«Він був справжнім українцем, гордився своєю кров’ю і ніколи не кидав слів на вітер», — розповідає Вікторія Петрук про свого чоловіка, полеглого захисника Володимира Петрука.
Володимир Петрук загинув 22 липня 2023 року на Луганщині, Кремінна поблизу населеного пункту Шипилівка. Чоловік добровільно вступив до лав ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення 28 лютого 2022 року. Так, 6 березня 2022 року прийняв присягу у військовій частині НГУ 1241, бо не служив раніше в армії.
Військовослужбовець був нагородженим «Золотим хрестом» та орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Дружина полеглого бійця Вікторія Петрук розповіла журналістці Фіртки про історію знайомства, яким був чоловік — удома та на фронті.
Вікторія Петрук згадує, що їхня історія знайомства з чоловіком почалася ще в підлітковому віці. Тоді їй було 14, йому — 16.
«Літо, канікули, радіостанції, де підлітки лишали свої номери, щоб знайти нових знайомих. Я вирішила спробувати — просто з цікавості, бо можливостей для зустрічей тоді було значно менше.
Після того дзвінків було багато. Але один — від хлопця з іншого села — виявився особливим. Коли я почула, звідки він, трохи насторожилася: тамтешні хлопці були занадто наполегливими. Тоді подумала, що продовжувати розмову не буду.
Але він зателефонував знову — уже за кілька днів. І сказав слова, які мені тоді навіть здалися серйознішими, ніж хотілося б чути у 14 років: «Ти ще пошкодуєш, що не хочеш зі мною говорити».
Я розгубилася, злякалася, що він може щось утнути. Тож вирішила все ж відповісти. І наша розмова затягнулася надовго. Згодом він так увійшов у моє життя, що буквально «перекрив» усіх, хто мені телефонував», — пригадує жінка.
Їхня перша зустріч відбулася восени — на свято Покрови.
«Я добре пам’ятаю морозний жовтневий ранок. Він нібито їхав у місто, але, ймовірно, їхав саме до мене. Він запропонував: ″Давай побачимось″. Розмова тривала всього кілька хвилин, але з того моменту, він залишився поруч назавжди».
Разом вони прожили 18 років, із них 13 — у шлюбі. У подружжя є донька Інна, якій зараз 13 років.
За словами дружини, донечка — копія чоловіка.Коли вона виходила за нього, чоловік якось упевнено сказав, що в них обов’язково народиться донька — саме тоді, коли він відчуває.
Вона тоді лише посміялася, мовляв, неможливо наперед знати, коли й хто народиться. Але він відповів спокійно, що проситиме Бога, аби донька була саме така, яку він собі уявив. І справді, його бажання збулося — дівчинка в усьому схожа на батька: справедлива, сильна, із внутрішнім стержнем.
Дружина пригадує, Володимир Петрук найбільше любив риболовлю. Через це в них часто виникали невеликі суперечки — бо рибалка для захисника була святим.
«Як тільки випадали вихідні й гарна погода, він казав: «Мені треба піти на рибу, маю відчуття, що сьогодні клюватиме». А я ображалася: «Як же так? Ми ж хотіли відпочити разом».
Але він ішов, часто навіть вимикав телефон, щоб ніхто не турбував. Повертався завжди спокійний, натхненний, ніби заряджався енергією від природи. Згодом я змирилася й почала їздити з ним», — ділиться Вікторія Петрук.
Вікторія пригадує чоловіка, як дуже життєрадісного, енергійного, усміхненого. Його було чути здалеку — там, де він, завжди панував сміх і радість. Навіть коли було важко, він умів підбадьорити.
«Як чоловіка — він був надзвичайно турботливий. Для нього сім’я була святим. Якщо у нас виникали проблеми, він міг залишити роботу чи друзів і бути поруч. Часто казав: «Я сьогодні залишаюся вдома, хочу побути з вами».
Як тато — просто неймовірний. Іноді я жартувала, що він кращий батько, ніж я мама. Міг прийти з роботи о першій ночі, взяти дитину на руки, колисати, співати, щоб я відпочила.
Навіть казки складав — у нас досі є одна, написана ним. Він казав донечці: «Коли виростеш, розповідатимеш цю казку своїм дітям — від дідуся», — зазначає дружина.
Вікторія Петрук каже, що як військовий — він був дуже відповідальний, мужній і безстрашний. Можливо, іноді йому було страшно, але він ніколи цього не показував. Навіть у найважчих умовах — під обстрілами, вночі, в окопах — умів розвеселити побратимів до сліз.
