Нещодавно політолог Микола Давидюк видав книгу про механіку російської пропаганди, у якій гранично просто пояснив усі складові інформаційної війни.
Давидюк добре знає, чим живе пересічний виборець і як в Україні та Росії його схиляють до тих чи інших політичних ідей та персоналій.
Для ІНФОРМАТОРа політолог розповів, як створити з нуля популярного політика, позбутися архетипу кріпака і вічного повернення Вітренко та Олеся Довгого.
Імперія більш хитка, аніж сотні свідомих громадян
Незабаром книгу “Як працює путінська пропаганда” ми презентуватимемо у Харкові та Маріуполі, також буде дві презентації у Львові. Нещодавно до мене звернувся чоловік із Бахмута, мовляв, хоче поширювати книжку. Питаю, скільки примірників цікавить. “Ну, десь десять”, – відправив йому ящик, нехай продають.
Дизайн обкладинки зробив Юрій Барабаш. Якщо дизайнеру даю вказівки я, то в кінці виходить агітка: великі букви і чіткий меседж. До початку жовтня книгу здали в друк, а 19-го вже була презентація.
Найтяжче було просто сісти і від усього відключитися. Бувало, казав, що кудись виїхав, а насправді вимикав телефон і виділяв півдня лише на те, щоб пописати.
Книжка в голові сформувалася, її треба було просто виписати. А почалося все з того, що я захотів написати пост до річниці поїздки в Москву – і вирішив розширити його до книжки.
Та ж сама проблема російського впливу нависає над всіма, хто має якесь відношення – релігійне чи мовне – до Росії. Тому таку книжку рано чи пізно мав хтось написати.
Я зустрічався із журналістами з Польщі, Литви, Чехії, радився із українськими політологами. Щодо таргетингу аудиторії у «русском мире» (умовно кажучи, на тих, що думають і взагалі не думають) радився із російськими знавцями. Тих, що книжки не читають, а дивляться лише телевізор, ефективно лякати війною, для тих, хто читає книжки – є Дугін та інші політологи. Сам феномен «русского мира» – китайська підробка, в якій замість філософії – дешева пропаганда, суміш КДБшних структур по всьому світу, російської мови і православних осередків, накладених на амбіції Путіна управляти світом.
Ігор Соловей, який був журналістом «Укрінформу» в Москві пояснив, що за смисли у Росії відповідає Громов – колишній прес-секретар президента, якого перевели на аналітику. Половина російських журналістів – звичайні люди, але основна частина пропагандистів – ті, що пройшли воєнні кампанії. Військовим дали другий фах – журналістів, тому інформація для них – це не пошук правди, а метод виконання наказу.
Дуже часто військові стають головними редакторами, а от молодих журналістів з вищою освітою після того, як вони починають щось розуміти, відразу перенаправляють у прдакшн чи технічні відділи.
В Україні ринок інформації інший – по-перше, бідніший, по-друге, у нас все ж більше журналістів, а не пропагандистів. З іншого боку, у нас спотворений ринок експертів – квазідемократичність дозволяє фактично невідомим і нефаховим людям давати свою оцінку політики.
Якщо в Росії пропонують імперію, то ми маємо протиставити їй громадянина. Громадян буде мільйони, а імперія – лише одна. Розумний громадянин не буде вірити пропаганді та зможе їй протидіяти. Окрім того, громадянин має бути заможним. «Путін, ввєді вайска» – це не від гарного життя. Якби ж мешканці Донбасу їздили на БМВ та «Мерседесах», мали власний бізнес – «Які війська, чувак? У нас тут гроші, кредити, депозити, нам не до того». Та ж бідність створює підґрунтя і для українських політичних впливів. Виступаючи проти російської пропаганди, вітчизняні політики навчилися створювати свою. Проти Росії намагаються діяти дипломатичними методами, а от проти свого населення – методами Путіна.
