Волонтер Вільма Валюкєвічене: Моя душа більше в Україні, ніж у Литві

 

/data/blog/63902/0050009301193c2d036d97d4d9ec702f.jpg

 

Вільма Валюкєвічене ― литовка. Ця жінка — журналістка і волонтер, яка зі своєї країни допомагає нашим хлопцям усім, чим може, адже переконана: Україна — її друга Батьківщина.

Пані Вільма розповіла як дізналась про своїх українських предків, почала допомагати нашій армії та шукала сепаратистів на півдні України.

- Вільмо, розкажіть, будь ласка, з чого почалась Ваша волонтерська діяльність стосовно України?

- Думаю, що вона розпочалася не випадково і з двох причин. Одна властива людині, яка має мислячу голову і вміє відчувати, — це розуміння, співчуття і непримиренність з несправедливістю. Ми, литовці, після того, що трапилося з Кримом, з Україною, зрозуміли, що незалежність — не саме собою ясна річ, а те, що треба цінувати і за що треба бути готовим боротися в будь-який час. У багатьох з’явилося поняття, що якщо Україна зараз не переможе — завтра ворог буде вже біля наших воріт. А навіть і без цього — Україна і Литва завжди будуть поруч! Коли ми страждали від Російської блокади у 1990-1991 роках, ви теж були поруч. Пригадую один епізод. У ті роки у нас було страшенно моторошно, нічого не вистачало. Одного разу в місті Каунас радилися активісти та влада міста — звідки взяти найнеобхідніші речі для існування, в тому числі паливо — хоч на швидку допомогу. І раптом стук у двері. Входить двоє молодих хлопців у комбінезонах: «Ми з України. Привезли вам цистерну палива. Везли три, але через кордон змогли провести лише одну».

Друга причина — крик душі... Мабуть, пращури покликали...

- Тобто, у Вас є українське коріння? Хто з ваших предків родом з України?

- Я завжди думала, що я — корінна литовка. Вже була дорослою, коли дізналася, що мій прапрадід звідкись прийшов до Литви, тут одружився і дав початок мого роду. Особливо ніколи не замислювалася, звідки він прийшов. Хтось думає, що з Німеччини, хтось — що він прусак. Але виявилося — українець.

- Цікаво, як ви про це дізналися?

- Коли я вперше була в Криму — рівно рік тому, — випадково побачила запис «Ратник» біля якихось воріт. Посміялася з колегою, з якою разом їхали: «О, прізвище мого батька!» Навіть швидко сфотографувати проїздом з машини встигла, коли повернулася до Литви, батькові показала. Батько мій служив в Криму. І навіть раніше: коли був школярем — їхали з класом туди на екскурсію, досі він про Крим розповідає. Таке відчуття не народжується ні з чого!

І ось, багато років поспіль я сама поїхала в Україну. Правда, збиралася дуже довго! І те почуття, яке мене до цих пір не відпускає і навіть зараз, коли пишу — витягує сльози — важко описати.

Знаєте, у мене тут вибух почуттів, думок, емоцій. Я могла б цілодобово розповідати про шлях, яким я виявила, звідки моє коріння. І як це мене звільнило! І відповіло на безліч питань. Нарешті я зрозуміла, чому я в Литві завжди почувалася не такою, як усі — мені завжди хотілося простору, свободи душі, простого спілкування. Навіть пояснити важко. Литовці трохи інші — більш замкнуті, рафіновані, там більше всяких «протоколів» навіть у щоденному спілкуванні. Тонкощі такі, іноді ледь уловимі. В цілому у нас і багато схожого — треба пожити, щоб відчути. А мені хотілося пофарбувати губи яскраво червоним і радісно зустрічати кожен день.

- То як же Ваші предки опинилися у Литві?

- Про це я не знаю. Це тримали у таємниці. Думаю — не дарма.

Мені сьогодні здається — і поки ніхто мені не довів, що не так було, — що мій прапрадід міг втекти з України, коли там стала бушувати радянська влада. Думаю, він походив з багатої родини, тому його в дитинстві вчили французької. Багато українців від радянської влади тікали до Польщі — прапрадідусь знав і польську. Може, щоб воювати проти рад, вступив у німецьку армію — бо знав і німецьку. Точно служив у латвійській армії — знав і латвійську.

