Україна та українці стоять перед черговим вибором. І не тільки президента, як головної дійової персони у політиці, а курсу країни. Яким він буде – побачимо вже 31 березня.
Сьогодні ж Фіртка вирішила поцікавитися, чого все-таки чекати українцям та й загалом, де ми зараз є у контексті цивілізаційних змін, у відомого українського журналіста та публіциста Володимира Павліва.
Говорили про виклики перед державою, про сепаратизм та про мир, про символи, вишиванкоманію, про те, чим може закінчитися загравання із народом для нинішньої влади та чому українці голосують всупереч.
Розпочнемо із такого, здавалось би, банального питання: як справи у вас, у нас?
Справи найгірше, як коли у мене були. Я все життя пропрацював журналістом, а тепер практично, як журналіст не реалізовуюся. Пробував працювати викладачем, але ця спроба виявилась невдалою.
Мені свого часу сказали, що людина з такою непатріотичною позицією не може виховувати патріотичних студентів. На що я відповів, що я не виховую патріотичних студентів, а виховую студентів-журналістів.
Це в дечому нагадує радянський уклад? Що розуміється під патріотизмом? Потрібно у вишиванці ходити на лекції чи як?
Зі студентами було все якраз нормально. Ми не порозумілися з керівництвом. Йшлося про мій конкретний виступ у Католицькому університеті в Любліні в Польщі. Начебто, він був занадто радикальним. При чому, я, як журналіст із 20-річним стажем, знаючи, що мої тези будуть радикальними, кожну з них аргументував інформацією з відкритих українських джерел – преси, повідомлень прокуратури і так далі. Закінчилося все тим, що з Любліна хтось подзвонив у канцелярію глави УГКЦ і сказав, що непорядок, що така людина викладає у Католицькому університеті. А студенти, які навчаються у Любліні написали «тєлегу» в СБУ. При чому СБУ проявила менше пильності – вони прекрасно розуміли, що мене немає за що чіпати. А от в університеті вирішили, що є якесь святе поняття патріотизму, якого не можна не дотримуватися.
Але це такий ліричний відступ.
Які Ви курси викладали?
Я викладав кілька курсів: на першому курсі магістратури – виробництво газети і журналістську етику. На другому курсі – репортаж, курс про журналістський фейлетон.
Але якщо повертатися до питання про те, чому гірше, то вперше за всі свої роки активності я опинився у ситуації, близькій до того, у якій є наші пенсіонери. Тобто, мої прибутки впродовж двох років були нижчими за витрати. Добре, що я мав «жирок», за рахунок якого і тримався. Але найгірше – це відсутність перспективи. Мені важко підлаштовуватися із репутацією сепаратиста під ситуацію. У мене репутація людини, яка не шанує авторитетів, яка певні принципи ставить вище, ніж лояльність до умовного замовника – працедавця. А це не є хорошою характеристикою у нинішніх часах. Така людина завжди може виявитися небезпечною. Потрібно враховувати і віковий фактор - я вже не належу до тієї категорії, яку шукають роботодавці.
Тобто, на жаль, ситуація зараз є такою, що у ній не видно чіткої перспективи. Попри всі чіткі заяви щодо того, куди ми рухаємося і що все буде добре і що десь у когось якісь цифри ростуть, а ми чомусь бачимо тільки як ростуть цифри у комунальних платіжках і у магазинах, то якоїсь такої перспективи, які ми всі бачили 10 років тому зараз немає. Менше мене лякає ця ситуація за себе, бо думаю, що якось таки дотягну. Але я ж не сам у цьому світі.
Це, напевно, загальносвітова проблема?
Абсолютно вірно – проблема загальносвітова. Просто у цьому світі є якась кількість країн більше підготовлених до цих кризових ситуацій.
А як підготовлена Україна?
Ми належимо до тих країн, які дуже погано підготовлені.
У світі давно пишуть про те, що усі кризи, які зараз є, пов’язані із крахом капіталізму, як системи. Тобто, усі розуміють, що надходить епоха пост-капіталізму. Філософи її сформували як назву, але не можуть ще сформувати її суті.
Можливо, складовою цього нового укладу стане штучний розум?
Мене завжди тягне написати статтю «Штучний розум і дурні». Що буде з дурнями, якщо запровадимо штучний розум. Дурість вона ж природна – самонароджується, саморозвивається.
Це все жарти, звичайно. Але суть у тому, що ми не готові до того, що відбувається.
Кожна людина, котра хоч трохи мислить, починає думати: до супер багатих я не належу, до тих, у кого штучна печінка, яку у нову еру можна роздрукувати на 3-д принтері, і які їдять штучну їжу, я б не хотів належати. Відтак постає питання, що у цій ситуації робити?
