчитують кожну літеру.
Деколи мрію бути книжкою, щоб ти мене позичала, торкалася пальцями, перегортала сторінки, як волосся…
Колись думав, що книжка – то святе, і ставився дуже бережно. Так-то воно так, але книжку не можна тримати лише на полиці. Вона має подорожувати разом із власником. Бувати у всяких місцях… Книжка – як частина тіла.
Страшенно радію, коли хтось просить позичити книгу. Адже це так гарно. Адже читання одних і тих же книг великою мірою зближує людей. Вони торкаються сторінок, як одне одного. Одні і ті ж літери, слова, ритми… І не важливо, хто автор, і не важлива тематика…
Читати одну книжку – це як їсти з однієї тарілки, спати в одному ліжку…
Найкращі книжки – блудні.
Вони повернулися до мене.
Сподіваюся, не надовго.