Міф ХХІ століття

"Західний вибір" став для значної частини українців гаслом – на зразок німецького Drang nach Osten.

 

І рано чи пізно фетишизація Заходу для мислячої людини закінчується питаннями: "А що є Захід?", "А чи Захід дійсно є універсальним добром, квінтесенцією геополітичного щастя?", "Як відділити позитиви від негативів?", "Наскільки нам потрібно інтегруватися в Європу?", "Наскільки Захід є монолітним і однорідним?" і т.д.

 

Тим більше, що давня ідея "пошуку Вічного Сходу", опоетизована у Середні віки, для українців була скомпрометованою – саме проголошення Незалежності у 1991 році було своєрідним, символічним поворотом від Сходу на Захід, не назустріч Сонцю, а "осолонь", тобто, по руху Сонця.

 

Пошук Заходу став для українців і новою надією, і новою релігією, і новим геополітичним орієнтиром.

 

При цьому як у радянські часи не надто деталізувалися нюанси життя при комунізмі, сьогодні не надто деталізується майбутнє життя українців за умов вступу до Євросоюзу.

 

Є загальні розмови про соціальні стандарти ЄС.

 

Є загальні фрази про стандарти демократії.

 

Є загальні фрази про розвиток середнього класу.

 

Є розуміння українських еліт, що всі дії потрібно звіряти з думкою західних лідерів - це породило справжню "війну авторитетів". Українські політики з різних таборів мають своїх лобістів у Європарламенті, яких використовують як коментаторів ситуації в Україні.

 

Політтехнологи давно зрозуміли фокус: для того, щоби якась подія набула розголосу, потрібно спершу опублікувати інформацію про цю подію на Заході, а потім роз тиражувати її в українських ЗМІ – з покликанням на думку Заходу.

 

Найбільш кричущий приклад: півроку тому українські видання розтиражували інформацію про те, що уряд Японії провів власний аудит діяльності Юлії Тимошенко і визнав правоту екс-прем'єра. Інформація – з посиланням на якусь італійську газету. Чому інформація – до речі, згодом заперечена офіційним Токіо – про Україну була опублікована не в "Асахі" чи "Кіодо Цусін", а в Італії – мало кого здивувало.

 

Пізніше з'ясувалося: інформація була опублікована не просто в італійській газеті – її опубліковано на блозі італійського журналіста, що останні кілька років мешкає у Львові, а сама газета, точніше – інтернет-видання, є… органом міланських виноробів!

 

Солідне джерело, чи не так?

 

Але тут ми зустрічаємося зі справжнім поклонінням перед Заходом. Думка Заходу сприймається більшістю з нас як істина в останній інстанції.

 

Це у нас – все купується і продається. Це у нас – недовіра до друкованого слова. Це у нас – за ангажованість. А Захід – він безпристрасний. До нього апелюють.

 

Нікому в голову не приходить, що західних політиків можна так само купувати. Минулого року мав місце скандал: двох депутатів Європарламенту звинуватили у тому, що вони отримували велетенські (по західних мірках) гонорари від однієї української політичної сили. Преса дуже активно обговорювала ці чутки.

 

Але їх вдалося зам'яти – обидва депутати займали вагоме місце у загальноєвропейській ієрархії. Щоправда, експерти дізналися про середню ціну "думки Заходу". Українські технологи зрозуміли, що за допомогою Заходу можна творити віртуальну реальність безпосередньо в Україні…

 

…Прагнення до Заходу – це штучне намагання надати статичній, неповороткій Україні видимість руху. Руху до якоїсь цілі. Хоча рух України будь-куди не передбачається самим проектом. Рух України є оптичним обманом, ілюзією.

 

І можна погодитися із Володимиром Нікітіним, який під час одного з семінарів розділив держави на держави Прогресу і держави Балансу. Перші рухаються, розвиваються, демонструють динаміку і героїчну історію. Другі (Швейцарія, Бельгія, Канада і – скоріш за все – Україна) балансують, коливаються, але при цьому забезпечують внутрішній комфорт громадянам.

 

Доки ресурсів для забезпечення цього самого внутрішнього комфорту не знайдено, доти робляться заяви про рух на Захід – незалежно від того, хто приходить до влади і під якими прапорами. Ідею руху на захід можна експлуатувати безмежно довго – тим більше розуміючи, що ця ідея навряд чи колись буде втілена.

 

Саме тому відбуваються трансформації самої ідеї.

 

Приходять до влади "помаранчеві" - одразу ж починаються шапкозакидательські заяви типу "Завтра перед нами відкриють двері ЄС!", "США роблять на нас ставку у Східній Європі!", "Ми – оплот і форпост західних цінностей у регіоні!". Звісно, що ці заяви робляться для українських громадян, а не для Брюсселя чи Вашингтона.