«Саме тому й отримав позивний «Цибуля» — бо, як казали хлопці, «від нього і смієшся, і плачеш».
Про нього всі відгукувалися тільки добре. Він підтримував бойовий дух, навіть коли самому було нелегко. І водночас знаходив сили підтримувати мене. Я часто була розгублена, слабка, а він повторював: «Тримайся. Все буде добре. Повір мені».
Володимир Петрук до початку повномасштабного вторгнення працював на заводі, де виготовляли паливні брикети для печей.
Рішення Володимира Петрука піти захищати Україну від окупантів визрівало ще з 2014 року, коли почалися перші бойові дії. Тоді багато його друзів пішли добровольцями, навіть найкращий друг дитинства.
«Але мій чоловік уже мав сім’ю, донечку, тож я його стримувала. Він часто казав: «Мені соромно, що всі воюють, а я сиджу вдома». Ми сварилися через це, але я вмовляла його залишитися — заради нас.
Коли ж у 2022 році почали ширитися чутки про можливе вторгнення, він уже все розумів. Пам’ятаю, після Нового року сказав: «Віко, ці два місяці проживімо так, як ніколи. Бо буде війна».
Я спершу не повірила. Але він ніби щось відчував. Ми справді тоді провели разом кожну хвилину — гуляли, ходили на каву, насолоджувалися часом утрьох із донькою», — каже дружина.
Жінка пригадує, що вранці, 24 лютого, прокинулася від вибухів. Ввімкнула телевізор — хаос, новини, війна.
«Збудила чоловіка зі словом «Почалося». Він нічого не питав. Просто сказав: «Звари каву».
Ми завжди пили з однієї чашки — так було заведено. Потім додав спокійно: «Приготуй мені їсти, я йду на роботу».Насправді він пішов до військкомату. Уже того дня записався добровольцем, хоча ніколи не служив — мав звільнення через хворих батьків. Його спершу не хотіли брати, бо тоді набирали лише тих, хто мав бойовий досвід.
Але він ходив туди кілька днів поспіль, добивався, просив. Я, щоб зупинити, навіть сховала документи. Ми посварилися, я плакала, але він забрав документи й поїхав. У суботу — на військкомат, у неділю — повернувся на день додому.
Казав: «Я мушу йти. У нас росте донька. Коли вона колись запитає, де був її тато, що я скажу? Що ховався? Ні. Я маю захищати вас». Він повторював, що йде не просто воювати, а захищати свою сім’ю — мене й нашу дитину».
Жінка розповідає, що спочатку все затягнулося через документи. 24 лютого почалася війна, 25-го він уже був у військкоматі. Але йому казали, що папери загубилися. Він навіть жартував, що, може, то знак.
«А я раділа — думала, не візьмуть. Та в середу, о сьомій ранку, задзвонив телефон. Начальник військкомату суворо каже: «Володимир Петрук? На дев’яту годину, ваші документи знайшлися».
І все. Того дня він пішов назавжди», — пригадує дружина.
Після того як чоловік пішов на фронт Вікторії емоційно було дуже важко. Фізично — ні, бо вона знала, що мусить дбати про дитину.
«Пам’ятаю, коли чоловік прийняв присягу, він подзвонив своєму другові із села, який уже воював. Той його похвалив, сказав, що гордиться ним. А вже за кілька днів ми дізналися, що Назар зник безвісти. Це стало для мого чоловіка поштовхом їхати на Схід. Хоч міг залишитися у Івано-Франківську, охороняти об’єкти, але він вирішив іти на передову. Тоді я зрозуміла, що його не відмовлю», — додає Вікторія Петрук.
Дружина Героя зазначає, що найважче було, коли відвернулися близькі. Друзі, знайомі — кожен зайнявся своїм. Вона залишилась сама, пригнічена морально. Але навчилася з цим жити.
«Чоловік ділився історіями, але не про бойові дії. Більше про побут, хлопців, жарти. Ми часто сміялися. Він навіть казав, що я для нього — як подружка-пліткарка. Я знала всіх його побратимів за кличками, хоч ніколи їх не бачила.
Про те, що їде на Схід, він сказав уже перед фактом. Просто повідомив: «Ми вирушаємо».
Вікторія Петрук пригадала, як дізналася про загибель свого чоловіка:
«Перед виїздом він подзвонив. Ми довго говорили. Казав, що скоро приїде, щоб я наліпила пельменів — бо дуже їх любив. Потім зателефонував ще раз — сказав, що загинув один побратим. Він був дуже пригнічений.
