Володимир Єшкілєв: Дідух Пияцтва проти Хреста Тверезості та «Місько без піськи»

 

Культурне, так би мовити, життя міста, розташованого між двох гірських річок, продовжує вирувати, нестримно провокуючи простодушного спостерігача на розслідування та оціночні судження.

 

Вістка про те, що у місті збираються поставити Хреста Тверезості не викликала особливих рефлексій. Справа відома. Такі хрести, датовані роками 19-го та початку 20-го століття не є рідкістю в селах Західної України.Компанію проти алкоголізму у селах почав греко-католицький митрополит Йозеф Сембратович у 1874 році. Він тоді оприлюднив владичне послання «О достоїнстві чоловіка», де закликав вірних не втрачати життя та гідності заради сивухи.

 

Кажуть, що Хрести ставили на місці корчми (по теперішньому - наливайки), котру спалювали доведені до відчаю дружини «синяків».

 

Я, грішним ділом, припустив, що новітнього Хреста Тверезості  поставлять в парку. Там, де у дев’яностих спалили корчму, що належала одному з піонерів місцевого ентертайнменту. До речі, того разу, як твердить легенда, аутодафе вчинили не збідовані жінки, а люди, котрі не мали до зеленого змія жодних претензій.

 

Але, як виявилося, ініціатори-тверезники претендують на Вірменську, де колись впала від старості церква. Краєзнавці кажуть, що на її ремонт громада неодноразово збирала гроші, але збирачі раз за разом пропивали касу і тікали.

 

Якщо це правда, подумав я, то локація вдала. Якщо ж міська влада все це підтримує, значить такі у влади вподобання. Та й на методи ніхто обмежень не накладав. Боже помагай.

 

А ще подумалося, що хрести в містах – на відміну від сіл – можна ставити не лише проти вживання зернових і винних спиртів. Життя в містах складніше. Можна, скажімо, спорудити хрести проти корупції, проти наркоманії, проти матюків та навіть проти постмодернізму. Я навіть уявив собі майбутній Франківськ: всі тверезо-прозорі як віконне скло перед Великоднем, один одному посміхаються, спілкуються цитатами з класиків, постмодернізм чухає биту задницю, а корупціонери щоранку каються та роздають злочинно нажите в коридорах і кабінетах міської влади на Вічевому Майдані.

 

Поки я оте фантазував, прилетів «чорний лебідь» у вигляді пародійного хреста (чи що це було?) у Вокзальному сквері. А відтак понеслося. Тут тобі і тролінг у фейсбуці, і битва Руслана-Марципана зі Змієм Могориничем, епічно викладена Норваксом, і. зрозуміло, криві посмішки вічно скептичних блогерів. Себто, місцевий постмодернізм зайшов з тилу і вставив свої п’ять копійок. Й нині майорить, халепа, на тих віртуальних майданчиках, де тусують квіти креативного класу та інші паростки духовної отрути. І ніц йому не робиться.

 

А тим часом в реальному світі базарів і вулиць ширяться свої чутки та міфи. Не встигаю зайти до маркету і купити собі булочку з корицею, як до мене підгрібає якийсь пасажир й без вступу починає пояснювати, що за всі цим стоїть неабияка зрада. Що, мовляв, проти людей змовився не хто небудь, а цілий підпільний картель самогонщиків.

 

Це типу у Мексиці картелі наркоторговців, а у нас – жіночки та дядьки на кухнях і в гаражах з апаратами та ще й у суцільній змові. Тобто, райони збуту поділені, про ціни домовлено і всі здають відсоток в общак. Хто б подумав.

 

Я купив булочку, а дядько правив далі. Він повідомив, що Хрести Тверезості ставили лише у нещасних селах, де відьми-самогонщиці втрачали страх і ладували особливого дідуха.

 

До пшеничних колосків у тому дідуху відьми буцім-то вплітали прути з білолозу (верби тритичинкової, SalixtriandraL.). Відповідно, замість доброго родинного оберегу виникав осередок зла, що розповсюджував селом дух пияцтва. Чоловіки від його бісівської енергетики наче казилися та спускали усі гроші на сивуху. Навіть ті хлопи, які ходили до церкви, вели господарку та стримували себе, пускалися берега і за кілька років село спивалося на собачий фіст. Лише світла енергетика Хреста Тверезості могла протистояти цій давній поганській магії.

 

Я запитав дядька, чи щось подібне відбувається нині у Франківську.

