Така Я-кість

                                                                                       

 

Є такий бородатенький анекдот, коли Василь їде в Дрогобич на базар торгувати і на станції зненацька «здибується» зі  своїм односільчанином-конкурентом Степаном. Той одразу налягає з питанням: « Здоров, Васильку, куда їдеш ?».   Не в захопленні від такої зустріч, Василько напружено міркує: « Якщо я йому скажу, що їду в Дрогобич, то сесей курвий син, Штефан, холєра, нендза дуже скоро поїде туда тоже і всьо мені перепортит тамка, всю каші зіпсує, глист паскудний. Ану я йому скажу, шо їду в Стрий. А коли я йому скажу, шо їду в Стрий, - пріє Василева голова від варіацій, - то він же, недурний чоловісько,  догадаєсі, шо я його хочу наколоти. Скажу йому, що їду в Дрогобич, і він подумає, що їду я в Стрий. Файно є ! », зрадів, мов дитина, яка найшла улюблену іграшку, Василь. І сказав як придумав на ходу, оком не кліпнув.  А конкурент Штефко з таким серйозним і проникливим виразом обличчя у відповідь: « Вася, я знаю, шо ти їдеш в Дрогобич, але скажи, чоловічку, нашо ти мені звиздиш тут в очі ?».

 

Ця комічна байка  направду дуже реалістична і промовиста. Коли зустрічаються двоє українців, часто-густо за збігом обставин ще й сусіди або односільчани, на додачу ще й конкуруючі в чомусь, то вірогідність того, що вони в майбутньому так і ніколи не стануть об’єднаними і об’єднавчими партнерами у широкому і взаємовигідному  значенні слова доволі висока.  Більше того, вони посваряться, будучи задовго до того посвареними. Власне, «посвареність» чи, ліпше, «міжпосвареність» українця з українцем,  це такий іманентний – внутрішньо-притаманний і апріорний, самоочевидний, самодостатній стан. А подальша «феноменальна співпраця», то  вже апостеріорний, – набутий з досвіду стан.     

 

Деякі  дослідники, знавці, як то  історики, етнологи, соціологи, психологи та інші фахівці  схильні пов’язувати  особливість «іманентної міжпосвареності» української вдачі з глибокою і цупкою присутністю в ній анархічного індивідуалізму – визначальної центральної системної  вдачі із систематичними причинно-наслідковими діями. Нібито саме ця, набагато більше, ніж лише риса, в складній структурі етнопсихологічного українця доволі часто у ключові, просто важливі  і не надто моменти колективної й індивідуальної історії  збурює в ньому почуття власної неопосередкованої кимось чи чимось причетності до життєдайного: свободи і влади.  Того, чого так у всі часи бракувало, бракує досі, …бракуватиме надалі?..

 

Першопричини і витоки свободолюбства українців і його, скоріш, і на жаль, такої негативної складової як анархо-індивідуалізм, дослідники вбачають дещо по-різному. Наприклад, В’ячеслав Липинський, автор концепції класократії,  ідеолог українського консервативно-монархічного руху і гетьманату початку ХХ століття, вважав засадничим чинником (і, варто сказати, негативним) в ментальності українців землю. Саме родюча земля і сприятливий клімат, на його думку, обумовлюють українську недержавність. Бо наявність, нехай і в минулому – «генетичний компас» зберігається довго у свідомості, особливо у царині позасвідомого,  легких і безпроблемних доступів до основних живодайних ресурсів, та ще й таких  тривких і доброякісних, призводили до виродження громадських інстинктів, розвивали лінощі, надмірну споглядальність і нездатність до тривалого і методичного зусилля.  Тобто, в даному випадку загальне благо виступає в ролі загального зла.

