«Ось моя нова любов – сир!», потім: «Їш, пий, жуй орбіт! Дірол заряжає полуничною свіжістю! «Галинка» допоможе! Дерматологічно доведено, що…» - кричить телевізор. Поки я тягнусь за пультом, щоби перемикнути зомбоящик, він встигає запустити до моїх вух ще й особливо верескливу рекламу засобу для доглядання за шкірою. Нарешті я знаходжу канал, де грає якась музичка. Але ненадовго.
Музичка раптово обривається і все починається знов. Після футбольно-пивно-чіпсових гімнів екран зомбоящика окупує побутова хімія у всіх можливих формах та іпостасях. Ось йде батальйон товстих унітазних мікробів, яких безжально змиває миючий засіб. Ось хтось миється пречудовим шампунем і посміхався на всі тридцять три зуби. Ось «Сніжна панда» гарантує вам ніжний доторк до вашої задниці. А потім виявляється, що слуховий апарат підсилює навколишнє матючиння аж до 50 децибел. Й не менш приємно стричить з вуха. Все – унітаз, зуби і вухо – показується з таким пієтетом, котрим в радянські часи супроводжували лише промови генерального секретаря ЦК КПРС. Проблеми гігієни тихо й непомітно зайняли місце проблеми побудови комунізму. А враховуючи, що навчитися користуватись рулоном «Сніжної панди» набагато легше, аніж побудувати безкласове суспільство, робимо висновок – щастя стало ближчим, щастя стало доступнішим.
В ЗМІ панує побутовий натуралізм. Щоразу більшу частину свого екранного існування герої серіалів проводять у ванних кімнатах сидячи на унітазах, сидячи біля унітазів, встаючи з унітазів і прямуючи до унітазів. Щоправда, сам процес витікання-витискання фекалій нам ще не демонструють. Але високоестетичний процес блювання вже майже легалізовано. Одна із серій «Доктора Хауса», як памя’тається, була «присвячена» поверненню напівперетравленої їжі через рот. У позитивних персонажів, як мені здалося, колір блювотини був жовтуватим, у персонажів із невизначеним статусом – зеленкуватим. Це випадково, чи варто підозрювати приховане зомбування? Може таємна світова «матриця» вже потроху готує розподіл гомо сапієнсів на нові касти: жовтоблювотних і зеленоблювотних? Слава глобальній мегабулімії! Ми схуднемо і збережемо більшість нижніх клапанів від зайвих напружень.
Коли усе це почалось? Кажуть, що так звана «реабілітація тілесності» стала модною в розвинутих країнах у сімдесятих. Промоутерами цього процесу, зрозуміло, виступили не митці і не філософи, а компанії, що виробляють засоби гігієни та обладнання для ванних кімнат. Їм було потрібно актуалізувати телерекламу. Одночасно, почався «естетичний наступ» унітазів в ігровому та «високочолому» телевізійному продукті. Врешті-решт філософи запитали: а чи є, взагалі, якась різниця між високочолим творчим продуктом і простою кічухою. Посполиті подивилися в телевізор, побачили і там і там унітази і розгублено відповіли: «Нема!» Окремі естети мають іншу думку. Але в цих окремих естетів рідко беруть інтерв’ю. Тому вони зі своєю окремою думкою сидять, скажімо так, навіть не на унітазі.
Тілесність реабілітована. Правила політкоректності тепер не забороняють шморкатися і пердіти в присутності салонної публіки. Деякі відсталі старпьори ще встидаються, але це – пережитки минулого. Чим вам не перемога реабілітованого тіла над нереабілітованим духом?
А між тим, незважаючи на всі зусилля «Сніжної панди», салонів краси, захисних гумок і чистих унітазів, ота наша тілесність невпинно занепадає, старіє і руйнується. Бо такою є властивість усього тілесного. Нетривке воно. І кожна реабілітація тілесного є реабілітацією нетривкого. Може у цьому теж є сенс? Адже нам колись проспівали, що треба триматися за ту невловиму мить, яка мешкає між минулим і майбутнім (есть только миг между прошлым и будущим!). Ми й тримаємося. Тільки раптом хтось може зробити маленьке відкриття, що замість тої оспіваної «миті» він тримається лише за накривку унітазу. Блискучого унітазу, ретельно вимитого популярним засобом і напахченого «брефом». І що ніякого іншого вищого сенсу цей унітаз не має. Себто, в нього є один прямий сенс: сідай на нього і роби свою справу. Один єдиний сенс. Як і у всієї тієї глобально реабілітованої тілесності.
