Сьогодні, 18 лютого, виповнюється 3 роки від дня загибелі Героя Небесної сотні з Прикарпаття Сергія Дідича.
В цей день Сергій Дідич вів свою Івано-Франківську сотню на мирну акцію під Верховну Раду. За останні кілька місяців він робив це не вперше і навіть не брав з собою дерев’яного щита.
Уже за кілька годин його знайдуть з численними переломами черепа в Будинку офіцерів. Що саме відбулось того дня з Сергієм Дідичем, достеменно не знають ані родичі, ані друзі.
Відомо лише, що тоді мітингувальники стримували атаку "Беркута" на Кріпосному. В якусь мить виникла загроза опинитися в оточенні силовиків.
Тоді Сергій скомандував: «Два кроки назад!» — і хлопці почали відступати. «Сергій ішов останнім. Не міг інакше, бо ж там була його сотня», — розповідає дружина героя Небесної сотні Галина.
Вони з чоловіком приїхали на Майдан ще 7 грудня і з того часу разом там жили. Сергій піклувався про побут людей у «Палаці Свободи» (так називали «Жовтневий» свободівці, які там жили) і керував іншими сотниками.
Ані муштри, ані переохолодження, ані перевтоми сотник Дідич не допускав, як і зверхності, підвищених тонів і сварок. Та це й не потрібно було — у Сергія була якась внутрішня харизма, яка заспокоювала новачків і підбадьорювала розчарованих. Зброя сотника Дідича — слово і безмежна любов до людей.
«Я знав Сергія лише тиждень, а відчуття таке, ніби ми були знайомі кілька місяців чи кілька років», — каже Петро Линдюк з Косівщини.
Якось під час ходи сотник вручив гучномовець молодому 17 річному хлопцю. «Веди людей, вчися командувати», — посміхаючись сказав Сергій. Йому самому влада була не потрібна, тож легко делегував повноваження тому, хто міг з ними справитися.
Львів’янин Андрій у коментарі на Facebook описує, як вперше побачив Сергія біля «Палацу свободи».
«Я якраз тоді стояв охоронцем на вході. Він пролетів біля мене наче вітер. Поспішав до новоприбулих хлопців із його країв. Проводив їм інструктаж. Багато із них були в Києві вперше. Їхня розгубленість і невпевненість випаровувалася після кожної хвилини інструктажу Сергія. Слів не було чути. Відстань була в межах шести метрів. Він багато жестикулював і на його серйозному обличчі час від часу з’являлася усмішка, неначе проблиск сонця у хмарну погоду. Всі його уважно слухали не перебиваючи. Діти ставали вояками. Сергій строєм заводив новий десяток...».
Ще один побратим героя Небесної cотні по "Жовтневому" Петро Зіняк пригадує, що Сергій запрошував усю сотню на сплав по Дністру: «Ми мали зустрітися у нього на Городенківщині. Але не склалося...».
З горами у Дідича був окремий довгий "роман". Він їх любив ще з далеких шкільних літ. Чоловік знав гори, як своє подвір’я. Вісім років тому взявся популяризувати Дністровський каньйон, і сім’я розпочала власний бізнес з організації сплавів річками Західної України. Все робили разом, як завжди ще зі шкільних років.
Роботи було багато — Сергій брався за будь-яку проблему, яку міг вирішити або хоча б спробувати. Чи то сланцевий газ, чи вибоїни на дорогах, чи халатність місцевої птахофабрики...
«Знати і пройти шлях — не одне і те ж», — цитує Галина фразу, записану у чоловіковому щоденнику.
Свій шлях він порівнював з водою: "Беркут" і "ВВ" — стіна, а ми як вода. Стіна — на перший погляд міцна і непорушна. Але вода проникає крізь стіну через маленькі тріщинки, руйнує ту байдужу непорушність. Так само і ми маємо знайти їхні слабкі місця і розвалити цю стіну зсередини. Навіть ціною власного життя».