Це вже як у Володимира Єшкілєва і його фантастичних романах…
Так, але коли я кажу, що не бачу перспективи, то я не маю на увазі, що не бачу перспективи у тому, що завтра не зароблю 1300 грн чи не отримаю пенсію і не проживу. Я не бачу тої глобальної перспективи…
Та пенсії скоро може і не бути…
Все може бути. Але я не бачу перспективи, де я б у цьому світі мав себе знайти на той крайній період, який мені ще залишився.
Треба йти у метафізику…
У метафізику можна йти свідомістю, але поки живе тіло – то воно хоче їсти і має певні потреби.
Ви запропонували себе як президент нашому суспільству і буквально недобрали декілька гривень для реєстрації своєї кандидатури… Що це за проект такий?
Розпочнемо з того, що я маю у суспільстві репутацію сепаратиста. Зараз я не пропагую вже ніяких сепаратизмів. По-перше, це несе кримінальну відповідальність. По-друге, є багато ентузіастів-патріотів, котрі б хотіли виміряти справедливість негайно і власними руками. Я б не хотів стати їхнім підсудним і жертвою…
Щодо Конституції і моєї кандидатури… Я себе запропонував як кандидат у президенти не зовсім усім мільйонам українцям, а тільки Фейсбук-спільноті, яка слідкує за моїми дописами. Підхід був простим і неоригінальним – якщо президент може керувати країною, то і я зможу. Оцінюючи кандидатів у президенти, мені, попри всю мою нескромність, здається, що я міг би справлятися не гірше з усім цим.
Але всі ці жарти перетинаються з реальністю. Я, до прикладу, не беру участі у виборах як виборець, бо кажу, що там немає моїх кандидатів. Тому я пробую переконати своїх читачів, друзів, знайомих, кидаючи на Фейсбук якісь ідеї, думки.
Так само і ця конституція, яка передбачає довічне закріплення статусу президента і депутатів.
Вважаю, що у ситуації засилля фіктивних проблем на телебаченні, Інтернеті, коли люди переймаються справами, які не варті виїденого яйця, той, хто мислить трохи інакше, повинен не втрачати здатність до інтелектуальної гри, наскільки б вона не була провокативною, смішною і складною при цьому. Для мене тут прекрасні взірці – німецькі письменники міжвоєнного періоду і періоду після Другої світової війни. Завдяки своїй літературній грі та творенні нереалістичних контекстів, вони виживали і духовно, і фізично. Вони творили тексти, які будувалися на глобальних цінностях, а не на оцінці тодішньої непростої ситуації.
Тому я зараз намагаюся знайти нових однодумців і тримати у своєму полі зору тих старих, яких я знаю. Мені здається, що збереження середовища «притомних» людей, які в стані адекватно оцінювати ситуацію, є надзвичайно важливим, щоб не загубитися у цій всій клоунаді, на яку у нас перетворюються важливі для народу події – чи то вибори, чи то якісь інші публічні заходи.
Такий приклад наведу: я у свої студентські часи збирав вишиванки і мав досить солідну колекцію. А зараз, в принципі, не вдягаю вишиванку. Навколо якась вишиванкоманія, яка, схоже, тільки у мене викликає якусь вишиванкофобію. Це з того розряду, як символ можна довести до відрази і клоунади. І це відбувається у всьому.
І я хотів би щоб ми могли одне одному сказати: гей, спам’ятаймося! Побудова держави і нормального цивілізованого суспільства так не відбувається, це не працює.
Над чим зараз працюєте, про що пишете?
Єдиний спосіб реагувати на життя – писати. Перш за все, я закінчив великий текст з жанру нон-фікшн.
Десять років тому я купив хату в селі Голови на Верховинщині у місцевості, де розвиваються події книжки Петра Шекерика-Доникового «Дідо Іванчік». Усі мої сусіди – нащадки персонажів цієї книжки.
Хата, яку я купив, 1930-років будівництва. Там жили люди, які не мали дітей, вони померли. У помешканні ніколи не було світла і всі свої документи вони скидали у дерев’яний ящик. І я отримав фактично архів однієї родини і на його підставі відтворюю їхнє життя, включаючи контекст.
Робоча назва твору «Голови на рівні хмар». Твір складається з трьох частин. Одна – розмови з нащадками персонажів «Діда Іванчика», друга – реконструкція життя того подружжя, від якого я успадкував архів, а третя – мій досвід і враження від перебування у тій хаті.
Цей текст написаний і я його відклав, щоб він «настоявся», потім ще його раз перечитаю.
Паралельно почав писати трактат про Поезопію у рамках думання про створення інтелектуальних конструктів інтелектуально-культурного сепаратизму втечі від суспільства. Вважаю, що потрібно створити стиль мови, який би поєднував у собі досягнення поезії, як високого твору, і мови Езопа – алегоричної мови, якою можна говорити на пряму. Тобто говорити алегорично у високому поетичному стилі. І мені це все склалося у такий трактат про Поезопію.
Чи є якісь сучасники, достойні уваги у галузі літератури, на вашу думку? Чиї праці читаєте?
