Це був особливий свiт, вивiльнений вiд «масовостi» понять, здорового рацiоналiзму, прийнятної прагматичностi. У ньому царювали сутiнки, плiснявий пiдвальний холод i повна самотнiсть, профiльно вiдбита на вологiй стiнцi вогником свiчки. А ще — хрипкий шепiт музейникiв та сторожiв, котрi «щось бачили», «дещо чули», або: «Вiн знову сьогоднi приходив», чи: «У нього вчора був гарний настрiй»... Цi iсторiї — дуже особистi, помiж «своїми», iрреально оповiдають про «маячню» у старому (аж занадто старому) Львовi, багатому на унiверситети, пам’ятки та пам’ятники. А ще — багатого своїми привидами.
Тут зiбранi розповiдi про людей, не подiбних до нас iз вами вже тим, що живуть вони у промiжку мiж минулим i теперішнім, якому назви не знайдено й досi. Це переважно хранителi фондiв, працiвники архiвiв, охоронцi. Їх об’єднує iсторiя та надто серйозне, як на наш здоровий глузд, ставлення до рiзних надприродних явищ.
ПРИВИД ДОМІНІКАНСЬКОГО СОБОРУ
«Я не збираюся пiдтримувати монополiю на дешевi чудеса».
Овід
Його бачили у бiлому плащi (габiтi) з чорним хрестом на спинi — монаха-домiнiканця, котрий почав з’являтися за крутими поворотами вузьких соборних кулуарiв рокiв сiм тому, коли розкопали пiдземелля. Привид мав свої маршрути й улюбленi мiсця: пiдвали, замурована бiблiотека, рiдше — хори.
Розказує поетеса Iрина Вовк, спiвробiтниця Музею iсторiї релiгiї, який дiє у соборi. Її робоче мiсце — дивовижно високе й свiтле (хори) — знаходиться на п’ятдесятиметровiй висотi.
— Я не хочу, щоб це мало вiдтiнок сенсацiйностi, а також «не збираюся пiдтримувати монополiю на дешевi чудеса». Ми намагаємося нiчим не потурбувати свого «домiнiканця», бо вiн ставиться до нас дуже лояльно, не робить жодної шкоди. Здогадуємося, що вiн тут, коли у примiщеннi, де протягiв бути не може, вiдсувається штора — i не знизу, а збоку, так, нiби зайшла людина. На хори наш привид заходить зрiдка. У понедiлок, пiднiмаючись до себе, час вiд часу знаходжу квiти щойно политими (менi носити сюди воду важкувато). Пiд хорами є замуроване примiщення, де колись була бiблiотека, — там iнодi чути його ходу.
Коли п’ятдесятиметровою вертикаллю зiйти донизу, вражає контраст: божественно свiтлого на горi — та пiдвально чорного мороку знизу. Там — фонди пiдземелля, де й «живе» привид, вважає Олена Лузан, хранитель фондiв собору.
— Менi не щастило бачити його. Можливо, тому, що я дуже скептично ставлюсь до таких речей. Та коли у фондах із верхньої полицi раптом летить щiльно утрамбована книга, потiм друга, третя, менi важко це логiчно пояснити. Довелося визнати: «щось» у нас i справдi є. Хлопчики-мiлiцiонери, котрі чергують біля входу, бояться вийти, перепрошую, до вбиральнi. Бо для цього треба перетнути увесь собор, а там ночами вiдбуваються невидимi, проте голоснi вiдправи. Давно забутою латиною спiває потойбiчний хор, а на вахтi завмирають блiдi мiлiцiонери. I вони знають, що перевiряти — марна справа, все одно служба триватиме i нiкого не буде видно. Чи не видно лише нам... Цi служби, як правило, тривають не менше трьох годин. А пiсля того, як до одного з охоронцiв посеред ночi із зачинених дверей вийшов наш «домiнiканець» у своєму габiтi, у нас мало хто погоджується чергувати.
Та все ж таки охороняють. I вiдбувається переоцiнка власних можливостей, душевних сил. «Не йди зразу до Бога — йди до церкви» — так колись казали, — розмiрковує Олена Лузан. — А Реріхи стверджували, що треба бути дуже добрим, дуже чистим душею, щоб iти до Бога. Хтозна, скiльки душ, які грiшили на землi за життя, тут i залишилися пiсля смертi. Все це — вiд неспокою. I, як уже доведено, має реальне пiдгрунтя: енергетичний вплив, розпад клiтин на рiвнi атома — дуже небезпечна рiч. А в народi казали просто — чиюсь душу Бог не приймає, бо вона має недороблену справу...
