Київ потопає в чутках, в різних колах обговорюють кандидатури п’яти технократів. Усі вони втішили би Захід — якщо тільки Зеленський не передумає
Менш ніж через два тижні в Україні пройдуть найбільш важливі вибори року. 21 липня українці обиратимуть новий парламент, який сформує новий уряд. Від результатів цих перегонів залежить багато. Вони визначать, продовжить Україна рухатись своїм прозахідним та реформістським шляхом, чи залишиться грузнути в пострадянському болоті, що стримувало країну з 1991 року.
Зараз Україна найбідніша країна Європи — навіть бідніша за Молдову. П’ята частина її робочої сили у пошуках вищих зарплат вже за кордоном, а народжуваність іде на спад. Росія окупувала частину східної України та Крим, і немає очевидного дипломатичного рішення, яке би змусило росіян звідти піти. В той же час країна потребує нової програми від МВФ, націленої на структурні реформи, позаяк величезні борги епохи Януковича доводиться оплачувати. Останні п’ять років принесли кілька реформ, але економічні показники в’ялі, й українці справедливо гніваються. Вони очікують на те, що їх президент-новачок Володимир Зеленський покращить нинішнє становище — інакше все більше людей проголосує ногами і подасться за кордон.
Хороша новина в тому, що нині Україна має ще один шанс усе виправити. Нова президентська політична партія «Слуга народу», ймовірно, переможе на парламентських виборах. Вона може отримати абсолютну більшість у парламенті, чи, що ймовірніше, вступить у коаліційну згоду з іншою політичною партією. Як би там не склалося, наразі партія має два шляхи. Перший: Зеленський надасть перевагу професійному уряду, сформованому з технократів, що втілюватиме довгий список очевидних, болісних і найбільш необхідних ліберальних економічних реформ. Сюди входить реформа ринку землі та приватизація державних підприємств, так само як і боротьба з контрабандою та корупцією в уряді. Разом всі ці зміни збережуть для держави приблизно 10−12 мільярдів доларів, а їх впровадження відкриє шлях для ще 3−4 мільярдів доларів від МВФ. Другий: Зеленський може поставити на політичний уряд та приректи країну ще на 5 років розбитих мрій та змарнованих можливостей.
Київ потопає в чутках, в різних колах обговорюють кандидатури п’яти технократів, серед яких могли би обрати наступного прем'єр-міністра. Це Айварас Абромавичус, Владислав Рашкован, Юрій Вітренко, Андрій Коболєв і Олександр Данилюк.
Більшість оглядачів втішились би будь-яким із цих п’яти. Та хоч усі з них і мають досвід, знання і компетентність, вони між собою все ж не рівні.
Наступний уряд зіштовхнеться з колосальними викликами, та головне — зі старту має запустити економіку і реформувати суди, щоб переконати інвесторів ставитись до України серйозно. Прем'єр-міністр керує урядом і встановлює економічну політику.
Я інтерв'ювала усі п’ять кандидатур — годинами з кожним, і думаю, що найбільш підготовленими для керівництва Україною є двоє - народжений у Литві інвестиційний банкір Айварас Абромавичус і виходець з Одеси Владислав Рашкован.
Абромавичус був міністром економічного розвитку України з грудня 2014 року по лютий 2016 року, поки не заявив, що на нього тиснуть з метою найняти на посаду корумпованого депутата, після чого звільнився. Недавно він увійшов до Наглядової ради Укроборонпрому, глибоко корумпованої державної оборонної компанії, і провів кілька тижнів у поїздках вздовж і впоперек країною, відвідуючи державні підприємства та розмірковуючи над тим, як їх раціоналізувати. На Заході Абромавичуса вважають чесним, ефективним, принциповим, харизматичним і абсолютно відданим справі успішності України. Обрання Абромавичуса би дало сигнал інвесторам, західним урядам і українцям, що Зеленський серйозно налаштований змінювати Україну.
