З тими, кого він пече – все просто. Він як і його прообраз – вогонь пекельний, пече грішників. В Єрусалимі також є аналог «вічного вогню», називається він – «геєна вогняна». Це – ворота до пекла. У вранішній християнській молитві є слова про порятунок від «вічного вогню», під яким, безумовно, розуміють вогонь пекельний. Чому ми, єдинобожники: християни, мусульмани та, зрештою, іудеї, маємо вшановувати вічний вогонь, проти якого молимося?
Стверджують, що ми повинні так вшановувати Невідомого солдата, бо цей спосіб винайшли французькі масони, аби не допустити вшанування пам'яті полеглих у християнський спосіб. До речі, в християнських країнах, скажімо, в Португалії, пам’ятник Невідомому солдату стоїть прямо в церкві. Коло нього несе службу почесна варта. І якщо є там якісь вогні, то це вогні свічок. Більшовики, як послідовні сатаністи, не могли довірити вшанування пам'яті загиблих навіть своїй казенній церкві. Взагалі, з точки зору Церкви, ні «невідомого солдата», ні «невідомого матроса», ані «невідомого труженіка тила» бути не може, позаяк «імена ти їх Господи, відаєш».
Не менш просто і з тими, кого він гріє. Це біси кількох різновидів. Найбільші з них оволоділи донецькою елітою, яка роздмухує «вічний вогонь перемоги» не лише щоб прогнутися перед Москвою. Вона опікується ним з такою турботою, ніби збирається віддати «в нагрузку» до Укртелекому. «Вічний вогонь» виконує важливу компенсаторну функцію у психіці цих людей. Вони, як і сталінські маршали, прийшли до багатства та влади по трупах та руїні. Нині ці маршали приватизації є мультимільйонерами та мільярдерами і займаються захопливим спортом переможців: добивають останніх, та ділять рештки. Навесні 1945 року тим самим: ґвалтами та грабунками, займалася в Європі Червона Армія.
Біси дрібнішого ґатунку спокушають рядових блоггерів «великою перемогою» над Європою. Мешканці «Євразії» так чи інакше, бодай і на рівні підсвідомості, відчувають власну ущербність. Навіть для тих, хто ніколи не думав відвідувати європейські музеї, Європа лишається супермаркетом, з якого можна вкрасти, а потім його ненавидіти. «Велика перемога» є виправданням власної потворності. Для того достатньо лише переконати себе, буцімто «ми врятували Світ» від чогось гіршого ніж те, чим завжди були для світу самі. «Визвольний похід» Червоної Армії був останнім нашестям варварів, відтепер варвари прибувають до Європи вже не на танках, а в товарних контейнерах.
Можна зрозуміти тих, хто сприймає Україну як антиросійський проект. Для них обеліски, це стовпи, що ними Москва «стовпить» ті землі, куди має намір повернутися. Для таких культ перемоги, це значно більше культ перемоги над Україною, ніж над Німеччиною.
Найбільшу групу становлять ті, хто ніколи не понесе квіти до «вічного вогню», але при тому лишаються цільовою групою для російських серіалів про «смерші» та «штрафбати». Згідно їх інфантильних уявлень: війна, в першу чергу – «велика вітчизняна», є втіленням мрії про масове насильство, уявно – безкарне, можливості кидати в топку Молоха людські життя мільйонами. Для них таке насильство, це не лише знущання червоноармійця над полоненим німцем, або мирним мешканцем окупованих територій, але і це головне – насильство «особіста», або «батяні комбата» над самим червоноармійцем. Маршал Жуков, який лічив втрати в одиницях техніки, а не в людях, є найвищим вираженням ідеї Чикатіло. Це сублімація садо-мазохістських інтенцій. Завітай латентні прихильники культу «перемоги» до психіатра – то були б неприємно вражені відкриттям власної латентної гомосексуальності, що маніфестується в уявних картинах командирського насильства над великою кількістю чоловіків.
Для нас у кожного вбитого червоноармійця як мінімум два вбивці: німець, який в нього поцілив, та його командуючий фронтом, єдиною стратегією та тактикою якого було завалити ворога трупами власних солдатів. І це ми маємо святкувати… Очевидно, що жертв війни шкода, як шкода жертв авіакатастрофи. Проте нікому, крім американців 11 вересня 2001 року, не спадає на думку героїзувати авіакатастрофи та їхні жертви, себто – стверджувати, що ці люди загинули в ім'я розвитку авіаіндустрії та демократії.
Звісно, можна поставити питання в загальноєвропейській площині та відзначати завершення війни 8 травня, але ж для України ця війна тоді не завершилася. Це визнають і самі прибічники сатанинського культу "перемоги".
