В Києві зусиллями Сергія Грабара та його однодумців відбувся 12-ий міжнародний джазовий фест «Єдність». Відбулися кілька годин необмеженого нотними зошитами творення звуку.
Джаз завжди інший. Джаз завжди свіжий. Майстер творить його настроєм не менше ніж інструментом. Творить сам, творить спільно з іншими майстрами.
Звуки, народжені двома дружніми настроями подвійно не прогнозовані. Іноді виникають дивні творчі симбіози. 16-річний українець Роман Гуменюк (ударні) і п’ятидесятирічний польський маестро Адам Венд (сакс) будували на сцені Київського театру оперети спільну звукову вежу. Вона вийшла високою і стрункою.
А з якою спорудою порівняти те, що виробляли Аркадій Шилкопер з Німеччини і Джонатан Сасс з США? Не знаю. Аркадій будував її валторною та велетенським альпійським рогом, Джон – тубою. Стрімкі арки звуків громадилися одна на одну, урочисті марші сполучалися з тінистими мінорними терасами та довгими фризами в стакато. Кожний реагує на таку музику по своєму. В мене виникають анфілади образів. Сади застиглого часу з кришталевими водоспадами, шпилястими гірськими замками та хмарами кольору океанської мушлі. Гірські замки – напевне від альпійського рогу, а водоспади – від валторни. А може навпаки? Добре мистецтво не влізає у порівняння та причинно-наслідкові конструкції.
Слухати джаз. Або ж джез. Медитувати. А потім до пізньої ночі сидіти з джазменами (джезменами?) в театральному захисті й говорити про музику, про музику, про музику й ще про щось. Про альпійські роги і способи провезення їх через українські митниці. Дещо в світі будується не навколо заздрості, а навколо живих звуків, не передбачених жодною партитурою.
«Як зупинити джазмена?» – запитує Аркадій й сам відповідає: «Покласти перед ним ноти».
Який-небудь автор фентезі назвав би це Прокляттям Впорядкованого. Але того вечора ніхто не подужав проклясти чистий та свіжий потік імпровізації. Й джаз линув безупинно…
Президент Фестивалю Сергій Грабар