Коли не працюють державні інститути – громадяни беруть відповідальність на себе. В Росії ж навпаки – усі чекають на вказівку від царя. У нас більш громадянське суспільство, а у Росії – патріархальне. «Дєржава» – від слова «держать», а країна – від «країв». Тому багато освічених, заможних людей, готових брати в руки зброю – сильніші, аніж один пропагандист, що сидить в Новоогарьово і його штат ботів.
Однак, у Донецьку багато хто почав беззаперечно приймати «руський мир». Навіть дитина на питання «Хто стріляв?» відповідає «Хунта!», і не реагує на пояснення, що «хунта» стоїть зовсім не там, звідки був обстріл.
Нас відправляють не у завтра, а у позавчора
Проблема конструювання української пропаганди – нам намагалися нав’язати шаблон хуторянства, калину-малину замість того, щоб показати, що сучасний українець – це чувак, який створив What’s App. Українцям, зокрема і на Сході, нав’язували такий собі світ Остапа Вишні. Звісно, ЛДНР замінили її ще гіршою, але для них українська ідея – сільська, а російська – уже «городська». Окрім того, влада завжди домовлялася з «донецькими» олігархами за тишу й електоральні бонуси. Ніхто не хотів іти до людей і з ними спілкуватися. Тим паче, східняки – більш індустріальне суспільство, аніж мешканці Західної України, де мислять категоріями Магдебурзького права.
На Донбасі звикли до чіткої вертикалі і «сильної руки»: якщо батя сказав, що зарплати не буде, значить її не буде!
Україна класна тим, що вона різна, та й у парламенті були всі – естонці, поляки, багато інших – і ніяких погромів, ніяких скандалів не сталося. Біда влади в тому, що вона завжди намагається нашу країну уніфікувати – перетворити або на Донбас, або на Галичину. Тому, нам треба вийти на образ українця у проекції не минулого (стахановець або кріпак), а майбутнього – наприклад, того самого Яна Кума (розробник What’sApp, – ред.).
Класний ІТ-інвестор, успішний фермер, який їздить на PORSCHE Cayenne і продає свої в’ялені помідори в Італію. В тій самій Італії багато фільмів про романтизованих, заможних фермерів, які насолоджуються життям. У нас же фермер – це кріпак, який прийшов на землю, щоб померти.
Нам кажуть: ваше завтра – це ваше позавчора. Ви повернетеся у «Камінний хрест» і «Жовтий князь».
Все, що зараз діється в українських політичних медіа – це дикий треш. Ідуть корупційні потоки. Митниця в середньому приносить 2-3 мільярди сірого кешу на рік. Якщо помножити на 25 років, це якраз виходить транш МВФ – і все це розходиться по кишенях. Облгази, обленерго, Укравтодор – звідти теж ідуть кошти у кишені.
І політики зрозуміли: якщо не створювати інформаційний шум, люди почнуть питати, чому ж ми живемо так погано. Тому їм треба створювати мильну оперу для розваги.
Раніше було три основні канали, і це було легше. Тепер же громадською думкою жонглюють різні медіа.
За останні десять днів ми пережили вбивство у Княжичах, «плівки Онищенка», безвіз, безліс, допит Януковича і театр на Андріївському. Фактично, нас шість разів хитнуло у різні сторони. Влада грається тим, що люди захоплюються такими проблемами, на які ніяк не впливають.
Реального політичного дискурсу в Україні немає. Партії не можна ділити за ідеологією: вони діляться за чотирма принципами – це чотири канали чотирьох олігархів. А ще до них додаються ті, хто працює на Росію: на жаль, п’яту колону важче вигнати із парламенту, аніж із спецслужб чи МВС. У нас все замішано на кеші, лобізмі та особистих інтересах.
Поки люди не почнуть голосувати гривнею і особисто проплачувати діяльність партії, це не припиниться.
На жаль, в Україні досі зберігається величезний вплив телевізора: інтернет все ще програє телеекрану в пропорції 8 до 2. Бідність і великі медіа провокують те, що олігархи досі рулять.