 

Приходять "біло-блакитні": "Будуємо Європу в Україні!", "Безальтернативність європейського вибору", "Переймаємо у Європи соціальні стандарти та моральні цінності!".

 

Арсеній Яценюк в ході президентської кампанії зробив спробу повернути геополітичний вектор. У серпні 2009 року його газети говорили про те, що вступати в ЄС зараз – це те саме, що вступати в КПРС у 1991 році, а тому варто подумати про інший Європейський Союз – з Росією, Білоруссю, Сербією та чомусь з Казахстаном. Проте одразу ж після виборів він повернувся знову до старої прозахідної риторики.

 

Зрештою, більшість політиків бояться зізнатися у тому, що Україні потрібно розвивати власну суб'єктність, самій перетворюватися на фактор міжнародної політики, а не жити сподіваннями на вступ в ЄС (як стратегічну мету) та на втручання у внутрішні справи України Заходу як Універсального Арбітра (мета тактична).

 

Розвивати власний проект – набагато важче. Простіше використовувати прозахідну риторику – "От трішки ще потерпимо, і нас приймуть в ЄС".

 

До речі, українці завжди вміли ставити цілі і ніколи не вміли думати про те, що буде після досягнення цих цілей. Класики націоналізму розписали рецепти і шляхи досягнення незалежності, але при цьому у них було відсутнє бачення того, що буде після досягнення незалежності.

 

Міхновський, Донцов, Ленкавський та іже з ними знали, як треба вмирати за Самостійну Україну, але жоден із них не знав, де взяти гроші, аби забезпечити зарплату простому вчителю чи медику в цій самій Самостійній Україні.

 

Та ж ситуація – з найбільш ревними прихильниками фетишизації Заходу. Вони не знають відповідей на цілий ряд економічних питань – що робити з квотами, з цілими галузями економіки, з тарифами, з вивільненими людськими ресурсами тощо.

 

Вони не задумуються над тим, яку позицію займатиме Україна у великих суперечностях всередині вже не міфічного, а реального Заходу.

 

В Україні є, можливо, десяток людей, які розглядають проблеми інтеграції комплексно – не лише на рівні гасел, а й на рівні ризиків. Для них Захід – це не момент політичної програми та політичної риторики, а справжнє рівняння з багатьма невідомими.

 

Між тим сам Захід живе певними міфами щодо Сходу.

 

На початку 90-х років з легкої руки італійського політолога Норберто Бобіо прижився термін "The Other Europe" - "Інша Європа". Незважаючи на членство багатьох східноєвропейських країн у ЄС, вони й досі сприймаються представниками "старої Європи" як частина "The Other Europe". Майже три мільйони польських заробітчан у країнах Старої Європи – вагомий фактор, який є аргументом для правих політиків у Західній Європі.

 

Нагадаємо, що провал голосування за конституцію Євросоюзу був викликаний тим, що у Франції та деяких інших країнах акцентувалася особлива увага на так званому "привидові польського сантехніка". За польським сантехніком з'явився фактор "румунських циган". Далі Європа зіштовхнулася з проблемою "інших європейців" з-поза меж ЄС - наприклад, справжньою бідою півдня Франції – Прованса та Лангедока – стали албанські кишенькові злодії.

 

Ставлення Європи до України визначається саме належністю до "The Other Europe".

 

Німці, очевидно, могли би запропонувати щодо нас інший термін – UnterEuropa, НедоЄвропа. Хоча міграційні служби Європи останнім часом вказують, що Україна перестала бути джерелом підвищеної загрози нелегальної міграції, для політиків та обивателів у Європі це не аргумент. До України ставляться з недовірою.

 

Напевне, в цьому частково винні і самі українці, що намагаються апелювати до Європи, виставляючи своїх політичних опонентів у неприглядному світлі і змальовуючи нашу ситуацію виключно у чорних фарбах. Пару десантів українських опозиціонерів у Брюссель з вимогами запровадити щодо України такі ж санкції, як і щодо Білорусі, роблять свою справу.

 

Свого часу Пушкін писав, що він може з ненавистю ставитися до своєї батьківщини, але йому стає гірко, коли його почуття поділяє іноземець.

 

Генетична пам'ять Старої Європи нагадує про те, що всього півтори тисячі років тому (цикл розвитку нації за Гумільовим) предки нинішніх французів, німців, британців, частково – італійців прийшли на ці землі як спадкоємці і завойовники Римської Імперії.

 

При цьому варвари рухалися зі Сходу не просто як завойовники – навпаки, дуже довгий час Захід і Схід співіснували, варвари всмоктували в себе передові зразки римської і грецької культур, наймалися на роботу в Рим, займали високі посади в давньоримській ієрархії, а потім відчиняли ворота античних міст перед приходом своїх спів племінників. Римська Імперія впала, будучи опанованою насамперед зсередини, а не ззовні.

