Рішення Священного Синоду Константинопольської церкви, що відбувся на Фанарі, можна сприйняти двояко.
Когось вони могли розчарувати — тих, хто "чекав Томосу", а когось, навпаки, надихнути. Адже зроблено і сказано було навіть більше, ніж просто "Томос". У результаті цього СинодуВселенський патріарх фактично заявив свої права на канонічну територію України. Краса ситуації не в тому, що він на це, нарешті, зважився, і навіть не в тому, як легко і впевнено це було зроблено, а в тому, як Вселенський патріарх перевів розмову з "території" на людей. Те, чого стільки років не сподобилися зробити в Моспатріархії з її "територіями", "кордонами", "кількістю парафій і монастирів", патріарх Варфоломій зробив першим же розчерком пера: він прийняв під свою духовну опіку не "територію", не статистичні дані, а українських православних християн. Приблизно мільйон православних християн, яким у Моспатріархії відмовили у праві називатися "церквою".
Святе місце, як відомо, порожнім не буває. Можна додати: сите стадо без пастуха не залишиться.
ДЕ Ж ТОМАС?
У підсумковому документі Священного Синоду патріарх Варфоломій іще раз підтвердив намір надати українській церкві автокефалію. Це перший пункт комюніке, і якби він був єдиним, можна було б із прикрістю цитувати класика: "слова, слова...". Але це виявилася тільки затравка.
Вже другий пункт дещо говорить про серйозність намірів: Синод ухвалив рішення негайно — саме так, негайно — відновити в Києві ставропігію (подвір'я, представництво) Константинопольського патріарха, як це було в "домосковський" період і як тому належить бути. Наразі мова про подвір'я тільки в столиці, але, судячи з тону документа, далі скрізь.
Цей пункт (принаймні його категоричність) не в останню чергу — результат скандалу, влаштованого церковною Москвою та її київською філією з приводу приїзду екзархів. Обидва, кажуть, були вражені "теплим прийомом", улаштованим їм у Києві, — від пікетів під вікнами до звинувачень у "вторгненні" й офіційних вимог Київської митрополії в стилі "ідіть геть". Ця агресивність, помножена на поганий тон, позбавляє ілюзій на предмет можливостей домовитися і вирішити справу полюбовно. Якщо офіційний церковний Київ влаштовує такий прийом константинопольським екзархам, на Фанарі зроблять так, щоб жодні "дозволи" й "погодження" екзархам більше не знадобилися.
А можна і далі піти — поставити під сумнів легітимність московського церковного представництва. Цьому присвячено ще один пункт підсумкового документа — про відкликання Синодального листа 1686 року про тимчасову передачу Московському патріарху права призначати київських митрополитів. Вселенський патріарх іще раз нагадує, що лист було дано під тиском політичних обставин із тим, що він може бути відкликаний, коли обставини зміняться. Так от, вони змінилися. Але річ не тільки в цьому. А ще й у тому, що Моспатріархія грубо порушила умови передачі прав на призначення київських митрополитів — вона фактично привласнила територію Київської митрополії. Територію, яка, згідно з листом, зберігалася за Константинополем. І щоб на ній не забували "чиїх будуть", за богослужіннями як главу Київської церкви повинні були поминати патріарха Константинопольського. Те, що цього в УПЦ МП не роблять, на думку патріарха, порушує його права і може бути приводом взагалі відмовити в канонічності Київській митрополії в єдності з Московським патріархатом.
Не виключено, що це натяк: ваша канонічність під питанням, якщо ви не поминаєте під час богослужіння Вселенського патріарха, тобто не визнаєте його істинним главою української церкви.
Це дало привід "фанароскептикам" говорити про те, що справжня мета Вселенського патріарха в Україні — розжитися земелькою. Ну і паствою заодно. Залишать українську церкву в статусі митрополії, манитимуть обіцянкою Томосу "у благочассі", роздадуть найласіші місця "своїм", "грекам" — тобто українським владикам з діаспори тощо. Коротше, московське ярмо змінимо на грецьке.
Сказати чесно, навіть це було б аж ніяк не гіршим варіантом — ліпше бути частиною безтілесної Візантії, аніж занадто вже відчутного "русского мира". Але така "підступність" не вписується в логіку сюжету, за якою українська церква в автокефальному статусі (що не виключає щільної опіки Константинополя) для Фанару (і не тільки для нього) вигідніша, аніж у статусі "земельки". Цього, можливо, не зрозуміти борцям за території, але фактичне "безземелля" — один із чинників, які роблять Константинопольський патріархат у повному розумінні Вселенським. Церква, яка занадто тримається за земні володіння, забагато втрачає разом із ними. Урок, який давно засвоїли в Константинополі. І який тільки належить засвоїти Московському патріархату.