Як створити успішного політика “з нуля”
Щоб зробити популярного, симпатичного більшості українців політика, потрібна людина, яка приділятиме цьому час, і людина, яка за це буде платити – проект готовий. Тоді йому прописують три-п’ять ідей – не більше, щоб образ не розпливався. Обирається найголовніша проблематика – тарифи, Нацбанк, так звана «ідеологія бідності». Тоді політика запускають на ефіри. Багато ефірів – треба створити відчуття, що він всюди.
Він коментує усе і всюди – на телебаченні і у Facebook.
Далі новому політику потрібен крутий ворог. Що рейтинговіший твій ворог, то більші шанси здобути власний високий рейтинг. Це трохи схоже на чайок, які катаються на китах у морі. Генпрокурор, президент, прем’єр підійдуть: довбеш його і вихоплюєш шматочки рейтингу. Пізніше з’являється соціологія якоїсь невідомої компанії з дуже пафосною назвою. І от Всесвітня служба чесної соціології каже: знаєте, є новий тренд: політик Ніхто, суперкритикан уже набрав 3 відсотки. Через два тижні він набирає уже 5 відсотків, а за півроку Ніхто стає кандидатом в президенти. Тут до нього починають приєднуватися нові люди, але не вистачає масовості. Тому на різноманітні акції привозять натовпи студентів і бабусь, а в разі чого – додають масовість у фотошопі. Надалі він починає з’являтися на бордах із меседжами, де вітає, закликає, агітує.
Таким чином потроху формується образ політика, потім йому створюють партію або ж він очолює громадський рух чи ініціативу. Після цього шукають уже глобальніше фінансування: адже спонсор зазвичай один і сердиться через повільні результати. З новими спонсорами ідуть на вибори, розганяють рейтинг до 10 (відсотків, – ред.) , а фактично – можуть набрати 5.
Те, що я кажу – класичні речі. На жаль, вони досі актуальні. У двотисячних було іще легше – «намальовані» ідеальні біографії, дешева картопля, бензин, і відома столична гречка.
У Європі чи Сполучених Штатах зовсім інакше – політики працюють над чистотою біографії та родоводу, якістю риторики. У нас же – як не Олесь Довгий, то Вітренко: або бігати й кричати, або тихенько красти. І в цій парадигмі – десь між Олесем і Вітренко – ми досі знаходимося, український політичний продукт дуже неякісний.
Запит електорату на одного генія, який всіх витягне – згубний. Ми шукаємо когось нового, а в кінці все одно виходить Каплін. Виборець схожий на школяра, який приходить на ЗНО і намагається вгадати правильну відповідь. Але ж політика – це не на удачу, цей предмет треба вчити.
Український виборець – це дитина
Психологічний вік нашого виборця – 16 років. Він закохується, розчаровується, хворіє політиками, і так по колу. Борди, риторика, подарунки – все спрямоване на підліткову психологію. Якщо ми вийдемо хоча б на 21 рік, буде краще: виборець читатиме програму, біографії, перевірятиме факти. Ба більше, надалі треба з прагматичності перейти на інтелектуальність і стати ровесниками незалежності.
І Майдан, і війна дуже зміцнили українців як націю. Тоді з’явився герой, якому важливе не власне життя, а країна. І тим, хто був на Майдані і передовій – як виборцям уже 60 років. Однак, стрибок політичної свідомості у широкого загалу може відбутися і за рік, і за три. Поки українці не стануть багатшими і не почнуть читати книжок – стрибка не буде. З патріотом, якому затримують зарплату, каші не звариш – у нас досі комуналка чи субсидії вирішують, за кого голосувати.
Ринок експертів в Україні дуже хаотичний і непрофесійний. В той же час, він зламав монополію на правду у публічному просторі. У цій колотнечі кристалізується нове покоління політичних експертів – і воно буде класним.
Через 30 років ми будемо пишатися цими інтелектуалами.
Записала Анна Андрашко
для ІНФОРМАТОРа