Інтрига з брендом «Вакарчук-президент» нині практично випірнула з мутного закулісся на рівень «preliminary work» – підготовчих політтехнологічних операцій.
Інтернетом негайно пішли гуляти статті у «вентиляторному» стилі, в одній з яких йдеться про якусь малозрозумілу «культурмарксистську міфологію» співака та його нелюбов до націоналістів, а в іншій батько майбутнього кандидата вже безапеляційно називається «хамелеоном». Ну й імена олігархів-союзників – принагідно. Бо ж напружена електоральна одиниця хоче знати: звідки гроші. Й це, до речі, 75 % усього, чого та одиниця хоче знати.
Зрозуміло, що правильно сформована пропозиція «Вакарчук-президент» може стати позитивним триґером для політичного болота. А може просто булькнути в нього, як, свого часу, «перетоплена» на медійні шкварки «Наша Надя».
Запит на свіжу фігуру неозорий. З одного боку електорат озвірів від старих клоунів. З іншого – до входу на український ринок тихо й грізно готуються серйозні гравці. Цим потрібно мати в тутешній системі прозору й не припечену рагульством найвищу інстанцію. Під сформований запит завжди знайдуться гроші. Й не просто гроші, а мішки з грубими купюрами.
Одночасно, не слабше бабло спрямують на знищення всіх альтернатив. Як-не-як на кону здоровенна територія з дешевим населенням, майже безплатними ґрунтами і сумнівними хазяями.
Ось тут і починається той легендарний ліс, де глибше в хащі – товщі партизани. Нині в ролі дуже товстих партизан професійні піарники. Які все-все знають, мають перед собою реальну соціологію, готові розкручувати і розганяти. Тим більше, що вже розписані глибокодумні шаблони.
Один із них оприлюднив у недавній статті Анатолій Якименко. Оцініть глобальність його підходу: «Українці не мають філософії. Але вони мають пісню. За допомогою відтворюваного звуку вони хочуть передати свої почуття у пісні. Домінуючим почуттям у них є почуття образи. Українці хочуть передати образу піснею, оскільки думають, що світові це дуже цікаво. Тому «філософські» тексти українцями співаються. Головним пісенним філософом у них є Славко Вакарчук».
Сам я, чесно кажучи, тяжко замислився над цим пасажом. То, виходить, що кияни обрали мером Кличка (певне, головного кулачного філософа?) переважно тому, що той за допомогою аперкоту актуалізує їхнє «домінуюче почуття образи»? Якщо так, то президентська перспектива наявна в багатьох українських селебріті. Й лише з одним я не погоджусь. На мій погляд, прихід «головного пісенного філософа» України ще попереду. Моя уява на старті малює якийсь гібрид Дзідзьо і Тіни Кароль з Винником, відтак зупиняється перед неозорою прогностичною прірвою і нічними блуканнями масових смаків та кухонних вподобань. Тайна сія велика й темна єсьм.
Перспектива бренду «Вакарчук-президент» також дає змогу для «далекого» прогнозу президентської кампанії-2019.
Очікуємо параду драматичних пропозицій та несподіваних перевтілень. Український політичний цирк переходить на передові технології в стилі Берні Сандерса або «забий цвях у вперту голову». Якщо ви мрієте в день виборів відсидітися вдома або ж поїхати на природу, то мені вже за вас страшно. Штаби готують всепробивні меседжі-цвяхи та людей-кувалд для їх гарантованого забивання. Тому пропоную виборцям запастися касками і читати як мантру «я не здамся без бою».
Ну а Вакарчуку зичу успіхів на новому витку його життєвої лінії. Не виключено, що коли вони з Собчак стануть президентами, їм випаде спільний концерт у Пекіні. Це, звісно, екстремальна фантазія, але ж і часи грядуть хитро закручені.