Іншим кандидатом, який би послав такий же сигнал, є заступник виконавчого директора МВФ Владислав Рашкован, який не приковує до себе багато уваги, та якому довіряють багато реформаторів в Україні. З 2014 по 2016 роки він працював заступником голови Нацбанку України, відповідаючи за реформи, що стали справжнім проривом для України. Рашкован — інституціоналіст, що свідчить про те, що він може вирішувати технічні економічні питання, і собаку з'їв на трансформуванні й будуванні нових інституцій. Найбільш важливо, що він точно знає, що необхідно Україні для того, щоб вивільнити більше міжнародних коштів і як заспокоїти інвесторів. Попри те, що він знає правильну відповідь фактично на кожне питання, Рашкован напрочуд приємна людина. Він сміхотливий, ніколи не прагне бути в центрі уваги, а також прислухається до думки інших. Виходець з Одеси, Рашкован знає, як домовлятися, орієнтований на результат, кмітливий, і, судячи з усього, порядна і добра людина. Я ніколи не чула про нього чогось негативного ні від кого в Україні, що є рідкістю.
Три інші технократи — Данилюк, Вітренко і Коболєв — мають інші сильні сторони.
І Вітренко, і Коболєв, які разом успішно керують Нафтогазом, мають потужний досвід в енергетичних питаннях, вели перемовини і здобули перемогу над Росією у суді. Вони не ухиляються від неможливих завдань. Втім, обидва отримали величезні грошові бонуси, що роздратувало більшість українців, і виявились глухими до страждань мільйонів. Багато хто на Заході симпатизує та захоплюється Коболєвим за його успіхи в Нафтогазі, але треба мати куди кращу уяву, ніж у мене, щоб побачити в ньому успішного прем'єра. Він колючий, має репутацію поганого командного гравця, і йому бракує якоїсь людяності та зв’язку зі звичайними людьми.
Вітренко, з іншого боку, комунікабельний, харизматичний і може говорити буквально про все, включаючи катання на лижах і заплутану економічну теорію, годинами. Він відразу ж оцінює людину і встановлює з нею контакт.
Найбільшим недоліком цих двох є обмеженість їх досвіду. Зеленський потребує прем'єр-міністра, який є політичним дилетантом у найкращому розумінні цього слова, а не енергійного «ботаніка». Плюс, ситуація з бонусами ймовірно зробить обох кандидатів з Нафтогазу неприйнятними для звичайних українців, до яких і апелює Зеленський.
П’яте ім'я — Олександр Данилюк, який звернув на себе увагу торік, коли в статусі міністра фінансів вступив у боротьбу з тодішнім президентом Петром Порошенком, і був звільнений за відвертість. Данилюк керував реформою НДС, встановив трирічний бюджетний цикл, і розуміє плюси-мінуси десятків кмітливих політичних ідей. У новому правлінні Зеленського він працює секретарем Ради з нацбезпеки і оборони. Перш за все, Данилюк справляє враження справжнього борця, життєрадісного оптиміста, рішуче налаштованого на реформи й очищення України, та якщо придивитись поближче, то видається на те, що йому бракує навичок міжособистісного спілкування, які повинен мати прем'єр-міністр. Він, безумовно, талановитий і жорсткий, але разом з тим схильний до конфліктів і перебуває в центрі уваги. З усіх п’яти кандидатів лише Данилюк публічно сказав, що хоче цю посаду.
Та якщо не приглядатись, то серед перелічених немає поганих варіантів. Ці п’ять технократів переконали би Захід в тому, що Зеленський щирий у своєму бажанні навести нарешті лад в Україні.
Найгірший крок, на який може піти Зеленський, так це віддати перевагу політичному уряду, на чолі якого, ймовірно, став би міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, екс-прем'єр-міністр Юлія Тимошенко чи колишній голова СБУ Ігор Смешко. І Тимошенко, і Смешко сказали, що вони би хотіли отримати цю посаду. Будь-хто з цих трьох прирече країну на п’ять років популістської політики, що лише посилить злидні звичайних людей. Обрання політичного уряду надішле абсолютно хибний меседж, і тоді можна сподіватись на те, що серйозна втома від України стрімко опанує донорами знову.
Тож слідкуйте за новинами.
Джерело і Переклад НВ