 

«А ви хіба не знаєте?» - щиро здивувався той. І розповів, що ще  минулого Хеловіну картель франківських самогонщиків втнув велетенського Дідуха Пияцтва. Місячної ночі потворисько винесли на берег Бистриці біля мосту, де зібралася темна компанія з виробників пійла, свідомих пияків, чорнокнижників та вже зовсім відвертої нечисті. Вони водили навколо пияцького бога аркани та співали чорні колядки, стверджуючи його владу над Франківськом. І з темряви їм відповідали голоси проклятих. І тривало це усю ніч і супроводжувалося нестримним питтям та іншими неблагими діями.

 

«Й з того часу, - закінчив дядько, - у місті всі бухають, як з ланцюга зірвалися. А самогонщики заробляють такі гроші, що скоро усе тут поскупляють. Ще трохи, чоловіче, й по Франківську. Тому то мудрі попи й порадили владі ставити хреста. Влада, яка б дурна не була, також не хоче собі конкуренції. А самогонщики як про це вчули, то роблять теперка усякі пакості».

 

Від такої апокаліптичної картини настрій в мене геть зіпсувався і захотілося мені поїхати у гори. Подалі від спокус, що ведуть до збагачення злочинного картелю.

 

В горах було не скучно. У романтичному Татарові, серед приємно засніжених гір (й подалі від Дідуха Пияцтва та муніципального ЦСМ) художники облаштували собі виставку. Таке собі «орлине гніздо постмодернізму».

 

Назвали вони її «Чеч. Індивідуальна артикуляція». І обрали собі гаслом цитату з Ярослава Грицака: «Давайте перестанемо балакати про ідентичності та почнемо говорити про цінності». Красива така цитатка. Життєстверджуюча.

 

Та й місце для виставки обрали красиве. В урочищі Піги, в готелі-курорті «Коруна». Де створений арт-простір ZenkoFoundation, що включає в себе професійну галерею, зручну, зокрема, для демонстрації творів сучасного мистецтва. А ще художники, отаманом яких виступає куратор Анатолій Звіжинський, видали  до виставки пристойного вигляду (ну дуже пристойного) буклет. Який і в Нью-Йорку не стидно було б показати.

 

Поки організатори давали інтерв’ю, а гості спустошували фуршетний стіл, я припав до буклету. Починається він статтею Звіжинського, де куратор чесно, як курсант на плацу, рапортує: «Актуальні пошуки та експерименти у Франківську, що тривають майже тридцять років, мало відомі поза межами міста».

 

Після такої констатації можна було б просто «накотити», як каже Славко Яновський, та й по всьому.

 

Але учасники виставки навіть після 30 років невизнання не втратили піонерського духу. Я б радив зняти про цих незламних старих якийсь мотивуючий фільм. Може когось би врятувало від депресії та необдуманих вчинків.

 

Це я відволікся. Читаємо далі, тепер вже про виставку: «Говоритимемо лишень про естетичний аспект і соціальні занурення у контекст, - пише куратор. - Це – варіант самоусвідомлення точки відліку майбутнього».

 

Треба буде колись запитати у Звіжинського, що таке «соціальні занурення у контекст». Як їх робити? Колективно чи на самоті?

 

Перегорнув вступну статтю і подивився буклет далі. А там Ростислав Котерлін пише про свій арт-об’єкт з масками-портретами художників: «Вдивляючись в їхні лики, розумієш, що ці люди сповна виплакали наш світ. Вони оплакали не лише своїх сучасників, але й нас та наступні покоління роду людського. Цього ніхто міг і не знати, про це ніхто міг і не здогадуватися, але для них це необхідно мало статися, щоби дістати право бачити ясно». Така от панихида, брацця, аж руки в мене опустилися.

 

Остаточно переконавшись, що з текстами не все виходить (та й навіщо, вони ж художники, ручками роблять), нарешті спускаюся сходами до галереї. І тут виявляється, що не все так погано. Що пурга лише у рефлексіях, а самі об’єкти прикольні. А місцями навіть вражають.

 

Цього разу втішив Ігор Перекліта. Йому якось вдалося (можливо під впливом куратора та його практик «соціального занурення») обійтися без зайців з фашистськими прапорами та партизанок у віночках. Цього разу галицький живописець сконцентрувався на обличчях з явними (як на мене) ознаками йододефіциту. І такий реалізм підкупляє.

 

Картини Перекліти фактично відкривають експозицію і створюють настрій. Особливо промовистою здалася робота, на якій дівчина з характерною зовнішністю показує на дитину без статевих ознак. Напис на полотні пояснює, що дитина є жертвою гендерної рівності. Ще один напис - «Місько без піськи» - остаточно формує неблагу вістку від Перекліти. Тут вже не плач за «наступними поколіннями», а цілий сумнів в тому, що вони з’являться.

