Перечитування історії релігій та науки зводить до певного розуміння, що, скажімо, була колись мудрість, і була ця мудрість колись — зараз певною мірою вона видається вкрай немудрою.
Людина почала думати тоді, коли почала сумніватись. Або не довіряти.
Недовіра — дистанція від себе до себе. Тобто, замкнене коло. Приємніше, звичайно, комусь повірити, але...
Вірити, це моделювати, це екстраполяція, тобто механізація свідомості, того, що, зрештою, відокремило нас від царини ссавців. Але людський пластилін гнучкий, під дією їстівного чи фізіологічного фактору можна так легко повернутись до тваринних палаців.
Хоча ми надалі сумніваємось. Релігія вчить кардинальним консерваціям, як і будь—яка східна практика: не змінюйся й просто насолодись ВЖЕ.
Насолода Вже є вже моделлю підсвідомого. Про підсвідоме можна багато говорити й завершити, як Юнг в тотальному божевіллі своїх же ж примар, яким довіряв достеменно, чи, як Гайдегер, із сумним дописом в Червоному Зошиті із сумним згадуванням Бога. Хоча, що може бути веселого в філософії, окрім зневіри самого себе. Карма філосогеми є просто акселерацією розвитку. Можна їсти повільно, із смаком, насолоджуючись ферментативною симфонією логічних нуклеоланцюгів, можна все проковтнути й поринути в філосометаболістичну невідповідність....
Але і при цьому продовжити сумніватись..
Усе сумнівне знання дає логічну поживу істинному незнанню. Це Фома, і Сократ. Але Сократ це атом легендарій, як і Августин є медичним атлясом захоплення сумнівним... треба вчасно робити висновки — чи не робити їх взагалі. Людина є комахою, яка еволюціонувала до щура, а щури — діти підземелля, ті, хто вижив в умовах трансангресивного метаавангардного неоструктуралізму...
Усе буття є формами довіри й недовіри. В стосунках, навчанні, праці чи творчості. Творчість залишиться терапевтичним феноменом, праця — можливістю небожевільного соціального марення, навчання — вакцинацією усім абсурдним геномом, який плекали тисячі покалічених пасіонаріїв, а любов, як гормональна таблиця нашого тваринного виокремлення. Чи не виокремлення...
Скажімо, найвищий ступінь — це відмова від усього, від їди, від праці, від фізіо—тіломаневрацій, від гордині та заздрості, від хатів, автівок й повій, від інвестицій в комфортну смерть й теплу кремацію, від сповільненого відчуття нашого тваринноголюдяного, бо зрештою виживає той, хто найменше чинить опору.
Де немає протидій за суттю.
