Проста дівчина з непростою долею. Донька емігрантів, мусульманка, яка відстоює свої права на самовизначення. Випускниця Івано-Франківського національного медичного універистету Фара Альзубайді розповіла про свою родину, Батьківщину, та чому вона так полюбила наше місто. Фара народилася й виросла в Дубаї. У місті скляних хмарочосів і нафтових грошей вона буденно ходила до школи й на уроки скрипки. В Дубаї живуть чимало мігрантів, і кожна їхня історія далека від глянцевих картинок цього блискучого міста. Її мати, до прикладу, донька біженців з Палестини. В середині ХХ століття дідусь і бабуся Фари виїхали з Палестини до Йорданії. Але в самій Йорданії невдовзі стало неспокійно: чергова війна. Із маминих розповідей про своє дитинство Фарі запав у пам’ять образ дівчинки, яка повертається зі школи й раптом чує постріли. Хоче сховатися — і тікає в перше-ліпше приміщення, де наштовхується на голову мертвого чоловіка. «Я постійно запитую себе: як хтось, хто бачив війну і має такий драматичний досвід, може бути настільки сильною особистістю?», - каже дівчина. Фара називає свою маму залізною жінкою. Вона часто повертається до історій про неї: «Мама була єдиною людиною з амбіціями в її родині». Але родина не дозволила втілитися всім тим амбіціям. У 20-річному віці її мама знайшла роботу шкільної вчительки в Дубаї і переїхала з Йорданії в Об’єднані Арабські Емірати. У Дубаї зупинятись не планувала, її кликав світ. Але за рік родина їй повідомила: ти заручена. У цей момент, вважає Фара, мама відчула, що її доля зруйнована. Так розповідає Фара про свою мати: жінку, яка видала чотири поетичні збірки, народила чотирьох синів і одну доньку, і лишилася ув’язненою у своїй же родині, в традиціях і законах релігії та арабського суспільства. Проте дівчина не хотіла, щоб таке сталося і з нею. Її родина ніколи не була дуже віруючою, хоч і дотримувалася головних вимог ісламу. «Щоб почуватися цілісними, доконаними, в пошуку заспокоєння чи сенсу», — так пояснює дівчина. Її мама пише суфійську містичну поезію, в якій оповідає про любов до Бога. Її донька дозволяє собі те, що в ісламі не дозволено: вона про Бога жартує. У своєму нотатнику Фара вигадує історію про юні роки Аллаха. Вона уявляє Аллаха підлітком, якого не приймають інші діти. Дитячі травми пояснюють його проблеми з жінками: «В юнацтві його багато разів відкидали. Тож у релігії, яку він створив, Аллах прагне зруйнувати життя жінок». Дівчаткам у Дубаї змалечку вбивають до голови певні правила. Наприклад, не смійся на вулиці, не дивися на всі боки. Не заговорюй до чоловіків, бо жінка — це причина, чому чоловіки йдуть до пекла. Цьому її вчили у школі на уроках ісламу. Ці правила обмежували її, доки Фара не вирішила, що не хоче накладати на себе цих рамок. І тоді зрозуміла, що будь-які обмеження та свобода залежать в першу чергу від людини. Не хочеш їх мати — не матимеш. Можливо, тоді Фара й наважилася їхати кудись на північний захід. Вибір зупинила на Україні, бо один з її братів уже навчався у Донецькому медичному університеті. Вона небагато знала про Україну. Плануючи навчання за кордоном, вона не замислювалася, як нова країна на неї вплине. У Донецьку дівчина провела два роки, до 2014-го. Її гарні спогади про місто — це осередки зелені в ньому. Про атмосферу в місті та настрої його жителів Фара пригадує, коли б не минала на вулиці п’яниць чи старших людей, завжди могла вирізнити з розмови слова: «Советский Союз», «советские времена», «дружба народов». Навчальний 2014 рік в університеті закінчився достроково. Студенти поїхали додому, зовсім не маючи певності, що зможуть повернутися до університету. «День, коли ми поїхали з Донецька, був останнім днем, коли аеропорт працював», — пригадує Фара. Вони й не повернулися — брат перевів їх навчатися до Івано-Франківська. Їй так хотілося до Львова! Але повернутися до навчання після чотиримісячної перерви хотілося ще більше. Коли Фара вийшла ввечері з автобуса Київ — Івано-Франківськ, зрозуміла, що це — невелике місто Водночас воно було спокійне і якесь умиротворене. Може, тому що тут було багато зелені. Тепер Фара почувається у Франківську більше вдома, ніж у країні, де народилася. «Я завжди знала, що Близький Схід — не місце для мене, і люди навколо — не мої люди, а тут — люди інші», - каже дівчина. Фара мріє займатися нейронауками — бути науковицею або дуже гарним лікарем. Мати змогу зробити щось для людства своїми дослідженнями, бо переконана, що життя — це те, як люди пам’ятають тебе. А ще вона хоче жити на півночі, десь у Скандинавії, біля прохолодного моря. Можливо, поїде до Швеції. Для цього вивчає німецьку. Фара мріє одного дня привезти до Франківська своїх дітей, щоб навчити їх любити це місце: «Бо воно було добре для мене».
Фара!Бажаю тобі гарного і щасливого життя в нашій країні.Ти просто умничка,що живеш ,як підказує тобі ❤️ і душа.
Приємно, безперечно, що до нас їдуть навчатися і закохуються в нашу країну. На жаль, її більше цінують іноземці, аніж самі українці. Україна прекрасна. Зі святом Державного Прапору та Днем Незалежності, рідно країно.
тут нема чому захоплюватися. Дівчина стала манкуртом, зрадивши свій нарід, свою віру, свою родину. Хіба московіти не такі?