Час від часу нам варто відсторонятися. Збільшувати дистанцію. В принципі, можна робити це, не виходячи з дому, зануритись у вічне й високе, що стоїть на книжковій полиці, або лине з навушників. Проте, цього разу дистанція не віртуальна, а справжня. Просторова. Тисячі кілометрів, що відділяють сіро-жовті, розпечені сонцем, схили іранського Загросу від розкошів травневої української зелені.
Я стою на землі давніх арійських царів, під високим небом Хорасану. Звідси скіфи прийшли на землі давньої України. Тут народжувалися народи-завойовники і тут вони зникали.
Кажуть, саме у Загроських горах, люди приручили диких кіз. А ще тут навчилися боротися за воду. Збирати її в гірських ущелинах і транспортувати підземними тунелями до пустелі, за сотні кілометрів. Вкладати у війну за воду неймовірні зусилля, безмірні кошти та життя сотень тисяч забутих копачів. Невдовзі, подейкують, це стане актуальним і в нас, в Україні. Років за 20-30. Та поки що мешканці Карпатського краю насолоджуються гідроресурсною халявою середніх широт, котра з тутешньої дзвіниці (чи то мінарету) здається райською.
Дистанція зміщує акценти і масштаби. Звідси, з плоскогірних глибин Західної Азії, Україна вже не в центрі всесвіту, а на далекому його маргінесі. Тут інші проблеми та інші топові теми новин. Тут з усіх боків насуваються хвилі майбутньої великої війни. Останнього бою, в якому, не виключено, загине світ тисячолітньої традиції, поглинутий нашестям всепереможних 3D-принтерів. Або ж, навпаки, прилетить «чорний лебідь» і рух людства до кібернетичної Матриці зупинить якийсь воскреслий імам.
Як не крути, а посланцям вищих сил доречніше з’являтися там, де їх очікують. А не там, де оскаженілі від жадоби люди продають останні дерева, клаптики отчої землі і клаптики совісті за жлобський, обшмарканий провінційними мріями, добробут.
Тут, у пустелях, різниця поміж головним та другорядним стає виразнішою. Століття бідності тут компенсовані пошуками вищого призначення. Руїни давніх імперій нагадують про минущість величі, побудованої на грошах і крові. Руїни давніх імперій принципово відрізняються від свіжих імперських уламків. Вони породжують не ностальгію за примарною «державною величчю», а смуток за бездарно спрямованими зусиллями мільйонів людей.
Тих людей, що віками нагромаджували мури і вежі царств, від яких нині залишилися хіба що кам’яні мармизи забутих правителів та історичний мотлох, ретельно зібраний у музеях і розставлений поміж воскових фігур — у мантіях, кулястих шапках і шароварах. І на руїнах Персеполю екскурсоводи згадують Олександра Македонського не як героя, а як того підірваного на всю голову пияка, що за намовою курви спалив один із найпрекрасніших у світі палаців.
В принципі, таким і є підсумок будь-якої політики. Спалені витвори мистецтва, герой на купі щойно пограбованого майна та втілені бажання курв. Як би не мутували часи та обставини, фінальна картинка залишається незмінною.
Якщо вірити історикам, курва, котра закликала спалити палац Дарія Великого у Персеполі, називалася Таїс Афінська. Цікаво, як зватимуть ту курву, за закликом якої незрячі гречкосії палитимуть будівлю з куполом?