Все це — моя версія. І вже точно ясно, що мій дідусь все життя боровся проти рад: поширював заборонені книги, підтримував партизанів. Так що поки моє коріння — в тумані. Не знаю з якої частини України мої предки пішли. І поле для пошуку дуже велике. Якщо судилося — дізнаюся. Якщо це залишиться таємницею — нехай. Найбільше відкриття я вже зробила.

- А де саме в Україні ви бували?

- Саме життя познайомило мене з Україною в такий складний у державі момент. Маленький нюанс. Коли помер мій чоловік, мені хотілося, якщо вже він пішов, то хоч би я отримала якийсь сенс у житті, щоб жити хотілося. І я отримала нову батьківщину, нових друзів, нові завдання в житті. Мало не видається.

Я мала поїхати в конференцію журналістів-дослідників у Києві 29 листопада минулого року. На все життя буду пам’ятати цю дату. Адже тоді Україна в Литві повинна була підписати договір про асоціацію в ЄС. Думала, потраплю на велике свято в країні. Але все в один день звалилося і я потрапила на Майдан.

З тих пір моя душа більше в Україні, ніж у Литві.

В Україні за цей рік була не один раз. Два рази навіть на місяць. У переносному сенсі я буваю в Україні щодня. Найчастіше — у Херсоні, але коло друзів все розширюється. Хотіла б краще дізнатися країну, яку у мене відняла доля.

- Розкажіть, у чому полягає ваша допомога хлопцям?

- В основному ми з іншими волонтерами збираємо речі і веземо в Україну. От і зараз у мене одна кімната будинку ― склад. Там теплі куртки, спальні мішки. Збираюся якось відвозити в Україну. Крім того, разом з кількома активістами зараз робимо інформаційний веб-сайт, де можна буде побачити всю ситуацію щодо допомоги військовим України, зокрема, що робиться для цього в Литві, де і як можна допомогти.

Особисто я і мої друзі більше схиляємося до того, щоб допомагати на півдні України, там, де кордон з Росією, з Кримом ― кордон, якого там ніколи раніше не було.

Ще я організувала подорож-місію литовців в Україну в квітні, аби вони своїми очима побачили, що на півдні України ніяких сепаратистів нема, і люди не хочуть до Росії. Часто ми приймаємо людей з України тут, в Литві, організовуємо їм всілякі зустрічі з нашою владою, депутатами, парламентом, організаціями і простими людьми, щоб очевидці розповідали, що робиться в Україні.

- Ви отримували від цих хлопців, яким допомагаєте, звістку, маєте зворотний зв’язок?

- Так, зворотний зв’язок ми маємо, співпрацюємо з конкретними організаціями в Україні, з конкретними людьми, завжди знаємо, куди потрапила наша допомога. А з кожним днем коло тих, хто допомагає Україні, розширюється, і ми дуже раді, що можемо дати їм пораду, кому саме вони можуть допомагати. Ось в наш новий інформаційний проект вписали новий контакт в Україні — волонтери з Борова (Київська область), які допомагають своїм землякам в армії, їх сім’ям. Сподіваюся, скоро зможемо їм запропонувати допомогу теж.

Яким чином отримуємо зворотний зв'язок? Найчастіше через соціальні сайти, через персональне спілкування. Отримуємо фото, звіти.

- Як у Литві сприймають військовий конфлікт на Сході України? За Вашим словами, очевидці розповідають про події в Україні... Який ефект це має на людей?

- У Литві, як і скрізь, живуть різні люди. Інакше і не можливо. Тільки при тоталітаризмі всі однаково «думають». Але в основному, більшість людей розуміють, що в Україні — справжня війна.

По різному думають і про те, як Литва повинна поводитися в цій ситуації. Що треба допомагати українцям — безумовно, думають всі, крім тих поодиноких проросійських литовців, але такі є скрізь. Але є якийсь відсоток людей, які думають, що треба допомагати тихо, щоб ніхто не знав, і щоб не розсердити Путіна, щоб він і до нас не прийшов. Але я щиро вірю, що Путіна ми можемо зупинити тільки своєю хоробрістю і непохитністю. Якщо буде бачити, що литовці — єдині і сильні духом, то не зважиться до нас піти. А якщо і зважиться, то точно не тому, що ми допомагаємо Україні. Якщо у нього в хворій голові є такий план, то поки живий, він від цього не відмовиться. Тому я ціную і поважаю принциповість і сміливість по відношенню до подій в Україні нашого Президента Даля Грібаускайте і всіх литовців, які сміливо допомагають Україні і в тому числі — Литві.