 

 

Поряд з «Міськом» скромно розташувався портрет переляканої (а може просто хворої на шлункові загострення) кобіти авторства Миколи Джички. Підпис під ним «ЄС-МС. Wearechampion» не залишає сумнівів у джерелі переляку. Кобіті пропонують вступити або в ЄС або в Митний союз. Від такого вибору у неї фрустрація. Вона дезорієнтована. Вона вагається. Судячи з виразу її обличчя, вона ніколи нікуди не вступить. Вона піде до гаю зеленого та нажереться там хробаків. Можливо її попустить. Хоча й сумнівно.

 

А далі – більше. Інсталяція «Ангел» Сергія Григоряна є, судячи зі всього, свідченням того, що херувими десь-колись вступали в інтимні стосунки з квадрокоптерами та мали від них нащадків.

 

«Бібліотека» Олекси Фурдіяка має вигляд свинячої задниці, а Євген Самборський епатує архаїків не лише автопортретом, але й скандальною картиною, де зображене регулярне (одночасно: рогулярне) існування приміського села.

 

Хтось, розглядаючи Ангела і Бібліотеку, посміхається. А мені чомусь не весело. Світло в кінці тунелю знову виявилося китайським фонариком. А ми ж думали, це вихід на сонячну галявину. Облом.

 

Як завжди іронічні Володимир Мулик і Юрій Іздрик. В мене біля їхніх робіт виникає ностальгія за «лютими дев’яностими», коли в людях ще жив справжній рок-н-рол, а концептуальне мистецтво ще не перетворилося на закритий корпоративний бізнес. Не вписуються Мулик з Іздриком у теперішній «пост-транс-гіпер» глянц. І добре, що не вписуються. Хтось бо має свідчити про свою добу. Про ту, де провінційні митці не були пасажирами, а десь трималися за кермо. Нехай воно минуло, але ж було. Варто згадувати. Варто про це писати. Проте нема кому. Але це окрема історія.

 

Юрій Бакай (Франківськ) і Вадим Харабарук (Ужгород) не заморочуються на викликах епохи і роблять акцент на гіпнотичному ефекті кольорової геометрії. Тут варіант безпрограшний: поки люди мають очі, вони вдивлятимуться у ті лінії і плями, котрі скубочуть їхню підсвідомість і – якщо дуже пощастить – відкривають портали в інші світи. Тут ми вже маємо справу з постконцептуальними візіями. Для яких означення «інтер’єрний» не є образливим.

 

 Решта з 19 учасників виставки не менш вдало вписуються у простір «Чечу». В тому плані куратору вдалося вийти за межі звичного для Франківських митців принципу «хай приносять що хочуть, головне аби свої». Хоча експозицію сформували фактично люди однієї тусовки, проте номенклатура об’єктів натякає на те, що первинний відбір все ж таки мав місце. Звіжинський дорослішає. Втішно. Краще пізно, аніж ніколи.

 

З іншого боку ZenkoGallery є тим місцем, де вже звичні об’єкти «звучать» по новому. Де освітлення та площина грають з ними у свою гру. В цих стінах відео-інсталяція Сергія Петлюка, відео-арт від Маріанни Глинської та Олега Воронко набувають потрібної локальності, а об’єкти перформенсу Мирослава Яремака, Ярослава Яновського та віджеїнг VJgroupCUBEне виглядають на фрагменти невпізнаного трешу. Навіть артефакти чвертьвікової давності виглядають у Zenko майже незайманими.

 

Найорганічніше розгортається в галерейному просторі вже згадана арт-маніфестація, автором якої є Котерлін. Сім масок апостолів деконструкції (портрети Ван-Гога, Малевича, Дюшана, Пікассо, Бойса, Воргола та Архіпенка) і сім постановочних фото утворюють цілий суверенний всесвіт з перехрестями образів і сенсів, візуальним цитуванням та внутрішньою ігровою класифікацією. Це такий собі «малий перелік сущих», над яким можна довго розмірковувати. А можна й просто зробити стрибок у Ніщо.

 

Все це знову підтверджує стару істину: магія місця є одним з наймогутніших різновидів магії. Місце може протистояти тимчасовим негараздам. Місце може дати притулок гнаним митцям. Місце може зупинити час і дати можливість перечекати. Місце любить гратися у схованки, любить зберігати скарби. Полюбіть місце, пограйтеся з ним і воно вам віддячить.

 

Шкода лише, що сучасне мистецтво тікає від забудови на берегах двох гірських річок аж до високогірних криївок. Там, безперечно, також знайдуться поціновувачі, але й наші береги вартують гри.

