Дорогі брати і сестри!
Скажіть мені, в кого з нас не було в житті таких хвилин, подібних до пережитих Нафанаїлом? Хіба не було такого важкого і суперечливого входження у віру, як у цього правдивого галилеянинена (Ін. 1:43-51)? Він хоче повірити Ісусові, але сумнівається. Його людська логіка суперечить тому, що звичайний син тесляра з Назарету, яким вважали тоді Ісуса в Галилеї, може бути обіцяним Месією. І тільки тоді, коли тінь вічности торкнулася Нафанаїла і він відчув, що та, може, єдина в житті світла мить відчуття Неба біля себе знайома Ісусові, і що саме Він, Ісус, був біля Нафанаїла в ту унікальну мить, тоді він повірив. Повірив і пішов за Христом до кінця.
Але хіба на цьому закінчилися драматичні сумніви і намагання протиставити свою людську логіку логіці Неба? Хіба не так було і з Юдою, який, бувши біля Ісуса, спостерігаючи всі Його чуда, був підточуваний хробаком сумніву? Юда не вірив у те, що цей злидар може бути Царем Небесним, що Він прийшов, аби спасти світ. Ні, Він - такий звичайний, простий, не має ані багатства, ні влади. І, розчарований, Юда, зрештою, йде на зраду…
Ми сьогодні згадуємо теж таку важку мить тривалої зради. Зради, яка виникла внаслідок переоцінки своїх державних можливостей візантійськими імператорами. Десятиліттями тривали жорстокі переслідування шанувальників ікон, тисячами гинули святині у вогні, викидалися із церков. Знімалися і переслідувалися патріярхи і єпископи тільки тому, що імператори вирішили: «Шанування ікон - неправильне, воно не відповідає традиціям Старого Завіту. Навіть іслам, який не визнає зображення людських подоб, перемагає християнство! Отже, ми спробуємо стати сильними завдяки тому, що заборонимо шанування ікон». Ця драма тривала десятиліттями. І навіть, коли Сьомий Вселенський собор 787 року ухвалив визнати шанування ікон невід’ємною частиною християнської побожности, знов відновлюються, вже в наступному столітті, переслідування. І тільки в день, подібний до сьогоднішнього, в першу неділю Великого посту 843 року, ікони урочисто вносяться до храму.
А хіба не було ще перед тим, за часів пророка Даниїла, що язичницький вавилонський правитель вирішив, що він вже є рівний Богові (Дан. 5)? І, не задовольняючись звичайним посудом із царського дому, цар наказав принести захоплені в полон - разом із старозавітнім вибраним народом - священні сосуди з Єрусалимського храму і з них, разом із численними своїми сановниками, дружинами й наложницями, богозневажно споживав їжу і питво. Але в цей час з’являється невидима рука, яка пише на стіні палацу: «Мене, мене, текел упарсін» (Дан. 5:25) – Зважено, поділено, пораховано. І на другий вже день падає цей цар, руйнується його імперія і завойовується суперниками – молодою динамічною Мідо-Перською імперією!
Сьогодні, в день Торжества православ’я, ми згадуємо найбільшого з наших письменників – Тараса Шевченка. Людину, яка зуміла, подолавши всі комплекси, прищеплюванні йому за кріпацьких часів, стати знаком нашої боротьби за свободу і своїм словом ось уже понад півтораста років від часу виходу першого Кобзаря надихати наш народ до здобуття власної незалежної держави, до визволення від панування іноземців. Але народився він саме тоді, коли російська цариця вирішила остаточно знищіти нашу країну, завоювала Правобережжя, приєднала його до Росії, знищила там традиційну Українську Церкву, яка лишалася на Правобережжі. І так само, як той богохульний вавилонський правитель, Катерина вирішила, що може спокійно спочивати. Вона й не уявляла, що саме там, на завойованому і підкореному Правобережжі, де, як зараз на Сході України, мандрували диверсійні загони росіян, підбурюючи місцеве населення приєднуватися до Росії, – саме там і народиться той, хто віщуватиме загибель імперії.
Ми живемо зараз у час великих потрясінь. У час, коли знову з’являється правитель, який намагається перекроювати карту Європи і світу і зазіхає на нашу свободу, наші землі, наше минуле і майбутнє. І хоча його передові бандитські загони, диверсійно-терористичні групи, які мандрують нашими краями, часом несуть поперед себе чи то хоругву, чи ікону, ми знаємо, що це - такий самий цинічний обман, яким був він і за часів цариці Катерини, яким був і за часів правителів давнини, подібних до вавилонського Валтасара чи юдейського царя Ірода, який стратив згадуваного сьогодні Йоана Хрестителя. І хоча сьогодні ситуація виглядає такою пригноблюючою і кожен новий день сприймається як серйозне випробування, чи не загальносвітова підтримка, яка свідчить про розуміння нашого прагнення бути вільними, надихає нас, наповнює надією на майбутнє. Сьогодні зранку мені довелося одержати із Сполучених Штатів кілька звісток про те, що там проводяться заходи для підтримки нашої держави. І одна наша землячка похвалилася, що вчора господиня кафе, коли побачила її і пізнала, що вона - українка, налила їй безкоштовно чашку кави, так зворушливо продемонструвавши свою підтримку і розуміння.
Ситуація, можливо, виглядає майже переможною з погляду новітнього імператора, який вирішив бути рівним Богові. Але в одну мить відчуття присутности всемогутнього Неба може змінити все на світі. Змінити, як змінювало все не раз у нашій історії. І коли ми сьогодні згадуємо про події глибокої давнини, то пам’ятаймо про одне: Божа сила, Божа справедливість завжди перемагала нездорові і злочинні людські амбіції. І, покладаючи надію на Бога, ми водночас повинні розуміти, що саме тим Він сприяє і допомагає, хто лишається вірним Йому, хто може триматися солідарно й гідно під час непростих випробувань, хто вміє допомагати один одному і неухильно дотримуватися Господніх заповідей. Серед них є і заповідь пошани до своїх батьків, а отже, до своєї Батьківщини та її народу, до своєї мови, до своєї національної традиції.
Захищаючи християнські цінності, ми не можемо ні на хвилину сумніватися, що Божа присутність і допомога завжди буде з нами. І оті слова - "Мене, мене, текел упарсін" - ми колись зможемо прочитати на стінах далекого Кремля. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко) КІРІОС