Того вечора він знову подзвонив і нагадав мені наші розмови: «Пам’ятаєш, що маєш робити, якщо мене не стане?» Я не хотіла це слухати, просила не говорити такого. А він відповів: «Я знаю, що не повернуся».
Я жартувала під час нашої розмови, нервувалася, а він просто дивився в камеру. Я зробила скрін — думала, потім вишлю йому на день народження. Він плакав і казав: «Вікусь, я ж не вернуся».
Ми проговорили три-чотири години — поки він пакував речі, спорядження. Потім попрощалися. І він уже не сказав звичне «до неділі». Це мене дуже тривожило».
Вікторія Петрук каже, що ті дні були важкі. Вона не знаходила собі місця, навіть пельменів так і не наліпила — досі не може.
«У суботу стало зовсім неспокійно. А о п’ятій вечора він загинув. Про це дізналися від побратима, теж із нашого села. Він подзвонив своїй мамі й сказав: «У нас біда».
А мені тоді ще нічого не повідомили. У неділю я встала, готувала сніданок, говорила з кумою, навіть не уявляючи, що його вже немає.
Мені було дуже важко, я не розуміла, що відбувається. Кума намагалася заспокоїти, казала, що так буває, що він обов’язково вийде на зв’язок. Але я відчувала, що щось не так, бо він мав подзвонити ще зранку.
Я дивилася у двір: проїхала машина, потім джип, потім швидка. Страх охопив мене — або до мене, або до куми, яка тоді була вагітна. Я не знала, куди вони підуть. Вони зупинилися трохи далі, і серце стислося від передчуття біди.
Невдовзі на подвір’я зайшов наш представник Тарас Петрович. Він нічого не сказав, лише розвів руками. У ту мить я закричала так, що люди чули аж на другому березі. Кричала, поки не знепритомніла. Пам’ятаю лише уривки. Потім хтось казав, що він уже в Києві, що хлопці його витягнули, що я зможу його побачити. Але десь усередині я розуміла — його вже немає.
Я подзвонила його батькові, бо ми не жили разом. Повідомила, що Володя загинув. Він сказав, що чекав цього дзвінка. Прийшов, залишився з дитиною, а я зайшла в хату й почала все трощити. Крісло, підвіконня — ламала все, що траплялося під руки. У мені було стільки болю й безсилля, що я просто намагалася відчути будь-яку фізичний біль, аби заглушити душевну.
Потім прийшла мама, забрала дитину до себе. Хлопці прибрали в хаті, а я просто сиділа на дивані й мовчки чекала. Увечері подзвонила подруга з Америки. Ми всю ніч плакали через відеозв’язок. Вона вмовляла мене спати, але я не могла. У мене згасло бажання жити. Я трималася за надію, що, можливо, це не він, що помилилися, бо ж тіла ще не бачили.
Вранці свекруха сказала запалити свічку, але я відмовилася — не могла повірити, поки не побачу. Пізніше подзвонили з моргу Івано-Франківська й підтвердили: це був він. Тоді світ остаточно зупинився», — ділиться Вікторія Петрук.
Жінка додає, що навчилася не плакати перед дитиною, стримувала себе, щоб не показувати слабкість. Найважче було, коли вона з братом чоловіка поїхали закупити все необхідне перед похованням. Він говорив про документи й гроші, а я не розуміла, як можна думати про це, коли ще навіть не попрощалися.
«Похорон тривав три дні. Батьки приходили вдень, увечері поверталися додому.
За місяць мені сказали з’їхати, бо в будинок хотіли поселити переселенців. Тато попередив, що якщо не заберу речі, то замінять замок і впустять інших людей. Я швидко зібрала, що змогла, але вже того ж вечора замок справді змінили. Мені сказали, що я не маю права заходити на подвір’я. Так я втратила все, що залишалося від нашого життя.
Через рік історія повторилася. Мама з братом вигнали мене з їхнього будинку, сказали йти на квартиру, бо їм так зручніше. Я зібрала дитину, речі, сіла в машину й поїхала — без напрямку, без дому. Подзвонила побратимові чоловіка, розповіла, що сталося. Він відповів, що знав, що так буде, що я нікому не потрібна, окрім Володі.
Він попросив свою маму прийняти мене з дитиною. Сказав, що вона живе сама, і їй буде навіть легше, якщо хтось буде в хаті. Так нас прийняли чужі люди. І відтоді ми живемо там, поки маємо куди повертатися», — зазначає дружина Героя.
На день народження Володимира Петрука — 28 липня, дружині вручили його свідоцтво про смерть.
