Є місця, де зручно відбуватись ключовим подіям історії. Вони, ці місця, наче навмисно створені для народження пророків і проголошення світових релігій, для грандіозних битв і доленосних зустрічей. Ці місця упізнаються відразу, безпомильно. Вони немов декорації, що вперто і напружено чекають на появу акторів і початок дійства. Долина Арарату одне з таких місць.
Захищена від північних вітрів горами, вона вкрита виноградниками, кварталами сучасних міст і руїнами. Найвідоміші серед останніх – Хор Вірап, «глибока яма». Є щось парадоксальне у тому, що поряд зі священною горою знаходиться місце з такою назвою. Колись тут стояло багатолюдне місто Артахата (Дім Правди), побудований Арташесом І у 170 році до нашої ери, але час був жорстоким до Артахати.
Можливо тому, що саме тут знаходилась царська в’язниця (власне ота «глибока яма») у якій чотирнадцять років перебував хреститель Вірменії святий Григорій Лусаворич. Тепер яму показують туристам, як глибоке (шість метрів углиб скелі) підземелля церкви св.Геворка. У часи Григорія там жили отруйні змії. Тепер їх немає. А на стіні вирізьблено хачкара – молитовного хреста. Я намагався уявити, як Просвітитель Вірменії провів у цьому кам’яному мішку цілих чотирнадцять років. Не зміг. Хрестителю України Рівноапостольному князю Володимирові в тому плані було легше. За ним стояли списи вірної дружини. А от за Григорієм була лише жменька учнів й та добра жіночка, яка підгодовувала святого у в’язниці, потай від сторожі кидаючи до Вірапу щоденні шматки хліба.
Кожного року у березні тут відзначають день «ув’язнення св. Григорія у Вірапі», а в червні – день виходу святого з ями. Обидві події пов’язані з царем Трдатом ІІІ, який спочатку ув’язнив святого, а потім випустив і разом зо всіма підданцями прийняв християнство (близько 311 року). Ще у п’ятому столітті у Артахаті збудували монастир і заснували братство. На древньому фундаменті храму богині Анаїт змурували церкву. Зрозуміло, на честь Богородиці. Енергетика у цьому Місці Сили унікальна. Здається, навколо тебе кружляє невидимий вихор. А з колишньої царської темниці віє могильним холодом. Також не суто фізичного виміру.
З високих мурів Хор Вірапу видно Арарат. А під скелею, на якій збудовано оборонні споруди монастиря, починається нейтральна зона з прикордонними вежами і російськими солдатами на них. Далі – Туреччина і синьо-бузкові відроги священної гори, яка немов зависла над горбистою сіро-жовтою рівниною. Арарат, який кожного сонячного дня бачить мільйонне населення однойменної долини, недоступний, відділений колючим дротом і оточений військовими об’єктами. Й від того він ще таємничіший.
Десь там, в крижаній зоні Арарату лежать залишки Ноєвого ковчегу. Вморожені у тисячолітній лід почорнілі колоди. Їхня присутність така ж реальна, як і кам’яна симфонія скель, що немов корона оточують долину Арарату. І ти уявляєш слонів, жирафів, ведмедів, вовків, зайців, баранів, кабанів, корів тощо, котрі виходять с бузкових присмерків до долини, готові розселитись світом, дати нащадків і тішити правнуків Ноя своїм смачним м’ясом, а іноді й молоком.
Нічого величнішого за паркування ковчегу тут, напевне, вже не відбудеться. Але як знати. Історія полюбляє повертатись до зачовганих її персонажами місць. Єрусалим, скажімо, ставав ареною світових подій принаймні тричі. Отже й у долини Арарату ще не все втрачено.