 

«Міжпосвареність» українця звичайно впливає на його схильність не визнавати авторитет, чи то просто якусь вагому перевагу  іншого українця над ним, єдиним-українцем, що повинно було би слугувати йому далеко не завжди лише негативним моментом, наприклад, на шляху до визволення себе-єдиного з тої чи іншої форми рабства. Та негативний момент суті рабства, що далеко виходить за форму, чи, якраз  навпаки, глибоко вкорінений у формі, заважає йому створити  єдину, цілісну і значно масивнішу форму з іншим, внаслідок таких невдалих спроб або геть пасивності зусиль у цьому напрямку, циклічно роздрібнюючись на формочки потоптаної суті. Всюдисущі знавці й тут знаходять пояснення: егоцентричне спрямування на внутрішній світ, фіксація на Его-хочу, що заважало/заважає йому, українцеві,  в достатній мірі зосередитись на іншому-українцеві і його проблемах, тим самим не лише трагічно, але й  стратегічно  ототожнити їх, дібрати спільного знаменника і спільної точки відліку, – спільного пункту призначення.  Наслідком фатального зволікання чи нехтування  стратегічним, випливає довжелезне плекання трагічного, тільки більше і довше за нього – плекання тактичного. Нерідко, саме під покровом трагічного. Подвійна трагедія.                                                                                                                                         

 

Відтак чи не відтак, та якщо не за Мартіном Бубером, не українцем, до речі, і не дослідником конкретно українства, але схожої проблеми  іншого народу та й людства загалом, мабуть,  у відношенні «Я-Ти» – вольовими зусиллями перемогу здобуває Я, Я-ке в підсумку  невідворотно регресує до відношення «ТИ-я» і стану «Воно».                                                           

 

Українці мусіли б визнавати чи не визнавати чиїсь авторитет, кращість, лідерство скоріше під впливом настрою, раптовим набігом почуттів, які б мали потім міцно «я-коритися» в їхнім світосприйнятті, аніж  в результаті холодного аналізу заслуг чи потенціалу іншого/інших. Саме тому так часто українці стають заручниками всіляких  технологів  масової свідомості, задовго будучи активними чи пасивними  заручниками власного Я ? Знаючі стверджують, що, всупереч усталеним поглядам на речі, рядового – рядового ! –  українця і ідентичного статусу росіянина різнить велике небажання  першого бути у програші, почуватися аутсайдером,  – можливо це така своєрідна гіперкомпенсація за реальне аутсайдерство і дійсний програш у наших ? Росіяни навіть на виборах, щоб хто не доводив, є факти, схильні жаліти слабших, відтак чинити своїм вершителям трошки, трошечки, «крапулєчку» на зло: голосувати за завідомо слабших, тих, в кого немає ні  йоти шансів, чого, як правило, не дозволить собі рядовий українець – от тут в нього вмикається увесь «аналізатор успіху».  Вочевидь, якщо слідами Юнга, росіянам властивий архетип «Бога-Царя», або «Царя-Бога», українцям «бога-Князя-удільного».  І тим без винятку і іншим усім – властиво «грішити» бажаннями, уявними і явними, набути тілесності і духу: «Царя-Бога», «бога-Князя-удільного». Що ж, цар Ти, чи князь Ти, всія Русі, мая Русі, а навіть до божка далеко все рівно. Хіба що, бездушного боввана якогось, не знесеного на площаді общєй історії.

 

Всі ці козачки, що видають себе за гетьманів, або гетьмани, вічні претенденти на ефемерну булаву, поборники самих себе, борці з іншими гетьманами, все це Один-Єдиний гігантський генний комплекс давньої української нереалізованості, що тягнеться шлейфом з минулих століть, акурат крізь сьогодення, далеко в майбутнє ? Правильніше, мабуть, казати – українсько-державної нереалізованості, через достатню реалізованість української «Я-кості».  Еге ж.                                                                                                                                   

 

Можливо, братів-росіян більше у цьому відношенні попустило, бо вони, як-не-як, відчувають власну «цілісну» причетність до якоїсь великої побудови, до конструкції, що призначена реалізовувати «тверде общее» в їхніх уявленнях, що теж базуються на крилатих почуттях, такою собі гіперкомпенсацію за «ненадійне окреме» ?  

 

Що «окреме» таки ненадійне, щоб це усвідомлювати і розуміти,  не потрібно бути чи ставати  росіянином, ані рядовим, ані великим баріном.  Тим паче, що навіть за величезного бажання, навіть в деяких жителів Одеси, Харкова, Донбасу  стати нєтока   «русскими», ай  «российскими»  у них все одно не вийде,  - тут не вийде.  Хіба що …жителів Криму, та й то до пори, до часу.