«Краще б мені дали іншу дату, бо коли я бачу дату народження і дату смерті — 33 роки — мені стає нестерпно. Мій чоловік часто казав, що живе по правді, що завжди чинить добро, нікого не обговорює й не заздрить, і завжди дякує Богу за все, що має. Він повторював: «Я помру, як Ісус Христос, бо живу правильно».
Таким він і був — чесним, справедливим, щирим. Він ніколи не крав. Мене завжди лякала його дата народження, ніби вона щось означала. І коли все сталося, я згадала його слова.
Так, 28 липня числа мені видали свідоцтво про смерть, а 29-го кум привіз посилку з пошти — хлопці надіслали його речі. Це був ще один страшний удар. Я переглядала кожну річ, вдихала знайомий запах, бо не могла відпустити.
Після похорону ми ввечері зібралися з друзями і поїхали на місце, де він просив, щоб ми співали для нього пісню. Я виконала це, бо він сам колись казав, що хочу, аби ти це зробила.
Він також просив, щоб коли я їздитиму повз кладовище, завжди повертала до нього — випити кави. Тому я часто так і робила. Купувала каву, брала його улюблені цигарки, сідала біля могили й пила каву «на двох».
Це стало моїм ритуалом. Але з часом я зрозуміла, що заглибилася в депресію, і друзі почали відмовляти мене від цього, просили хоч трохи відволікатися, бо я просто знищувала себе морально», — розповідає Вікторія Петрук.
Жінка ділиться, щодо підтримки громади — вона є, хоча більше моральна. Проводять дні пам’яті, забіги, панахиди. У школі, де Герой навчався, є його фото, а в травні цього року відкрили меморіальну дошку.
«Чоловік колись працював у голови, ще коли той був підприємцем, десять років. Тепер я можу до нього звернутися, коли маю проблему.
Коли мене батьки вигнали з будинку, я подзвонила голові ОТГ і попросила допомоги. Сказала, що не маю де жити, що зима на носі. Він відповів, що так не можна, бо в мене є дитина, єдина внучка для батьків чоловіка. Він зателефонував їм і вмовив не чинити так. Я була йому дуже вдячна за цю підтримку.
Мене гріє, що пам’ять про чоловіка жива. У громаді щомісяця проводять панахиду за Героями, як у Івано-Франківську «Дзвін пам’яті». Ми збираємося разом і згадуємо кожного».
З побратимами чоловіка Вікторія теж підтримує зв’язок. Дехто телефонує, цікавиться, як вона з дитиною, допомагає. Інші пересилали кошти на подарунки до свят. Є один побратим, який завжди каже, що вона може звернутися будь-коли, якщо щось станеться.
Жінка розповідає, що не всі виявилися щирими. Один із побратимів, з яким Володимир Петрук воював разом, дуже образив Вікторію. Під час суперечки він сказав, що не посилав її чоловіка на війну і що те, що дитина залишилася без батька — не його справа.
«Це було особливо боляче, бо вони були близькими товаришами з перших днів війни. У телефоні чоловіка збереглися їхні переписки, дзвінки, спогади — і тому такі слова я сприйняла як зраду.
Життя навчило мене відрізняти щирих людей від фальшивих. І хоча біль не минає, я намагаюся триматися, так, як учив мене чоловік — завжди казати правду, не боятися і жити по совісті», — пояснює Вікторія Петрук.
Після всього, що сталося, жінку довго нічого не підтримувало. Здавалося, ніщо вже не має сенсу для неї. Але з часом з’явилися люди, які допомогли Вікторії трохи ожити.
«Одного разу громада організувала для дружин загиблих відпочинок у Яремчі. Там ми всі зустрілися — кожна зі своєю історією, зі своїм болем. Серед нас була жінка, на ім'я Оля, перукарка за професією. Вона почала мене переконувати, що мені потрібно навчитися чомусь новому, щоб відволіктися, щоб мати справу. А я тоді нічого не хотіла — була байдужою до всього.
Оля вже тоді мала роботу, трохи адаптувалася, а я була простою домогосподаркою. Могла підзаробляти, готуючи домашні страви чи роблячи щось дрібне, але справжньої професії не мала. У молодості я вийшла заміж і чоловік дуже боявся, що якщо я піду вчитися, то ми розійдемося. Він хотів, щоб я була вдома, створювала затишок, готувала, пекла, доглядала дитину. Я тоді й сама вірила, що так має бути.
