В історії кожного краю була особлива «доба називання». Доба, коли навколишнє ще не зустрілося зі своїми назвами, коли всі різноманітні згущення матерії – гори, моря, острови, річки, ліси – востаннє були безіменними. Коли люди підкрадалися до них зі своїми назвами, як мисливець підкрадається до дикого і вільного звіра.
Як виглядає, первісні назви були короткими і смішними. «У» – казав волохатий предок, тицяючи пальцем у напрямі гори, а інший, за тисячі кілометрів від нього кричав: «Е!», на повні легені вдихаючи морське повітря. Їхні немиті приятелі згідно кліпали голодними очима: «у-у, е-е». Потім вони забували ці назви, перейменовували навколишнє ще раз й ще, й лише ті ландшафтні імена, які подобалися жіноцтву, залишалися.
Адже саме індоєвропейські жінки, навчаючи індоєвропейську малечу, мали час та індоєвропейське натхнення удесяте й усоте означувати найближчу від печери річку приємним звукосполученням «dn». А ті підростаючі індоєвропейці, які погано запам’ятовували, отримували по дупі, після чого запам’ятовували краще. Завдяки чому ми й маємо нині слова «дно» й «одне», а також назви «Дунай», «Дон», «Дніпро», «Дністер» тощо. При тому ім’я богині Дану забуте. Що нам ті боги. Тут й без них так багато цікавого й недопитого.
Востаннє Європу переназивали ті переселенці зі сходу, які зруйнували античний світ. На відміну від греків і римлян предкам сучасних європейців подобалося присвоювати ландшафтним об’єктам імена своїх отаманів. Ця підлабузницька звичка свідчила, окрім іншого, про несмак та пихатість варварів.
Рафінований римський інтелектуал Боецій помітив це ще у шостому столітті й нам, на жаль, нема чого додати до його іронічних коментарів. Побіжне ознайомлення з «Готським альманахом» підтверджує феномен отаманоманії.
Так Дом Вельфів почався від войовничого добродія на ім’я Еґ (помер у 646 році), завдяки якому у Верхній Найстрії й досі багато топонімів зі смішним геканням у корінні. Засновники Ліхтенштайнського Дому меченосці Ґуго і Рапото залишили свої пречудові імена пагорбам навколо Рорау. Завдяки лангобардським князям на півночі Італії пощезали звучні етруські та латинські топоніми, натомість з’явилися ландшафтні об’єкти з назвами «Покко», «Обіццо» тощо.
Не стане перебільшенням висновок, що деякі з народів органічно володіють номінативним мистецтвом, а деяким, навпаки, краще притримувати свій ентузіазм.
За межами римської цивілізації таких відвертих згіршень не відбулося. Не думаю, що сарматська чи сацька назва торгової факторії на березі Борисфену була кращою за ту, яку закріпили за нею нащадки перевізника Кия. Хоча дещо й ріже вухо. Хто, наприклад, у наші часи наважиться назвати доньку Либіддю? Або ж сина Щеком?
Іноді я думаю про тих, кому спало на думку назвати наше місто Івано-Франківськом. Намагаюся уявити собі їхній спосіб мислення, відтак залишаю ці намагання. Зрештою, навіть якщо нинішня назва доживе до єврокитайської доби, нащадки теперішніх галичан все одно скоротять її до якого-небудь «Іфаня».
Років десять тому я склав кумедну карту, де спробував спрогнозувати, як будуть називатися наші міста через 100 років. Львів може стати Лаоваєм (ті з читачів, котрі розуміють китайську, зможуть оцінити відтінки назви), Тернопіль – Тяньбао, що набагато шляхетніше. Тенденція до спрощення вже тепер виглядає на довготривалий тренд.
Напевне, варто вже тепер повернути Проскурову його симпатичну історичну назву. Бо мені й уявити страшно, на що ті китаїзовані нащадки перетворять «Хмельницький».