 

Через ненадійність «окремого» світ шляхами конфліктів минулого, теперішнього і майбутнього дедалі більше і відчутніше інтегрується, зростається. Що в кінцевому результаті з цього виросте, якими плодами розростеться,  питання інше, не для нашої з вами рядової голови.  Але те, що ми від нього нікуди не дінемося, не втечемо (ми не Сковорода, якого світ ловив і не спіймав), що повної автаркії і самоізоляції не існує в природі, існує тільки ізоляція, і ні та, ні інша нам не світять, через дивну двоїстість  нашої «Я-кості», Я-ка тримається на вдатній, врожайній «кості».

 

Ми туди увійдемо. Ми вже ногами давно там, просто чомусь нам щось не дає туди пірнути  з головою. Мабуть, голова велика, нерядова ?.. Плавуча, що природно не тоне, і, що природно застрягає…?

 

Можливо, з часом наша «Я-кість» стане не лише комусь, але й нам в нагоді, хоча вірогідніше, як завжди, лишень комусь з нас. Нічого не вдієш, таке життя, яке ми самі собі створили, щоб не торкавсь його Бог, а диявола маємо за клоуна – це подвійна неповага до Верховних Воюючих, від якої Один гнівається, а інший лютує. Хто карає за це, сказати важко ?  Є версія, що людина великою мірою сама себе карає, як для анархічного світогляду, досить прийнятно годилось би ? Чи анархізм не передбачає відповідальності за свою «Я-кість» навіть перед людинобогом ?  «кість» затонка для такого жирного і ваговитого «Я» ?  не втримає, хрусне і розлетиться на окремі друзочки?

 

Найтяжча доля в рядових атеїстів-анархістів, бо якщо ідея реінкарнації таки має місце в житті-повному, то вони, напевно, перевтілюються у владних мужів і жон з дуже-дуже заяложеною, обтяжливою  кармою попереднього життя. Якщо ні… то шансів немає. Жодних. Традиційно останній варіант ближчий для нашого світобачення, він справді справедливо-жорстоко реалістичний. І тут напевне зміною віри, подорожами на Схід  не зарадити – тому, кому суджено родитися на Заході, потрапить або в рай, пройшовши через чистилище, або пекло. Десь на частковому Сході все  значно суворіше: чистилища ніякого не буде. Однак молитися за безнадійних грішників потрібно  – таємниця існує.  І тепер розумію, чому вищий погляд людини-сучасної більш чи менш звернений і надалі тільки поглиблюватиметься в напрямі не часткового Сходу – боги і богині подають руку помочі, манячи  до себе, просячи натомість впустити Їх і Їх справдешніх адептів у невідбуті і покинуті сакралії чужих (?) земель. 

 

Чим виграшна наша, Західна, традиція порівняно з іншими, то тим, що перевтілення можливе ще за цього, наявного життя, без інакшої тілесності, але й без повної цілковитої зміни свідомості. Просто слід не грішити, дотримуватися Законів Завітів, от і ВСЕ. ВСЕ ще Західна традиція.  «Знайти того, хто грішить..», - не так потрібно ставити питання. Це не анархічна Західна традиція, зате анахронічна.

 

Нехотя опускаючись з неба на землю, ваш непокірний слуга анекдотом закінчувати не буде, бо на цей раз сей опус правив не за анекдот, а тільки заздро висловить радість і  смиренну гордість за тих співвітчизників, які  враз мастаки зчитувати  хитросплетену брехню сусідів і притому не вагаються їм висловити своє правди-ве-фе у вічі.  Навіть, коли називають-обзивають їх  конкуренти-Василі  «Штефанами» і «Штефками». 

 

«Я-кість» минає, добігає кінця, на зміну приходить «Ти-кість». Отака, сорі, «Ди-кість» ???  Ну не втримався без А.


29.09.2011 Яв Назар 1432 0
26.03.2024
Вікторія Матіїв

Під час війни людина відчуває цілий спектр емоцій. Як українським родинам впоратись з такими випробуваннями — журналістка Фіртки розпитала у лікаря-психіатра, психолога та консультанта в напрямку когнітивно-поведінкової терапії Миколи Демківа.

