Американські авіаносні ударні групи 70 років зберігали відносний мир на планеті
Pax Americana
«Вашингтон буде зберігати свою гегемонію над Євразією доти, поки буде зберігатися його вплив на Заході материка, поки в його Центрі не з'явиться єдина серйозна сила або поки його Схід не збереться в достатній мірі, щоб позбутися від американських баз на тихоокеанських островах», - писав Збігнєв Бжезинський у 1998 році, даючи рецепт збереження американського панування у світі. На його думку, недотримання будь-якої (чи кількох) із цих умов призведе до колапсу актуальної на той час концепції Pax Americana.
Суть цього зовнішньополітичного підходу, розробленого ще на початку XX століття, полягає в такому: величезна Євразія, наповнена різними культурами, авторитарними політичними системами й амбіціями, повинна залишатися ув'язненою в самій собі. Тимчасовий повірений у справах США в СРСР Джордж Кеннан у 1946 році сформулював цю думку так: «У поточних обставинах основним елементом зовнішньої політики США повинно стати довгострокове, стримане, але тверде і блискавичне стримування експансіоністських тенденцій Радянського блоку».
Для цього США оперезали материк півкільцем політичних, військово-дипломатичних і торговельних спілок, а також військових баз. Цей «пояс безпеки» тягнеться на десятки тисяч кілометрів – від Норвегії і Великобританії, через Західну Європу, Гібралтар, Туреччину, Перську затоку, Джібуті, базу «Дієго-Гарсія», Малаккську протоку, Філіппіни, Тайвань, Південну Корею до Японії. Американська перевага там досягалася завдяки двом ключовим факторам: перевазі морської торгівлі в швидкості і ефективності над наземною, а також безперечній перевазі на морі, що забезпечує свободу і безпеку судноплавства в усьому Світовому океані. При цьому в ключових точках – Середземномор'я, Перській затоці та на Далекому Сході постійну прописку отримали відразу три американських флоти – Шостий у Неаполі, Сьомий – на Філіппінах (база «Субик Бей») і П'ятий – у Бахрейні.
Одночасно з цим американці зуміли укласти угоди про взаємну оборону з більшістю країн по периметру Євразії – країни НАТО, Японія, Південна Корея, Філіппіни, монархії Перської затоки і навіть Пакистан вступили в союзницькі відносини з США.
Побудована США імперська, по суті, система контролю над світом дозволила протягом 70 післявоєнних років зберігати мир у глобальному масштабі, створити зачатки міжнародного права, а також надала неймовірно потужний імпульс розвитку світової економіки, витягнувши з вічної бідності цілі країни і регіони. Технологічний прогрес за цей час пішов далі, ніж за всю попередню історію людства. Однак саме відносне процвітання і підклало бомбу під американську могутність.
Економічний виклик Америці
Китай, роздавлений «століттям принижень» (середина XIX – середина ХХ століть), виявився одним з головних вигодонабувачів світового порядку, встановленого США. Вашингтон, вбачаючи в Пекіні серйозну противагу Москві, пішов на вибудовування з ним вельми активних економічних відносин, що вилилося в кілька десятиліть безперервного і швидкого економічного зростання в КНР. З відсталої країни третього світу Китай за одне покоління перетворився на другу за обсягами економіку світу, що володіє неймовірно розвиненою промисловістю, інфраструктурою, військовим і науковим потенціалом, який зростає.
У результаті стрімкого злету в Пекіна з'явився власний геостратегічний порядок денний, який часто прямо суперечить американському. При цьому Китай, домагаючись розширення сфери свого впливу, став проводити в реальність асиметричні заходи, «протиотрути» від яких у США поки немає.
Йдеться про циклопічні за масштабами інфраструктурні проекти всередині материка, покликані ліквідувати головний історичний недолік наземних комунікацій порівняно з морськими – неефективність і низьку швидкість пересування людей, товарів, послуг і ресурсів по суші. Всередині своєї країни Пекін уже створив мережу високошвидкісних залізничних магістралей, що перевершує по своїй протяжності аналогічні лінії решти світу. Швидкість будівництва автомобільних шосе порівнянна лише з програмою будівництва американських хайвеїв у 1950-х роках.
Але головне – це трансконтинентальні транспортні коридори, у які КНР вкладає сотні мільярдів доларів. Йдеться про наземні залізничні магістралі в Європу, на Близький Схід і в Північну Африку, які зроблять морські перевезення зі Східної Азії в ці регіони світу просто невигідними. У зворотному напрямку – до китайських промислових та населених пунктів – тягнуться численні нафто- і газопроводи, покликані забезпечити їхнє безперебійне постачання енергією. Одночасно із цим залежність КНР від викопного палива неухильно знижується – країна вийшла на передові позиції у світі з виробництва вітряних і сонячних електрогенераторів.