Адже те, що зараз відбувається в Литві — теж дуже важливо. Тут прокидається патріотизм, відповідальність за свою країну та інші справжні цінності.

Кожного українця в Литві зустрічають дуже тепло і з великим інтересом, з розумінням і співчуттям, з питанням «чим ще ми можемо допомогти?». І кожне живе слово очевидців з України дуже потрібне.

А допомагає Литва не тільки військовим. Дуже охоче допомагають постраждалим дітям, яких привозять різні громадські організації в Литву в табори на канікули. Навіть є група постраждалих дітей, які в Литву приїхали — вони тут будуть жити якийсь час і вчиться. І я як журналіст вже не одноразово отримала з литовців пропозиції, що, якщо буде можливість, вони б могли усиновити, вдочерити українських сиріт, постраждалих від війни.

- Мабуть, Ви не самі координуєте в Литві збір допомоги. Хто Ваші колеги в цій справі?

- Є кілька організацій, які координують допомогу військовим України, дітям, вдовам. У кожній групі є лідери, команда.

Особисто я — тільки маленький воїн в нашій машині. І було б неправильно про свої справи розповідати. Багато людей роблять справжні подвиги — в Україну допомога возиться вантажними машинами, мікроавтобусами. Часом дарують навіть трактори. Я тільки подекуди встигаю свою лепту внести. І то не завжди успішно. Колись їхала в Україну, з 2-річною донькою. У Білорусії нас зняли з автобуса, мені наручниками погрожували за те, що у валізі була амуніція, каска, жаростійкі сорочки, медикаменти для АТО. Хтось «заклав» мене, тому, що без мого багажу більше нікого і нічого не перевіряли. Тоді я сильно переживала, адже була з малою дитиною, вона там в автобусі плакав, поки мене по будках тягали. Але потім собі сказала — це ж війна, якщо боїшся — сиди удома.

А хто мої колеги? На цей день сильно працюють кілька організацій: «Blue Yelow» і їхній лідер, великий патріот Литви (хоч за національністю — швед) Йонас Огман, «Pagalba Ukrainos kariams» (Допомога військовим України) , в якій сильно беруть участь добровольці Литовської національної армії, які засновували нашу армію після того, як повернули незалежність Литви, а зараз вже у відставці. Ось зовсім недавно в Україну послали багато тракторів волонтери з групи «SOS Ukrainos kariams» (SOS військовим України). Є групи на «Facebook», де весь час відстежується і поширюється інформація про ситуацію в Україні. Їх теж створювали і підтримують волонтери, щодня оновлюють інформацію. Є мій колега Андрюс Алманіс, який на самому початку, коли тільки на вулиці вийшов Майдан, створив групу «Lietuva palaiko Ukrainą» (Литва підтримує Україну) і багато робить для допомоги військовим,. Одного разу він сказав: «Коли створював групу, думав, на місяць-два, а тут уже виходить як друга робота». І може бути — найважливіша робота в цей час.

Сильно за Україну переживає і литовець з українським корінням Анатолій Льон, який з друзями створив фонд для підтримки України «Унія 1219». Вони допомагають постраждалим від війни, переселенцям. Є й більше організацій, фондів, особистих ініціатив, всіх і не вирахувати. Це — ті, до яких самої доводилося доторкнуться, люди, яких знаю особисто.

- Якби Ви могли звернутися до українських військових на Сході, яким допомагаєте, то щоб сказали?

- Що хотіла б сказати українським військовим? Знаєте, це найважче питання. Як знайти слова, щоб виразити те, що відчуваєш, тим, які своїм життям захищають мир? Це взагалі не лізе в голову, як можна в ХХI столітті почати війну, вторгнутися в іншу державу. Можу сказати тільки одне: спасибі, хлопці! Від усіх матерів в Литві, від усіх дружин і сестер. За те, що ви для нас — як стіна. За те, що захищаючи свої землі, захищаєте мир і у нас. Дякуємо за вашу сміливість і дух. За кожен ваш день на фронті. Хотіла б чистою водою і сльозами помити кожну рану, навіть кожну подряпину на вашому тілі, придушити біль і побачити посмішку на обличчі кожного з вас, коли ми всі переможемо. А ми переможемо! Якби тільки швидше!