Після його загибелі довелося все брати у свої руки. І саме Оля буквально за руку привела мене до професійного коледжу нашої громади. Сказала, що я повинна вчитися на перукаря, бо інакше не виберуся з болю. Я послухала — і пішла. Рік минув швидко.
Під час практики у салоні, де працювала Оля, я дізналася про грант. Не дуже вірила, але заповнила анкету, написала все від руки й надіслала. Через місяць прийшов лист — мене обрали. Тоді я вперше за довгий час відчула, що щось виходить. Коли перерахували кошти, я зрозуміла, що це не обман, а справжня можливість.
Паралельно я вирішила пройти ще один курс — з депіляції. Цим займалася Ірина Круховська, теж дружина загиблого воїна. Ми сиділи в кафе, і я попросила її навчити мене. Вона погодилася, я пройшла курс і отримала сертифікат. Тепер час від часу підробляю як майстриня з депіляції, поки вдосконалююся в перукарській справі».
Вікторія ділиться, що найбільшим стимулом для неї завжди була дитина. Чоловік часто казав, що вона не має права впасти в очах своєї дитини чи в його очах.
«Можна бути слабкою для чужих, але не для своїх. І навіть тепер, коли його немає, я стараюся триматися, щоб донька могла мною пишатися.
Вона зараз підліток і не завжди розуміє, чому я так багато працюю, постійно кудись їжджу, чому мене мало вдома. Але я вірю, що згодом вона зрозуміє — я роблю це, щоб забезпечити їй краще майбутнє.
Що ж до війни — я більше не можу дивитися новини. Колись я переглядала все: карти боїв, звіти, повідомлення, шукала інформацію про ту місцевість, де воював мій чоловік. Тоді він був на Луганщині, під Кремінною. Тепер ця територія окупована, а кожна згадка про неї болить.
Тепер я читаю лише короткі повідомлення — коли є тривоги чи коли повідомляють про загиблих. Я співчуваю, але більше не можу занурюватися в це. Мій внутрішній ресурс уже вичерпався.
Попри все, я тримаюся. Бо маю доньку, маю пам’ять про чоловіка і маю обов’язок жити — за нього і за себе», — каже Вікторія Петрук.
.jpg)
Вікторія Петрук розповідає, що її почало злити те, що відбувається, бо там загинуло дуже багато людей, серед них і побратими чоловіка. І все це ніби дарма — ті позиції давно зайняті, а перспективи поки не видно. Вона бачить, що і держава, і суспільство реагують по-різному.
«Люди, які не втратили нікого, сприймають війну інакше. Для них це просто новини. А от ті, хто справді дотичний — журналісти, військові родини — відчувають біль зовсім по-іншому.
З боку держави все виглядає формально: є списки, є дні вшанування, є протоколи. Але за тим часто не стоїть щире співчуття. Просто «треба провести пам’ять» — і все».
Також Вікторія каже, що найбільше тримає її зараз дитина. Хоч іноді здається, що вона вже не має сил. У такі моменти їздить на могилу до чоловіка — там найспокійніше. Це місце стало її опорою.
«Велику підтримку дає кума — моя справжня «зажигалочка». Вона завжди відчуває, коли мені погано, може подзвонити саме в ту хвилину, коли я плачу. У неї самої чоловік на фронті, двоє дітей, але ми підтримуємо одна одну, підміняємо з дітьми, допомагаємо як можемо.
Крім неї, є ще кілька друзів, але здебільшого я справляюся сама. Не хочу нав’язувати свій біль нікому, навіть дитині. Не хочу, щоб вона думала, ніби винна в моїх сльозах», — додає Вікторія Петрук.
Вікторія Петрук каже, що її чоловік був людиною великого серця. Він завжди допомагав іншим — словом, ділом, порадою. Терпіти не міг брехні, завжди відстоював правду, навіть якщо це було неприємно комусь із владою чи знайомих. Часто повторював: «Я хочу правди».
«Він був справжнім українцем, гордився своєю кров’ю і ніколи не кидав слів на вітер. Якщо щось обіцяв — обов’язково робив, навіть якщо не одразу. У сім’ї був опорою: коли було важко з грошима, він просто казав: «Не переживай, я вирішу». І навіть якщо я знала, що вирішити складно, після його слів ставало спокійно.
Для дитини він був найніжнішим татом. Учив її любити себе в будь-якому стані — чи вона плаче, чи вимазана, чи розкуйовджена. Завжди казав: «Ти гарненька, дивись, яка ти гарненька». Вкладав у неї впевненість і любов, навіть готував до життя, як маленького солдатика — сильно, але з любов’ю», — пригадує Вікторія.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