Транспортні магістралі, які швидко і надійно зв'язують неосяжний китайський ринок з усіма кінцями Європи, Азії та Африки, без дозволу прив'язують ці континенти до КНР, роблячи цю країну головним гравцем у світовій міжнародній торгівлі. Виклик для США не міг бути більш зухвалим. Пророкування Бжезинського двадцятирічної давності збувається: Схід Євразії зосередився і готується похитнути американське панування у світі.
Відповідь Вашингтона
Центром американської зовнішньої політики останніх десятиліть був Великий Близький Схід з його запасами вуглеводнів та шляхами їхнього транспортування до морських портів. Радянське вторгнення в Афганістан, ісламська революція в Ірані, його війна з Іраком, нескінченне арабо-ізраїльське протистояння, напад Саддама Хуссейна на Кувейт, війна з терором після 9/11, американське вторгнення в Афганістан та Ірак, суперництво з Москвою за Єгипет, низка арабських революцій, а тепер ще й нові війни – у Сирії, Іраку, Ємені плюс нескінченні потоки біженців – усе це довгі роки відволікало Вашингтон від «слона в кімнаті» – швидкого зростання китайського впливу в світі.
Американські президенти один за іншим втягувалися в близькосхідні справи, забуваючи про все на світі, витрачаючи на війни і відновлення країн там тисячі життів, трильйони доларів, свій авторитет та інші ресурси, причому без жодних видимих успіхів. Першим, хто звернув увагу на те, що подібний курс ні до чого доброго не веде, став Барак Обама, який офіційно проголосив «розворот до Азії» (pivot to Asia) – континенту, де, за його словами, буде вирішуватися доля XXI століття. Простіше кажучи, він вирішив усе-таки звернути увагу на те, що через залученість у виснажливі близькосхідні конфлікти США «проспали» появу країни, яка потенційно може звільнитися від американського «паска безпеки» і стати головною світовою імперією майбутнього. Причому небезпека Китаю навіть не в тому, що він добре озброєний або особливо войовничий, а в швидкому зростанні його інфраструктурного, економічного та технологічного потенціалу – саме того, що буде визначати успіх у XXI столітті.
Обама, розуміючи, що військовими методами цю проблему не вирішити, також вирішив діяти асиметрично: він всіма силами почав просувати в життя підписання і ратифікацію двох ключових торговельних угод – Транстихоокеанського партнерства (ТТП) і Трансатлантичного торговельного та інвестиційного партнерства (ТТІП). Суть цих документів, по суті, одна: створення двох зон вільної торгівлі, в яких центральну роль будуть грати США. Зібравши під своїм крилом ЄС, Японію, Південну Корею, В'єтнам, Сінгапур, Бруней, Чилі, Малайзію, Мексику, Нову Зеландію, Австралію та Канаду, американці відірвали б від китайського впливу майже 70 відсотків світового ВВП, зробивши китайські інфраструктурні проекти просто трубами і дорогами, але ніяк не інструментами розширення зони свого впливу.
Американська гегемонія була б врятована, а черговий зухвалий суперник – переможений і нокдауном відправлений у статус потужної, але регіональної держави, не здатної зазіхнути на Pax Americana ні зараз, ні в найближчому майбутньому. План Обами щодо відновлення США статусу незаперечного лідера і центру світової торгівлі, заснованої на морських перевезеннях, виглядав відмінно. Але реалізація його запізнилася на кілька десятиліть, тому для прискорення процесу довелося включити в нього кілька неоднозначних положень, які зіграли пізніше фатальну роль.
Перемога демократії
Питання участі тих чи інших країн у торговельних угодах зараз все частіше вирішують не тільки і не стільки обрані лідери цих країн, а керівники великих корпорацій, заздалегідь оцінюючи потенційні прибутки і ризики. У випадку з ТТП і ТТІП вони зажадали для себе значних преференцій. Їхня суть була в тому, що корпорації повинні були стати вище ніж закони країн-учасниць угод. Бізнесу дозволялося повністю забути про державні обмеження і стандарти, про права людини і працівника, про охорону навколишнього середовища і навіть дозволялося впливати на державну політику в області фінансів. Більш того, навіть звичайні суди не змогли б впливати на дії корпорацій, оскільки для вирішення спорів ТТП і ТТІП передбачали створення власних, «приватних» трибуналів.