 

Сучасна Стара Європа розуміє, що зараз "варвари зі Сходу" можуть піти тим же шляхом, яким ішли предки нинішніх європейців – розпочавши розклад Європи зсередини, щоправда, на цьому шляху у східних європейців є конкуренти з ісламського світу.

 

Світова економічна криза, події у Греції, Італії, Іспанії, Португалії, лівійська авантюра, "шпагат" між Штатами та Росією, підняття питання про запровадження внутрішніх кордонів, фінансові дискусії, інформаційні скандали – все це викликає занепокоєння і приступи ксенофобії у французів, німців та британців.

 

Ми в Україні не до кінця розуміємо Захід із його католицько-протестантською етикою, модою на толерантне ставлення до евтаназії та одностатевих шлюбів. Європа не до кінця розуміє Україну з її транзитною свідомістю, свідомістю країни-посередника в торгових операціях, з толерантним ставленням до корупції та небажанням сприймати будь-які суспільні зміни.

 

Європа – з точки зору українців – це "жирні коти", які у своїй інфантильності не розуміють проблем пересічного громадянина України. Українці – у свідомості Європи – це Ємелі, що лежать на печі і хочуть, аби у них все було "по щучому велінню".

 

Руйнація міфів відбувається тоді, коли міфологізовані явища отримують наукове пояснення. Усвідомлення призводить до деміфологізації.

 

Міфи ХХІ століття рано чи пізно почнуть руйнуватися. Просто не треба культивувати міфологію.

 

Українців не треба годувати обіцянками близької європейської перспективи, та перетворювати Європу на Абсолют та Ідеал. Норвегія чи Швейцарія не прагнуть бути членами ЄС, але вони користуються з економічних переваг сусідства з ЄС та з безвізового режиму з Євросоюзом. Чим не абсолютно приземлена перспектива для України?

 

По-друге, варто акцентувати увагу на власній, українській суб'єктності, на розвитку України як самодостатньої цінності, викорінюючи корисливе ставлення до євроінтеграції та варварську заздрість до європейського рівня життя. Автор є не противником євроінтеграції, а прихильником інтеграції на рівних, та не за принципом бідного родича, що мріє сісти на шию родичеві заможному.

 

По-третє, потрібно припинити практику звернення до євродепутатів та європейських структур як до арбітрів у внутрішньоукраїнських суперечках.

 

Спершу надто часто повторювана думка Європи з приводу українських питань викликає повагу у споживачів інформації, далі вона починає дратувати, а через деякий час взагалі стає смішною – особливо коли дружна компанія панів Брока, Галлера, Мартенса тощо починають коментувати все підряд – від нюансів кримінальних справ щодо високопосадовців до врожаїв цукрового буряка на північній Вінниччині.

 

Якщо перестанемо сприймати Європу на рівні міфу – відкриємо шлях до реальної, а не міфічної євроінтеграції: тривалої у часі, поетапної, з врахуванням усіх вигод для України.

 

Якщо Європа перестане сприймати на рівні міфів Україну – по-новому зможе усвідомити старий принцип Ex Oriente Lux – Світло зі Сходу.

 

І ще. У 20-х роках лідер українських націоналістів Євген Коновалець говорив прихильникам середовища УНР: "У нас – спільна мета. Але ви йдете на Київ через Париж і Варшаву, а ми підемо через Токіо і Берлін. У результаті прийдемо до спільної мети".

 

Напевне, наші політики мають усвідомити, що мета України – не Брюссель. І тим більше – не Москва. Як це не звучить парадоксально, але євроінтеграція має бути не метою, а засобом – засобом пошуку Україною України. Нашою метою має бути Київ, про що забувають українські політики.

 

Колумб плив на Захід, щоби досягти Сходу. В результаті відкрив Америку і вивів Іспанію в розряд володарів Світу. Не здивуюся, якщо ми осягнемо Захід, здійснюючи плавання на Схід – по дорозі здобуваючи нові преференції. А Схід – це не обов'язково Росія.

 

Але це вже – частина іншого міфу…

 

Кость Бондаренко,

УП


Кількість переглядів - 3270
21.07.2011 16:07
Система Orphus

Поділитись новиною:

Коментарі (1)
зівака | 22.07.2011 08:30Ух ти, ух ти, Кость знову почав цитувати націоналістів, надоїло певно перебувати ні там ні сям, ні вашим ні нашим, і навіть не помітив як скотився в пустоту, яка нікому не цікава. Але краще пізно ніж ніколи і це ще раз підтверджує, що потенціал у Бондаренка є.

Додати коментар

Щоб залишити коментар вам необхідно авторизуватися через:
Статті
Останнє в блогах
Всі блоги
Душа і тіло