Та й слово "Томос" уже стільки разів сказано, що коли він так і не з'явиться на сцені, історична драма перетвориться на водевіль.
Чому ж його так і не дали? Ось запитання, яке побило всі рекорди — якщо не в Гуглі, то в тематичних групах соцмереж точно.
Що ж, якби дали, це було б по-своєму чудово. Але порушило б логіку подій. Проблема видачі Томосу прямо зараз, у тому, що його нема кому давати. Тієї "єдиної помісної церкви", якій Томос призначений, немає в природі — вона поки що "в планах". Якби Томос був Ескалібуром, який здатен вийняти з каменя тільки справжній король (точніше, істинний патріарх), можна було б видати його прямо зараз. Але в нашу раціональну епоху так не прийнято.
КОМУ КУКІЛЬ?
Тому наступний етап — собор. Етап насправді найбільш хиткий, адже на цьому соборі єпископи мають продемонструвати єдність і дійти компромісів щодо непростих питань. Власне, якщо вони зберуться — всі владики УПЦ КП, УАПЦ і хоч скількись із УПЦ МП, — це вже буде зовсім непогано.
На те, що саме на цьому етапі наші церковники спіткнуться, вже ставлять у Москві. Та й у Києві теж. З усіх боків так і сиплеться: "Філарет не поступиться куколем", "Фанар не захоче Філарета", "Макарій не погодиться на Філарета", "греки будуть затягувати процес". Що найбільше цікавило публіку відразу після оголошення результатів Синоду? Правильно, в якому статусі "відновили в сані" патріарха Філарета — "митрополита", "митрополита Київського" чи не-може-бути патріарха? З усього сказаного патріархом на його тріумфальному брифінгу, більшість коментаторів почула тільки одне — "я був патріархом, є і буду". Найприскіпливіші, втім, звернули увагу на те, що патріарх виступив перед публікою в не звичному для себе головному уборі — замість неодмінного білосніжного патріаршого куколя на ньому була скромна чорна скуфія.
Найцікавіше і найскладніше в української церкви, звісно, попереду. Патріарх Філарет висловив надію, що собор відбудеться до кінця року. На ньому буде закінчено всі формальності — рішення про об'єднання, відновлення єдності з Константинопольським патріархатом, затвердження статуту, клопотання про автокефалію та обрання предстоятеля. Список чималий і непростий. Уболівальники на трибунах не відривають очей від нападника, який веде м'яч. Але доля гри залежить не тільки й не стільки від майстерності одного гравця. Вона залежить від того, які встановлено правила, як діятиме команда, що помітять чи не помітять судді, і чим відповість суперник.
У владик, які братимуть участь у соборі, є завдання мінімум — зібратися. Не пересваритися, не почати завчасно ділити шкуру невбитого ведмедя, не дозволити підозрами зламати крихку довіру, що в умовах нашого багатого історичного анамнезу видається завданням майже непосильним.
Але до кінця року є час, а отже і надія, що компроміси встигнуть дозріти.
ЧАСТКА КЕСАРЯ?
Є думка, що в організації собору й питанні про подвір'я частину роботи повинна взяти на себе українська влада. Це справедливо, адже чинний президент напевне зуміє з чималою вигодою обміняти Томос про автокефалію на голоси виборців. Але тільки в тому разі, якщо йому вдасться зробити дві речі: умовити владик (а також світський "супровід") не начудити на соборі і не допустити силових акцій. Якщо це йому вдасться, він зможе вповні відчути плоди перемоги.
Президент Порошенко докладає чималих зусиль, аби переконати публіку в тому, що володіє ситуацією. Причому настільки, що може нею навіть трохи "покермувати". Почасти так воно і є. Принаймні в тому, що стосується інформаційного супроводу процесу подання автокефалії. Без участі президентського оточення і його каналів інформаційного впливу більша частина публіки — у звичайній ситуації абсолютно байдужа до церковних питань — нічого не помітила б. А якби й помітила, то засумнівалася б у тому, що президентові світської країни варто займатися такими "середньовічними" питаннями.
Це справді цікаво — як буквально за лічені місяці камерна досі тема церкви опинилася у фокусі уваги найширшої публіки, як стимулювався цей інтерес, і як він, урешті-решт, дійшов до футбольного азарту. Уболівальникам, звісно, немає діла до "благодаті", "апостольської спадкоємності", "канонічності" й інших суто церковних речей. Але це перемога "наших" над "їхніми" — цього досить. Одне либонь задоволення спостерігати, як колотить усю цю "руссмировскую" братію — від патріарха Кіріла до ведучої програми "Время". Це задоволення дорого коштує.