Уряди були змушені піти на настільки значні поступки великому бізнесу, щоб той не почав задивлятися на Китай і його власні плани щодо створення зон вільної торгівлі. На відміну від демократичних країн Заходу комуністичний КНР міг пообіцяти бізнесу всі можливі преференції і зняти практично всі обмеження, не звертаючи уваги на обурення власних громадян, які в жодному разі ні на що не впливають.
Західним урядам довелося набагато складніше. Переговори з ТТП і ТТІП йшли в атмосфері суворої секретності. Обрані керівники країн страшно боялися, що населення і правозахисники дізнаються про їхні плани замінити представницьку демократію якоюсь подобою олігархії, де найважливіші рішення будуть приймати капітани бізнесу, а не обрані людьми політики.
Однак таємне стало очевидним, про зміст документів, що готуються, стало відомо, після чого в Європі і США піднялася справжня хвиля гніву: активісти, правозахисники і просто небайдужі люди звинуватили своїх лідерів у спробі за спиною у громадян продати суверенітет корпораціям, не піклуючись про права та інтереси простих людей. В обох угод репутація ще до їхнього підписання впала нижче за плінтус, а будь-який політик, який підтримував їх, негайно ставав об'єктом нищівної критики. Наприклад, Хілларі Клінтон, яка раніше називала ТТП «золотим стандартом торговельних угод», під час передвиборної кампанії 2016 року була змушена відмовитися від підтримки цього документа, оскільки його підтримка позбавляла її значної частини виборців.
У результаті угода з ЄС – ТТІП – була похована самими європейцями, які все менш позитивно налаштовані щодо глобалізації і з ностальгією, яка наростає, згадують часи «до Євросоюзу». У США сталася цікавіша історія. Від ТТП відмовився новий президент країни – Дональд Трамп.
Захід океанської імперії
Трамп ще під час передвиборної кампанії зробив ТТП та інші торгові угоди одним з головних об'єктів для критики. У своїх промовах він звинувачував (часом небезпідставно) ці угоди в тому, що вони дали змогу американському бізнесу покидати заводи і фабрики на батьківщині, перевівши виробництво в країни, де праця робітників оплачується значно менше, ніж у США.
Будучи кандидатом, новий президент обіцяв серйозно переглянути укладені його країною угоди, а потім відмовитися від тих, які з якихось причин невигідні для американських виборців. Причому в цей список потрапили не тільки суто торговельні пакти, але й навіть «застаріле» НАТО, що викликало справжній острах у вашингтонського істеблішменту.
Але все ж основна трампова порція ненависті дісталася ТТП, яке «позбавляє Америку роботи», що, до речі, було позитивно сприйнято навіть багатьма лівими політиками та активістами, які побоюються зростання влади корпорацій. У результаті одним з перших рішень нового президента США стало підписання указу про вихід країни з Транстихоокеанського партнерства.
У Пекіні в цей момент напевно радісно відкривали шампанське і запускали петарди. Дональд Трамп підніс Піднебесній не царський навіть, а імператорський подарунок. Останню серйозну перешкоду на шляху перетворення КНР у головний центр світової торгівлі і глобальну супердержаву – знято. Країни, що розраховували на суперприбутки для своїх корпорацій завдяки безперешкодному доступу на американський ринок, з часом будуть просто змушені так чи інакше вбудуватися в китайський економічний порядок – щоб просто не залишитися на узбіччі світових економічних процесів.
Глобальне домінування США вступає у фазу свого заходу. Дональд Трамп буквально розчерком пера ліквідував систему економічного стримування потенційних конкурентів Америки, відмовивши своїй країні в положенні центру світової торгівлі. Однак суб'єктивний фактор – позиція президента США – лише підсумував об'єктивний хід подій. Прискорений розвиток китайської економіки, вкладені в інфраструктуру трильйони, перетворення наземного транспорту в реальну альтернативу морському і заклопотаність США близькосхідними справами рано чи пізно призвели б до аналогічного (або схожого) результату. У цьому ж випадку Китаю просто дуже пощастило, що президентом США стала людина, що цікавиться лише найближчими, тактичними цілями, але нездатна зазирнути за горизонт і скласти план стратегічних дій.
Утім, світове панування КНР у ХХІ столітті поки ще не гарантовано. Справа в тому, що в Пекіна вже зараз починається очевидне запаморочення від успіхів, через яке китайські товариші часом намагаються відкусити більше, ніж можуть проковтнути. Цим вони страшно злять Трампа, що несе в собі великий ризик для всього світу.