 

Розмову вела Катя Кролевська для "Фіртки"


25.11.2014 939 0
Коментарі (0)

26.03.2024
Вікторія Матіїв

Під час війни людина відчуває цілий спектр емоцій. Як українським родинам впоратись з такими випробуваннями — журналістка Фіртки розпитала у лікаря-психіатра, психолога та консультанта в напрямку когнітивно-поведінкової терапії Миколи Демківа.

585
21.03.2024
Тетяна Дармограй

Що робити та куди звертатися рідним зниклих військовослужбовців,  як відбувається процес пошуку та чому не варто поширювати у соцмережах персональну інформацію зниклого, розповіла представниця Уповноваженого з питань осіб, безвісти зниклих за особливих обставин в Івано-Франківській області Наталя Пасічник.

1784 6
19.03.2024
Тіна Любчик

Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки активно працює над поданими правками щодо нового законопроєкту про мобілізацію. Журналістка Фіртки поспілкувалася з політтехнологом, військовим юристом, Володимиром Бондаренком щодо актуальних питань призову.

1100 2
19.03.2024

Сьогодні й роботодавці, й експерти звертаються до абітурієнтів: зважайте на ті спеціальності, які будуть потрібні Україні під час відбудови, адже велике відновлення почнеться одразу після Перемоги.

530
24.02.2024
Вікторія Матіїв

Спроби створити музей у Долині виникали ще у 60-х роках. Проте тільки 23 грудня 1997 року Долинська районна рада прийняла остаточне рішення щодо нього. Журналістка Фіртки поспілкувалася з директоркою закладу Ксенею Циганюк. 

6877 61
01.02.2024
Вікторія Косович

Івано-Франківськ є градом безлічі упереджень і масок: для перших — фортеця, заснована поляками, для других — відголос австрійського «золотого віку» з його залізницями, для третіх — серце гуцульської культури, плач трембіт.  

11331 6

Піст – невід’ємна частина християнського  життя, встановлена Богом.

308

Друзі путіна зустрілись у резиденції рудого Донні у Флориді, де обговорили план путіна по капітуляції України, і після цієї поїздки Орбан розкрив – як за 24 год Трамп планує припинити війну.

1039

Чим ближче до виборів в США, тим більше трампісти вдаються до маніпуляцій у своїй пропаганді. У контексті України вони, переставивши все з ніг на голову, намагаються переконувати, ніби це демократи, а не республіканці, заблокували допомогу Україні.

1091

Кожен із нас не раз потрапляв у ситуацію, коли ми замислювались давати, чи ні милостиню людині, яка звертається про допомогу біля церкви, на вулиці чи в інших громадських місцях.  

1084
24.03.2024

Нутриціологиня пояснила, чому не можна забороняти собі фастфуд та солодощі. А також порадила, як їх вписати у свій раціон.

250
18.03.2024

Сьогодні, 18 березня 2024 року, в УГКЦ в Україні розпочинається період Великого посту. Пригадуємо канони партикулярного права УГКЦ, в яких ідеться про те, коли і як треба постити.  

1056
12.03.2024

Популярний дієтолог Майкл Мослі назвав п'ять груп продуктів, які варто включити до свого раціону для схуднення.

822
26.03.2024

Йдеться про зміни в молитвах «Вірую» («Символ віри»), «Царю Небесний» та митаревій молитві.

701
25.03.2024

Старий сидів біля оазису, біля входу в одне близькосхідне місто. До нього підійшов юнак і запитав...

646
21.03.2024

Релігійна громада отримала всі дозвільні документи та незабаром розпочне будівництво поруч з Садовим товариством та міським озером.

2919
15.03.2024

Отець каже: виконайте заповідь Божу – вшануйте свято Боже молитвою у храмі, а житейське на цей день відкладіть.

4416
25.03.2024

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

18414
26.03.2024

У Верховній Раді зареєстрували проєкт закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо встановлення відповідальності за привласнення державних функцій.   

278
22.03.2024

На початку лютого 2024 року замість Валерія Залужного Збройні сили України очолив Олександр Сирський, який до цього командував Сухопутними військами.  

330
17.03.2024

Продовжує зменшуватися кількість тих, хто вважає, що держава виконує свої зобов'язання перед ветеранами російсько-української війни.  

640
12.03.2024

Президент Володимир Зеленський 7 березня погодив кандидатуру ексголовнокомандувача Збройних Сил Валерія Залужного на посаду посла України у Великій Британії.   

742