І як за будь-яке інше задоволення, за це теж доведеться розплачуватися. По-різному і в різні каси. Це зовсім не означає, що маємо відмовити собі в задоволенні (тим більше в перемозі). Це означає, що ліпше заздалегідь згрупуватися.
Перше, про що говорять особливо голосно, — силове протистояння. У даний момент це головна інформаційна зброя Москви проти Томосу — "загострення" і навіть "релігійна війна". Москва готує нас — і світ — до того, що це неминучий наслідок нашого прагнення вийти з РПЦ. Це нам така кара — нам і Константинополю, який "віроломно вторгся". Саме Константинополь (ну і нас почасти) вже призначено "відповідальним" за кров, яка "проллється". І почасти через ці погрози (і розуміння їх серйозності) в підсумковому документі Синоду є рядок із закликом до всіх залучених сторін утриматися від насильства й зазіхання на храми і майно.
Із цим же закликом на своєму тріумфальному брифінгу звернувся патріарх Філарет. Він запевнив, що від українських церков і вірян жодної загрози релігійному миру немає. Ніяких "захоплень" та інших силових акцій не планується. І що всім чудово відомо, хто більше за всіх зацікавлений у тому, щоб "загострення" сталося. Сталося, і зруйнувало надії, посіяні Синодом на Фанарі.
Мені хотілося б розділити оптимізм патріарха, впевненого, що ті, хто хоче незалежності української церкви і національного відродження, не "робитимуть картинки" російським телеканалам. Та є одне "але" — війна. Війна триває вже досить довго, і це має побічні ефекти для суспільства — у ньому поступово знижується чутливість до такої страшилки як "загострення". Починаючи з Революції Гідності, ми звикли бачити кров. Війна у свою чергу викликала до життя культ насильства. До того, що "патріот" — це той, хто в камуфляжі і з автоматом. Чи хоча б із "коктейлем Молотова". Ми звикаємо до насильства — тому нас не налякаєш якимось там "загостренням". І, звісно, "заслані козачки" — це головний важіль "загострення", але основна біда не в них, а в тому, що насіння провокації впаде на родючий ґрунт.
На що залишається сподіватися? Та все на них же — на вибори. Петрові Порошенку, на відміну від рос-ТБ, картинка заворушень на столичних вулицях геть ні до чого.
"Р" означає Розкол
Та все ж імовірність заворушень на київський вулицях тим вища, чим глибші гнів і відчай Моспатріархії. А вони як ніколи глибокі. В такий стан Моспатріархію привів, головним чином, один пункт підсумкового документа Синоду Константинопольської церкви — про зняття анафем і відновлення канонічного статусу тепер уже колишніх "розкольників" з УПЦ КП і УАПЦ.
Насправді це й було найважливішим для нас рішенням Синоду. Це гарантії, аванс і перемога в одному флаконі. Це означає, що у нас в країні більше немає "недоторканних", у чиї храми не можна заходити, з якими не можна причащатися, від яких узагалі ліпше триматися якнайдалі, бо анафема предстоятеля містичним чином кидає тінь на кожного парафіянина. Штучні кордони, що розділяли українських православних нездоланним бруствером, через який можна було хіба що обра́зами обмінюватися, знято.
Це також означає, що майбутній об'єднавчий собор уже не можна буде назвати "самозваним збіговиськом", "купкою ряджених", як це звикли робити "брати во Христі" Московського патріархату. У них більше немає ексклюзивних прав на канонічність. Усі три українські церкви однаковою мірою канонічні.
Цей пункт — гарантія для тих, хто досі не наважувався полишити МП, боячись втратити "канонічність". Тепер можуть переходити, можуть ходити одне до одного в гості і брати участь у спільних соборах.
Цей пункт — аванс, адже по суті українські церкви вже, без усякого Томосу, собору і автокефалії, домоглися головного: вони повною мірою церкви — їхні таїнства дійсні (більше жодних невідспіваних хлопчиків!), їхні священики й єпископи легітимні, рукоподавані і рукопокладані. Більше жодних сумнівів. Томос — амбітна мета, до якої можна йти стільки, скільки буде потрібно, тому що головну проблему — перебування поза церковною огорожею — знято. Це аванс, який Вселенський патріарх дав українським церквам із тим, щоб вони були впевнені в своєму статусі і не мали жодних канонічних перепон для діалогу заради єдності.
Саме це рішення викликало шок у представників МП. Яке право має Вселенський патріарх знімати анафеми, які не він накладав? Це запитання раз у раз звучить, причому навіть з уст священнослужителів, чудово обізнаних про існування апостольського правила, згідно з яким Константинопольський патріарх таке право має.