Світова війна
Останні китайські успіхи були значною мірою обумовлені передбачуваністю і раціоналізмом Заходу взагалі і США зокрема. У Пекіні чітко усвідомлювали, що прибуток великих корпорацій – основний пріоритет західних урядів у їхніх відносинах з Китаєм.
Ніхто в КНР не боявся втратити офіційного визнання з боку США, не боявся введення торгових обмежень і вже тим більше будь-яких військових акцій з боку «боягузливого, розбещеного, але жадібного» Заходу, чиї дії легко читались на роки вперед.
А Трамп приніс Пекіну не тільки подарунок у вигляді скасування ТТП, але й чималий головний біль, почавши з порога трансформувати сформовану систему відносин. Причому почав президент США з фундаменту – «політики одного Китаю». Суть цієї політики проста: американці визнають Тайвань частиною єдиної китайської держави, легітимний уряд якого знаходиться в Пекіні. Це визнання дозволило комуністичним правителям стати повністю легітимними в очах світового співтовариства, що, у свою чергу, дозволило їм безперешкодно здійснювати свою політику на світовій арені.
Тепер Трамп заявляє, що США можуть відмовитися від «Одного Китаю», що стало би страшним ударом по двосторонніх відносинах, а також серйозно підірвало китайську економіку, орієнтовану на експорт. Більш того, претендент на посаду держсекретаря США Рекс Тіллерсон уже оголосив, що його країна може припинити головний китайський проект по розширенню своєї могутності в Азії – поступове захоплення акваторії Південно-Китайського моря. Зараз КНР веде в ПКМ гігантське будівництво, намиваючи штучні острови, встановлюючи на них військові бази і оголошуючи їх суверенною китайською територією. Тіллерсон публічно висловив думку, що американський флот може закрити доступ до цих «островів» для китайців, якщо вони не припинять свої роботи.
По суті, Трамп дає Китаю зрозуміти: американське панування в світі буде збережено, хоча методи його підтримки зміняться. Замість велемудрих торгових договорів і тонких мереж багатосторонніх відносин, настільки милих серцю Обами, його наступник пустить у хід економічний і дипломатичний шантаж, розпочне тотальну торговельну війну, а при необхідності залучить до справи добрі старі атомні авіаносці, підводні човни і крилаті ракети. Як підтвердження цієї позиції Трамп уже розпорядився збільшити фінансування військово-морських сил.
Китайці, які геть відвикли від такої риторики за півстоліття політики «Єдиного Китаю» та взаємовигідного економічного співробітництва, спочатку розгубилися. Але в Пекіні відразу зрозуміли, що часи змінюються, тому їм доведеться змінювати свою стратегію. Відповіддю на загрози Тіллерсона стала заява МЗС КНР, у якій чітко позначена готовність захищати «невідірвані» китайські території в Південно-Китайському морі (ті самі острови), а Міністерство оборони терміново перекинуло міжконтинентальні балістичні ракети з розщеплюваними боєголовками на північний схід країни, звідки ці ракети здатні вразити практично всю територію США. Натяк більш ніж прозорий.
Китай стає в захисну стійку, готуючись відбивати ще недобудовані острови, однак тут його положення не найбільш виграшне: суверенітет КНР над ними ніхто з сусідів не визнає, та й захищати їх буде непросто: військова інфраструктура поки що тільки створюється. Крім того, тут постає фундаментальне питання: чи готове керівництво Китаю піти на військовий конфлікт із США за кілька далеких клаптиків землі, поставивши на карту майбутнє світове панування, яке близько як ніколи? У минулому китайці могли блефувати до кінця: президент на кшталт Обами не став би ризикувати початком ядерної війни лише для того, щоб довести, що він «справжній мужик». З Трампом ситуація принципово інша: він ніби спеціально шукає конфліктів, у яких може продемонструвати свою рішучість і принциповість». Простіше кажучи, може і вдарити.
Загальна ситуація підходить до небезпечної межі. З одного боку, Китай, який стрімко йде до успіху і не готовий терпіти ніяких перешкод на своєму шляху. З іншого – Трамп, який як і раніше володіє найпотужнішим флотом у світі і хоче «покарати» Китай за «злодійство робочих місць» та інші гріхи – справжні та вигадані. Відступати ніхто не бажає, оскільки на кону зараз стоїть майбутнє всієї планети. Можливостей для компромісу теж не проглядається. Тому всьому людству зараз залишається тільки сумувати за Обамою, який якщо і воював з Китаєм, то тільки за лаштунками світової дипломатії, не доводячи ситуацію до підготовки до глобального ядерного конфлікту.