637
21.03.2024
Тетяна Дармограй

Що робити та куди звертатися рідним зниклих військовослужбовців,  як відбувається процес пошуку та чому не варто поширювати у соцмережах персональну інформацію зниклого, розповіла представниця Уповноваженого з питань осіб, безвісти зниклих за особливих обставин в Івано-Франківській області Наталя Пасічник.

1854 6
19.03.2024
Тіна Любчик

Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки активно працює над поданими правками щодо нового законопроєкту про мобілізацію. Журналістка Фіртки поспілкувалася з політтехнологом, військовим юристом, Володимиром Бондаренком щодо актуальних питань призову.

1117 2
19.03.2024

Сьогодні й роботодавці, й експерти звертаються до абітурієнтів: зважайте на ті спеціальності, які будуть потрібні Україні під час відбудови, адже велике відновлення почнеться одразу після Перемоги.

541
24.02.2024
Вікторія Матіїв

Спроби створити музей у Долині виникали ще у 60-х роках. Проте тільки 23 грудня 1997 року Долинська районна рада прийняла остаточне рішення щодо нього. Журналістка Фіртки поспілкувалася з директоркою закладу Ксенею Циганюк. 

6892 61
01.02.2024
Вікторія Косович

Івано-Франківськ є градом безлічі упереджень і масок: для перших — фортеця, заснована поляками, для других — відголос австрійського «золотого віку» з його залізницями, для третіх — серце гуцульської культури, плач трембіт.  

11362 6

Піст – невід’ємна частина християнського  життя, встановлена Богом.

321

Друзі путіна зустрілись у резиденції рудого Донні у Флориді, де обговорили план путіна по капітуляції України, і після цієї поїздки Орбан розкрив – як за 24 год Трамп планує припинити війну.

1055

Чим ближче до виборів в США, тим більше трампісти вдаються до маніпуляцій у своїй пропаганді. У контексті України вони, переставивши все з ніг на голову, намагаються переконувати, ніби це демократи, а не республіканці, заблокували допомогу Україні.

1100

Кожен із нас не раз потрапляв у ситуацію, коли ми замислювались давати, чи ні милостиню людині, яка звертається про допомогу біля церкви, на вулиці чи в інших громадських місцях.  

1096
24.03.2024

Нутриціологиня пояснила, чому не можна забороняти собі фастфуд та солодощі. А також порадила, як їх вписати у свій раціон.

265
18.03.2024

Сьогодні, 18 березня 2024 року, в УГКЦ в Україні розпочинається період Великого посту. Пригадуємо канони партикулярного права УГКЦ, в яких ідеться про те, коли і як треба постити.  

1068
12.03.2024

Популярний дієтолог Майкл Мослі назвав п'ять груп продуктів, які варто включити до свого раціону для схуднення.

835
26.03.2024

Йдеться про зміни в молитвах «Вірую» («Символ віри»), «Царю Небесний» та митаревій молитві.

729
25.03.2024

Старий сидів біля оазису, біля входу в одне близькосхідне місто. До нього підійшов юнак і запитав...

649
21.03.2024

Релігійна громада отримала всі дозвільні документи та незабаром розпочне будівництво поруч з Садовим товариством та міським озером.

2934
15.03.2024

Отець каже: виконайте заповідь Божу – вшануйте свято Боже молитвою у храмі, а житейське на цей день відкладіть.

4424
25.03.2024

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

18427
26.03.2024

У Верховній Раді зареєстрували проєкт закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо встановлення відповідальності за привласнення державних функцій.   

296
22.03.2024

На початку лютого 2024 року замість Валерія Залужного Збройні сили України очолив Олександр Сирський, який до цього командував Сухопутними військами.  

341
17.03.2024

Продовжує зменшуватися кількість тих, хто вважає, що держава виконує свої зобов'язання перед ветеранами російсько-української війни.  

651
12.03.2024

Президент Володимир Зеленський 7 березня погодив кандидатуру ексголовнокомандувача Збройних Сил Валерія Залужного на посаду посла України у Великій Британії.   

756