В УПЦ МП і РПЦ вже, звісно, заявили, що рішення це ні за що не визнають. Що Вселенський патріарх "перейшов червону межу". Що заходи не забаряться — прямо цими вихідними на засіданні Синоду буде ухвалено рішення у відповідь. Звісно, Мінськ — не найзручніше місце. Там свої пожежі гасити треба — на тлі українського походу по автокефалію президент Лукашенко почав демонструвати відверте невдоволення політикою РПЦ в Білорусі. Але відкласти українське питання заради білоруського — нерозумно. А крім того, в МП зовсім не вміють давати собі раду зі стресом і приймати рішення оперативно й водночас зважено. У перші ж години після публікації рішень Синоду на Фанарі спікери Моспатріархату наговорили стільки цікавого, скільки й за рік не почуєш — на десяток церковних судів вистачить. На даний момент вже дозріли пропозиції піти в повний розкол із Вселенським патріархом, розірвавши євхаристійне спілкування, а також накласти на Вселенського патріарха анафему. Воронеж іще не бомблять, але польські яблука вже гинуть тисячами.
Що ж, це перша реакція, а їй дозволено бути дещо істеричною — в МП, повторюся, не вміють управляти стресом. Там, згідно з кремлівською модою, прийнято відразу бити у відповідь, якщо вже не вдалося вдарити першим. Окрім того, там можуть сподіватися, що в інших помісних церквах рішучість Вселенського патріарха втручатися в чужі "внутрішні справи" спричинить відторгнення. Власне, патріарх Варфоломій і не приховує, що його мета — зробити кордони канонічних територій "прозорішими". Чи всі на це погодяться? А якщо їх іще трохи "обробити"?
Розкол — сильний аргумент. Це те, що може налякати — якщо не Вселенського патріарха, то інші помісні церкви. Не те щоб вони так уже сильно відчували (тим більше демонстрували) свою єдність — вона існує радше як фігура мови. Але однаково не комільфо.
Є, звісно, сумніви, що РПЦ вдасться потягти з собою за лінію розколу бодай одну з помісних церков. Їм не вдалося організувати масовий протест помісних побратимів проти "свавілля" Вселенського патріарха в українському питанні, хоча вони дуже намагалися. А тут — цілий розкол. І вибір між Вселенським патріархом і Московським.
Занадто очевидно, що "розкол" для Москви — найголовніше слово. І найулюбленіший інструмент. І в політиці, де тільки може, вона "розділяє і володарює", і в церкві точно так само. Розкол став "російським стилем" ведення справ зі своїми колишніми провінціями, і навіть при переході на глобальний рівень там усе одно не можуть вигадати нічого оригінальнішого, ніж розколоти цілий світ.
Однак у даному разі "розкол" може лягти на благодатний ґрунт. Те, що робить Вселенський патріарх зараз в Україні, перевершує "українське питання" й інтереси Москви — він змінює (чи радше відновлює) правила гри в православному світі в цілому. Він цього не приховує — він хоче поміняти цей світ, який розпався і відокремився у своїх канонічних межах, втратив загальний пульс, "єдиний" тільки на словах.
Насправді ж "великий розкол" уже давно відбувся — розкол на безліч окремих, замкнутих національних церков — кожна при своїх інтересах у православно-біполярному світі, де всі позиції можна передбачити, реакції вгадати і навіть суми, що переходять з кишені в кишеню, прикинути. Це вже давно відбулося. То чи варто боятися? Чи не спробувати це змінити?
У випадку з Україною Вселенський патріарх не тільки й не стільки повертає собі якийсь шматок території, випущений ним з рук у період політичної слабкості, скільки відновлює авторитет Вселенського престолу як гаранта єдності і благополуччя церкви в цілому і в окремих питаннях. Україна в цьому плані виявилася непоганим стартовим майданчиком: є конфлікт, який ніхто не має наміру вирішувати, невдоволення чинним церковним центром, політична воля керівництва країни, готового стати ситуативним союзником, принаймні на період виборів, і, головне, критична маса "безпритульних" вірян. Є й геополітичний запит на остаточний розвал СРСР. Так, у Москві мають цілковиту рацію, проект "Автокефалія" підтримує "вашингтонський обком", нарешті, гідно оцінивши церковний аспект слов'янської геополітики.
Якщо ж говорити за великим гамбурзьким (або, в даному разі, євангельським) рахунком, то Вселенський патріарх вчинив у єдино можливий для християнина спосіб: усіх, хто сповідує Христа і поділяє православні догмати, він прийняв у лоно церкви. Як люблячий батько — блудного сина. Як добрий пастир — вівцю, що відбилася від отари. Без принизливих процедур. Без додаткових умов. Без торгівлі про звання і погони. Все це — переговори, торги, покаяння, розбір шапок і польотів, гріхів і подвигів, прання білизни і чищення цибулі — потім. Спершу нехай у дім увійдуть.
