Повернувся до без того душної кімнати. Перша зустріч з неминучим була фіасковою. «Не фарт» - подумав про себе. «……але не факт що по-життю» - додало щось з середини і я здивовано гикнув, мабуть теж зсередини. Відчинив шафу, внизу в кутку забута і притрушена кілька років пилом альпінспоряга зразу ж нагадала про себе. Повільно почали оживати образи альпін-фріків, які незважаючи на погоду штурмувами Карпатські горби, вкотре доводячи самим собі що місто не спотворило їх до рівня «матрацників». Пригадалися безбашні штурми закинутих промоб’єктів, з яких дюльферувалися, уявляли себе «Ямакасі», послідовниками Девіда Бейля, або елітним загоном «Морських котиків», що звільняють заручників від психів-терористів». Ніби колоритний флешбек. Ніби варто писати мемуари про минуле і шукати мецената на цей деліричний витвір сучасного мистецтва!!! O tempora, o mores. Рвало щось всередині. Споряга, спогади і стан перманентного відторгнення від суспільства гнав на свіжу ідею зустрічі з неминучим. Споряга натиснула гачок нових ідей.
На даху девятивисотки є труба діаметром десь 100 мм., ідеальний анкер для шнура. Потім через спускову «вісімку» зависнути на рівні дев’ятого і відпустивши руки, і з вільним падінням помчати донизу. Touch-down – успіх. «Непоганий задум»,- похвалив сам себе і взявся витягувати інвентар, струшуючи двохрічний пил. Дійшов до «вісімки». На мить зупинив погляд на написі 25 кН, трохи задумався у підрахунках калькуляції. Маса тіла 70 кг з висоти 27 м. через вісімку донизу. Сила терня…… Приблизно такий сир-бор виникає в резалті 70 кг*9,81 м/с*2,7 с в повітрі = 1854,09 кг. Ого!!! 1,8 Кн на розриві, якщо через шнур то десь 1-1,2 кН. Це тонна, маячня!!! Шнур через тертя защимить десь на 2-3 поверсі. Хребет не витримає в ривку,зламається пополам в тазі як стібка і, як мінімум, каліцтво гарантовано, максимум – game over і «хепі енд». Калікою бути складно,бо складно, коли вся нервова система виведена ладу одними безглуздим, трясця, недоконаним рішенням. В успіху задуму стали закрадатися сумніви, «хоробрості замало» - шепнуло щось з середини. «Калічити себе і життя інших злочинно, не любиш себе, поважай інших, принаймні не заважай їм жити».
Друга поразка стала ударом в пах. Болісним і принизливим стусаном. Друга спроба накрилася лопухом. Може то звякнути до старого «Боба Марлі» за допомогою, може він пробудить креатив. Краще зайти в гості. Обідня перерва, день другий. Хочеться їсти.
Збігати б в «Арсен» за харчами,хочеться їсти, особливо коли передчасно думаєш про неминучість, тоді калорії витрачаєш як в троєборстві – улюблений спорт в минулому.
Надворі ще з одинадцятої години всіх добивало пекуче сонце. Було байдуже, панаму на голову, треки на ноги, поволі почалапав з душного куба-квартири.
Світлофор як завжди горів трьома кольорами послідовно. Хотілося стати незрячим і шубовснути в потік машин. Скрип коліс, понівечений метал, зойки людей і те що було тобою, як фарш на проїжджій частині. Надто багато невинних стануть побічними жертвами обставин – такого не хотілося. Забрати когось з собою нема змісту, у кожного свій вагон рутини. Асоціативна соціальна поведінка.
Зелений... Повільно ступаю на зебру, навпроти з десяток урбан-зомбі метушливо човгають капцями по власних справах: хтось до офісу, хтось додому, хтось на «діло», хтось з супермаркету, хтось туди, як і я. Ось якийсь вуйко тягне візок з картоплею – хоче жити. Хоче їсти щоб жити, а я – їсти щоб надибати неминучість. Різнополярні в нас місії, хоча реквізит однаковий, то їжа.
Ось інший су-продукт життєвої пошесті комфорту несе з десяток «багетів» для ремонту. Він вже поїв, і схоже, далі крокує пірамідою потреб до комфорту – затишної «хімічної» квартири, пошпакльованої власними руками і залитої власним потом в періодах між сном і роботою. Хто вони – раби життєвого циклу споживання. Хто я – пасажир, з квитком в одну сторону.
Задумався і мало не врізався в двері з фотоелементом – не відкрилися з якоїсь невідомої причини.