Зате міліціонерам на вахтi не до фiлософствувань. Тверезо оцiнюючи ситуацiю, сержант Юрiй визнає: «Ранiше не вiрив. Тепер — так. Доводиться повiрити — пiд час «служби». Або коли у запломбованiй кiмнатi цілісіньку нiч вистукує друкарська машинка. Тут уже або собi не довiряти, або погодитись на спiлкування iз «цим»... Хочемо завести зошит iз записами: коли, де, як «воно» виявляється. Так би мовити, поставити на облiк, щоб було законодавче пiдгрунтя — щоб усе законно...»
Вiн «живе» поки що спокiйно. Доки на завели записiв мiлiцiонери, доки не прийшли сюди енергетики на перевiрку, доки спiвробiтники не вирiшили залишитися у соборi на нiч, коли місяць у повні, — доти бiла фiгура ще має змогу поливати квiти, бешкетувати з книжками, освоювати друкарську справу, лякати мiлiцiонерiв, проводити вiдправи. I шукати нагоду доробити свою незакінчену за життя справу.
СЕРЕДНЬОВІЧНА «ПОМСТА І ЗАКОН»
Цю iсторiю спецiалiсти вважають фальсифiкацiєю. А налаштованi романтично львiв’яни не вiдмовляються вiд неї. I оповiдають кожного разу з вiдмiнностями.
У п’ятнадцятому столiттi муніципалітет Леополя вчинив несправедливiсть: за неперевiреними даними «за страшний злочин» засудив молодого хлопчину на смерть «через стинання голови». Що й зробили, не слухаючи його благань. Коли раптом у примiщеннi ратушi почала лiтати труна з тiлом злощасного — i так три ночi поспiль. Кинулися розбирати справу ще раз i з’ясували, що хлопець не винен. Зiбрали громаду, оголосили це... Труна бiльше не лiтала.
ЕКСПОНАТ «+ 313»
Чорне крiсло дивовижної форми викликає прихований жах. Два роки тому воно зберiгалося у фондах iсторичного музею, нiкого й нiщо не бентежачи. Щоправда, пiд номером 313. Доки одного дня до хранителя фондiв вiддiлу живопису Сергiя Богданова не прийшов чорнокнижник (детективний сюжет!). Вигляд мав звичайний: нi тобi чорного плаща, нi прихованих iклiв, нi пожовклої тисячолiттями бороди. Цей осучаснений суб’єкт висловився просто: «Є у вас таке крiсло-дракон?! А чи знаєте ви, що воно належало сатанiстам i слугувало троном Князя Темряви на їх чорних месах? Я прийшов попередити — по нього скоро прийде той, кому воно належить» .
— Я спочатку не повiрив йому. Вiн розповiв, що пiд час сатанинських обрядiв хтось незримий (вiрогiдно, диявол) сидів у крiслi. Тодi я почав дослiджувати цей «стiльчик». Виявилося: якщо поставити його на пiдвищення i сiсти, то у сидячого позаду виростають роги (ефект видовженої спинки), а мiж ногами — драконів хвiст. Потiм уночi провiв експеримент — поставив крiсло пiд певним кутом у мiсячне сяйво — тодi пiд рогами вимальовувалися очi, нiс... Дивно те, що при такiй сокирнiй роботi (Нiмеччина, XIX столiття) це лице пливе по хребту, постiйно змiнюється... Якщо ж перевернути крiсло догори ногами, виходить лiтаючий крилатий дракон, а поставити й глянути ззаду — стрибаючий козел. Той чоловiк пояснив менi, що у нiшу мiж «рогами» (в головi крiсла) ставили вiдрубанi голови, а знизу — таз для кровi.
Через деякий час подивитися на нього прийшла група екстрасенсiв. Один із них доторкнувся до «хвоста» i сильно обпiк руку, настiльки мiцний енергетичний стовп той випромiнював. Iншi дослiдники виявили, що воно було обкурене спецiальними препаратами, i коли у певний момент на повного місяця подивитися на нього через «ультрафiолет», можна побачити якусь фiгуру. Проте для цього потрiбнi вiдповiднi прилади.
Про всяк випадок Сергiй Богданов виставив його на експозицiю — нехай дивляться. Так i стоїть колишнiй «експонат + 313» у залi королiвських коштовностей Львiвського iсторичного музею. Деякi люди з бiльш чутливою органiзацiєю кажуть, що воно їх вiдштовхує.
МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ
Мiсто Лева зберiгає ще безлiч подiбних таємниць. Легенди вони, а чи мають реальне пiдгрунтя — невiдомо. Зрештою, про це вже досить давно сперечаються вченi у всьому свiтi. Та кожен залишається при своїй думцi.
Проте є у старому Львовi ще дещо. Збережене iсторiєю минуле ми бачимо тепер яснiше, нiж нашi попередники. Це стосується будинку Iвана Франка, у якому вiн прожив останнi роки життя, написав кращi свої твори, мучився хворобою рук i говорив із духами. Цей дiм було побудовано на геопатогеннiй зонi.
ОСІНЬ ПАТРІАРХА
«Чи розмовляли ви коли-небудь iз духами?» Iван Франко
(зi спогадiв Олени Грозiкової)
У будинку-музеї Iвана Франка пiд номером 152 по вулицi Франка завжди важка вологiсть, напiвтемрява та холод. Навiть страшенно спекотного дня. Яким Горак, син вiдомого франкознавця, письменника Романа Горака, сам дослiдник життя Каменяра, сидiв в улюбленому плетеному франковому крiслi.
— Iван Франко все життя мрiяв про власний будинок. Тому, коли трапилася нагода та грошi, вiн придбав ділянку й розпочав будiвництво. Земля ця ранiше носила назву Софiївка. Тут колись були болота. Тому починати будiвництво вiдразу було неможливо — дуже сунувся грунт. Величезнi кошти пiшли, поки дiм нарештi добудували. До речi, керувала процесом (а скорiше заважала) його дружина Ольга Федорiвна, тодi вже хвора на шизофренiю. I це теж впливало на атмосферу. Помешкання створювало враження монастиря. Франко, за рiзними спогадами, виходив до гостей, «яко монах». Взимку в будинку замерзали чорнила; навiть коли топили усi печi, стояв лютий холод, було волого. А дим вiд печей iшов чомусь у кiмнати. Iван Якович виглядав дуже втомленим, та, зрештою, у нього тодi прогресувала хвороба рук, яка й спричинила смерть. Хто знає, чи виною тому було «нездорове» мiсце побудови — оця геопатогенна болотяна зона, та митець часто марив. У галюцинаціях до нього приходив померлий Драгоманов i «страшенно мучив».
Незадовго до смертi Франко сказав (Олена Гроздiкова, «Спогади про Франка»): «Всi терпiння i вся радiсть кiнчається смертю, але смертю природною. От я на цю тему цiлими ночами розмовляю з духами. Вони приходять до моєї кiмнати вiкнами, дверима, сiдають коло мене на лiжко. Аби ви чули нашi розмови, особливо росiян та надднiпрянцiв! У них iнша психiка, вони дуже цiкавi й так менi докучають: то правдивi колтуни, не раз залiзними гаками калiчать менi ребра... Чи розмовляли ви коли-небудь iз духами?»
Вiн захоплювався психологiєю i, кажуть, почитував Фрейда. Перед смертю говорив із Iсусом Христом. I що цiкаво: дуже полюбляв рибалку. Останнi роки плiв сiтку, як апостол Петро, i писав «Мойсея». Згодом простежили, що всi, хто хоч раз їздив із ним на рибну ловлю, потiм ставали свiтилами нашої культури: Грушевський, Самiйленко, Стефаник... Щось у тому було. Не знаю, чи багато вiн пiймав у ту сiть риби, але людей ловив, як наказував Петру Iсус...
Тепер, коли пiдходить вечiр, ми часто чуємо то в сусiднiй кiмнатi, то на нижньому поверсi чи вгорі чиїсь кроки. Цiлком може бути, що i його. Оскільки душа його не знайшла спокою пiсля смертi. Можливо, виною тому перепоховання.
ДУХИ СТАРОГО ЛЬВОВА
Кажуть, з усiма, хто так чи iнакше дотикався до потойбiчного, недозволеного, щось траплялось. Актори, якi грали Мефiстофiля, важко хворiли, а про смерть Гоголя та Булгакова й досi багато говорять. Як i про тих, хто розкопав єгипетськi пiрамiди. А про тих, хто закопав Чорнобиль, сором’язливо мовчать — потойбiчне тут просто набуло форми та масштабних розмiрiв.
Є легенди, фантазiї, є речi, науково доведенi. Але також iснують обереги вiд злого. Iснують душi, що не могли зникнути просто так, у нiкуди. Тому, коли розказують, що у будинку Iвана Франка часом чути важкi кроки, а дiм-музей української «чiо чiо сан» — Соломiї Крушельницької перебуває пiд її незримим патронатом, — у це мимоволi вiриться...