 

Володимир Єшкілєв, для "Фіртки"


14.02.2017 2158 1
Коментарі (1)

Wasyl Ryba 2017.02.15, 00:27
та більше чужих варятів з баблом, які би шось купили у наших варятів
26.03.2024
Вікторія Матіїв

Під час війни людина відчуває цілий спектр емоцій. Як українським родинам впоратись з такими випробуваннями — журналістка Фіртки розпитала у лікаря-психіатра, психолога та консультанта в напрямку когнітивно-поведінкової терапії Миколи Демківа.

683
21.03.2024
Тетяна Дармограй

Що робити та куди звертатися рідним зниклих військовослужбовців,  як відбувається процес пошуку та чому не варто поширювати у соцмережах персональну інформацію зниклого, розповіла представниця Уповноваженого з питань осіб, безвісти зниклих за особливих обставин в Івано-Франківській області Наталя Пасічник.

1965 7
19.03.2024
Тіна Любчик

Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки активно працює над поданими правками щодо нового законопроєкту про мобілізацію. Журналістка Фіртки поспілкувалася з політтехнологом, військовим юристом, Володимиром Бондаренком щодо актуальних питань призову.

1140 2
19.03.2024

Сьогодні й роботодавці, й експерти звертаються до абітурієнтів: зважайте на ті спеціальності, які будуть потрібні Україні під час відбудови, адже велике відновлення почнеться одразу після Перемоги.

562
24.02.2024
Вікторія Матіїв

Спроби створити музей у Долині виникали ще у 60-х роках. Проте тільки 23 грудня 1997 року Долинська районна рада прийняла остаточне рішення щодо нього. Журналістка Фіртки поспілкувалася з директоркою закладу Ксенею Циганюк. 

6909 61
01.02.2024
Вікторія Косович

Івано-Франківськ є градом безлічі упереджень і масок: для перших — фортеця, заснована поляками, для других — відголос австрійського «золотого віку» з його залізницями, для третіх — серце гуцульської культури, плач трембіт.  

11407 6

Піст – невід’ємна частина християнського  життя, встановлена Богом.

344

Друзі путіна зустрілись у резиденції рудого Донні у Флориді, де обговорили план путіна по капітуляції України, і після цієї поїздки Орбан розкрив – як за 24 год Трамп планує припинити війну.

1095

Чим ближче до виборів в США, тим більше трампісти вдаються до маніпуляцій у своїй пропаганді. У контексті України вони, переставивши все з ніг на голову, намагаються переконувати, ніби це демократи, а не республіканці, заблокували допомогу Україні.

1120

Кожен із нас не раз потрапляв у ситуацію, коли ми замислювались давати, чи ні милостиню людині, яка звертається про допомогу біля церкви, на вулиці чи в інших громадських місцях.  

1115
29.03.2024

З кожним днем війни стає дедалі важливіше зберігати емоційну стабільність і свідомо дбати про своє психічне здоров’я.   

83
24.03.2024

Нутриціологиня пояснила, чому не можна забороняти собі фастфуд та солодощі. А також порадила, як їх вписати у свій раціон.

292
18.03.2024

Сьогодні, 18 березня 2024 року, в УГКЦ в Україні розпочинається період Великого посту. Пригадуємо канони партикулярного права УГКЦ, в яких ідеться про те, коли і як треба постити.  

1095
29.03.2024

Старий сидів біля оазису, біля входу в одне близькосхідне місто. До нього підійшов юнак і запитав...

659
25.03.2024

Йдеться про зміни в молитвах «Вірую» («Символ віри»), «Царю Небесний» та митаревій молитві.

763
21.03.2024

Релігійна громада отримала всі дозвільні документи та незабаром розпочне будівництво поруч з Садовим товариством та міським озером.

2958
15.03.2024

Отець каже: виконайте заповідь Божу – вшануйте свято Боже молитвою у храмі, а житейське на цей день відкладіть.

4454
29.03.2024

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

18448
29.03.2024

Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки розглянув майже 90% законопроєкту про мобілізацію.  

87
26.03.2024

У Верховній Раді зареєстрували проєкт закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо встановлення відповідальності за привласнення державних функцій.   

329
22.03.2024

На початку лютого 2024 року замість Валерія Залужного Збройні сили України очолив Олександр Сирський, який до цього командував Сухопутними військами.  

360
17.03.2024

Продовжує зменшуватися кількість тих, хто вважає, що держава виконує свої зобов'язання перед ветеранами російсько-української війни.  

670