Я читаю і перечитую праці німецьких авторів. Гессе, Ман, Ніцше, Шопенгауер і Гете сформували мене. Обсяг матеріалу такий, що навіть якщо я щось декілька років тому прочитав, тепер перечитую і бачу це по-іншому.
Читаю також різну езотеричну літературу, багато статей, які стосуються наукових відкриттів щодо існування душі, про теорію квантових скачків і так далі.
І ще трішки до політики. Як би далі, на Вашу думку, мали розвиватися події в Україні?
Коли ми говоримо про якісь прогнози щодо держави чи суспільства, то я завжди є песимістом.
Коли ми кілька років тому бавилися у Львові, Івано-Франківську і Тернополі у так званий «галицький сепаратизм», то це була одна зі спроб інтелектуальної гри, щоб створити культурну автономію. Тобто автономію людей, які мають тверезі думки і готові їх реалізовувати. Ми пробували це розширити на інші середовища і по районних центрах, і по містечках. Це мала бути така культурна альтернатива тому маразмові, який існував вже за часів Януковича і його відвертому дрейфу у сторону Росії.
І звідти взялися мої тодішні заяви, що ми маємо повернутися до Європи. Якщо Україна йде, то добре, якщо ні – то тоді ми йдемо самі. Але пізніше, очевидно, що цей проект – культурний сепаратизм, повинен був затихнути, бо з’явилися реальні сепаратизми – з кровопролиттям, з відторгненням територій і так далі. Зрозуміло, що у такому випадку будь-яка розмова на тему сепаратизму з нашої сторони мала припинитися.
За кілька років до тих подій, які сталися на Донбасі і у Криму, у Львові я провадив дискусійний клуб «Митуса», і ще тоді попереджав, що є таке відчуття щодо донецьких. Тобто, коли донецький клан почне втрачати владу у країні, то вони обов’язково скористаються донецьким сепаратизмом для того, щоб зберегти свої позиції. Про Крим я тоді не думав, бо не знав, яка там ситуація.
Про Донецьк знав, бо був знайомий з декількома людьми, котрі там розкручували ці теми. Очевидно, те, що сталося перевищило будь-які мої сподівання і прогнози. І я зрозумів, що є велика загроза перейти цю тонку межу, яка існує між реальністю та інтелектуальною провокацією. У Галичині ми зуміли зупинитися перед цією межею.
Помилка наймудріших, тобто тих, хто завжди мав вплив на прийняття рішень, була у тому, що вони не усвідомлювали або ж не хотіли усвідомити факту, що Українська держава є дуже сепаратистськогенною.
По-перше, Україна як держава, є доволі штучно зліпленою. І проблема у тому, що між регіонами є не тільки різниця у ментальності чи культурі, а є взаємна ворожість. Тому, що всі ці люди на Сході залишаються під впливом виховного процесу радянського – вони переможці у великій війні, принесли Європі мир і свободу, а ті, що на Заході – це ті, що стріляли у дєдушку, тобто підлі і негідні. І тут раптово виявляється, що західна частина України є гіперактивною і не толерантною, а нав’язує своє. І зрозуміло, що багатьох людей це обурило. А політики це розігрували, коли малювали карти України трьох сортів і так далі. Ця вся риторика призвела, власне, до цього поділу.
Думаю, що сьогодні нашою загрозою є те, що ця тенденція до поділу на різні регіони не є закінченою. Нас запевняють – і політики, і політологи, що Україна єдина. Але це брехня.
Те, що маса людей на Півдні чи на Сході зараз активно не виступають за Росію і проти Європи чи НАТО – це не є результатом того, що вони змінили думку, вони бояться - поки що.
Ці люди не проявляють активної громадської позиції, але це не означає, що вони змирилися з цим. А якщо ні, то що це може означати?
Якщо Київ зі своєю силою каральних органів стає слабшим від якоїсь іншої сили, наприклад зовнішньої агресії, то не факт, що ці кілька мільйонів людей не підтримають цю нову силу, як визволителя. Але у нас це не обговорюється, про це не дискутують. Але коли дискусія закрита публічно, то це означає, що вона йде на кухнях – ну як у СРСР. І що зараз діється на цих кухнях в Одесі, Запоріжжі, Дніпрі чи навіть Івано-Франківську ми не знаємо.
Але питання не тільки у цивілізаційних виборах. Мільйони людей живуть під тиском важкої соціальної ситуації. Чим більше людей бідніших, чим більше лякають рахунки у платіжках, зламана звична система освіти чи охорони здоров’я, тим більше вони відчувають себе незахищеними. Це одне із пояснень того, чому багато хто готові нині підтримати кандидата «Зе» тільки як протест проти того, що є. Це, за Вацлавом Гавелом, так звана «сила без сили», тобто коли люди роблять всупереч і на зло тим, кого вважають відповідальними за ситуацію зараз. Це той ґрунт , який не виключає подальших сепаратизмів у залежності як змінюватиметься ситуація.