А у нас у дворі кіт жив. Звичайний, безпородний. Тільки життя його сильно попсувало, як і людей. Колись він втратив частину хвоста - залишився лише короткий обрубок. Праве вухо було порване, зрослося погано. Одне око через шрами не відкривалося, а тільки мружилося. Бувало, дивишся на кота, а він на тебе. І здається - ніби звірюка в тебе цілиться. Тільки рушниці немає.
Насправді кіт цей був добрий. На людей ніколи не злився, хоча люди його не шанували. І звали його - Потворою. Не Ваською, не Барсиком - Потворою. Та, втім, і виглядав він страшно. А він, може, і розумів, що слово образливе, та на людей не ображався. Коли кричали "Потворо", нявчав у відповідь, навіть біг назустріч. Дива все чекав. Тільки дітям було заборонено до нього торкатися, а ті, хто постарші, на нього шикали.
Траплялося, його обманювали. Підкликали до себе, а замість їжі водою з відра обливали. Пам'ятаю, часто думав тоді: чому ми такі злі? Хочемо, щоб до нас ставилися по-людськи, щоб розуміли наші проблеми, а з тими, хто слабший - жорстокі і нещадні. Кіт, коли його поливали, терпів. Притискав вуха і покірно мок. Бувало, навіть терся об ногу, нявкаючи. Немов вибачався за те, що такий негарний, нікчемний, що викликає у людей ненависть. Він отримував стусани, його виганяли з передпокою, ніби зганяючи всю накопичену злість - за несправедливість нашого життя.
Один раз бідолаха хотів увійти в будинок, попросити на кухні їжі, але йому прищемили лапу дверима. Він потім кульгав, лапа заживала повільно, але все одно прощав людей, тягнувся до них. І, немов в покарання за те, що він такий беззлобний, хтось нацькував на Потворного сусідських собак. Кіт не зміг втекти або вистрибнути на паркан - підвела хвора кінцівка. Я був у кімнаті, почув його крики, майже людські. Вибіг на вулицю, відігнав дворняг - озлоблених, брудних, з породи тих, що стадом готові обгавкати кожного зустрічного, ховаючись під парканом. Але ніколи не полізуть у бійку з сильним противником.
Потворний лежав у калюжі крові, нерухомо. І я раптом подумав - він такий же, як ми, як я, як усі зломлені життям мешканці комуналок. Тільки не вміє ненавидіти. Підняв його на руки - обережно, дбайливо. Ніс додому, дуже боячись, що заподію йому біль, адже він страшенно страждав. Увійшов до кімнати, сам не знаючи, що робити. Він хрипів і задихався. Я сів на стілець, акуратно поклав його на коліна. Спробував погладити по голові, побоюючись, що заподію новий біль.
А Потворний раптом спробував замурчати. Так! Він не хрипів і не вив, він намагався муркотіти! Дякував за те, що приголубили. Людина дала йому крапельку тепла, нехай і перед смертю, - звір намагався дякувати за це чудо, забувши про власний біль. Кіт помер у мене на колінах. Потягнувся головою, потертися об долоню. Виструнчився і завмер. Більше не дихав. Я перестав відчувати, як б'ється його серце.
Потім я довго сидів нерухомо, з мертвим котом на колінах. Все думав про нас, людей. Про те, як ми ставимося один до одного, та й не тільки один до одного - просто до тих, хто слабший. Цей звір, якого звали Потворою, - нещасний каліка, що все життя шукав хоч крапельку тепла, - відкрив мені щось дуже важливе. Я раптом прозрів: у багатьох з нас все нормально з фізичною оболонкою, з тілом, але жорстко покалічена душа. Потворний - так сьогодні можна сказати майже про кожного...
Образити слабкого може кожен. Це - найлегший шлях до "самоствердження". Результат - порожня оболонка, іменована людиною.
