Китаєць дивився у вікно купейного вагону. Годину тому він зайшов до поїзда в обласному центрі з ратушою, подібною до дзиґи, увінчаної монгольським капелюхом. Він дивився на зарослі бур’яном поля Західної України і згадував чжоуського князя Сянь-гуна, який перетворював на рабів тих, хто лінувався обробляти плодючі землі, та імператора Цао Пі, що наказав зварити у казані чиновника, який не прослідкував за посівами у довіреній йому провінції.
Він дивився на придорожні смітники, над якими вітер піднімав зграї пластикових пакетів, на безкраї промислові зони і технічні майданчики, що погребли під собою незліченні гектари ріллі, на зарослі очеретом болота, що тягнулися вздовж залізниці. Пам’ять підказувала йому все нові й нові імена монархів та їхні закони, котрі жорстоко карали тих недбальців, що ображали плодоносну землю байдужістю, та тих урядників, які цій байдужості сприяли.
Китаєць знав, що їде землями, яким судилися зміни. Він знав, що тутешня людність подалася на заробітки, залишаючи своїх дітей на старих і сусідів, що невдовзі у тутешні міста і села прийдуть діти інших народів і не факт, що найрозумніші і найпрацьовитіші. Але також він знав про невблаганний закон історії, який не передбачає штучного утримання порожнечі там, де зручно жити і затишно вмирати.
Він бачив місто, в якому багатоповерхова, коробчаста, розмальована у циганські кольори Азія перемагає дво- і триповерхову Європу. Місто, де на масляному фасаді жаби сусідять із левами. Він слухав, як йому розповідають про безлад і злидні люди, що під’їжджають до кав’ярень на джипах і носять швейцарські годинники. Він бачив, як по ресторанах розлітаються незароблені гроші, зауважував, які довгі сієсти у будівельних робітників з одноманітно вгодованими обличчями.
Він ходив ринками і розглядав тих, хто купує зіпсоване сало, підігріту ковбасу та зів’ялі овочі. Він дивувався цінам на гриби. Він намагався зрозуміти власників порожніх магазинів, де товсті продавчині не відлипають від сотових і не звертають уваги на покупців. Він фотографував місцеві монументи, аби довести родичам, що найбридкіші пам’ятники встановлені зовсім не у Дацуні.
Він пробував спрогнозувати, куди саме йде це місто та уявити його через півстоліття. Йому здавалося, що він бачить його майбутнє у масивних житлових спорудах за річкою, у пивних пляшках біля фонтану та в дітях, одягнених у малайзійський секонд. Для заглиблення в місто він спробував випити чвертку того, що тут називали коньяком, але відчув лише різь у шлунку та рідний смак барвника, виготовленого на хімкомбінаті у південно-східному Ганьсу.
Тепер він вирішив доїхати до Львова, не лягаючи. У купе не працював кондиціонер, а могутньої статури дядько на верхній полиці хропів так, як у Дацуні ревуть мегаватові генератори.
«У цьому всьому немає розміру, – вирішив китаєць. – Бруд, безлад і несмак можна знайти у кожній країні. Але там воно все укладено в певний розмір. Десь більший, десь менший, але пропорції зберігаються. І завжди присутні маленькі острівці міри та самоповаги. А тут розміри сплутані, люди не відрізняють головного від другорядного і жодні прогнози не працюють».
А може, подумав він, коли поїзд вже проминув Старе Село, я просто не зміг знайти отих маленьких острівців? Часу було замало і коньяк виявився несправжнім. А маленьких острівців без правильного алкоголю не роздивитись.
