У спорті є такий, майже логічний закон, що чемпіонський титул легше завоювати, а ніж його відстояти. В політиці майже аналогічна, з певними уточненнями, ситуація. До прикладу, кожна конкурентно спроможна політична сила ставить собі за мету дуже прості і зрозумілі три речі – це захоплення влади, утримання влади і реалізація влади.
Проаналізувавши світовий історичний досвід боротьби за владу приходимо до висновку, що у більшості випадків політичні сили, які приходили до влади з перших днів починали дбати про збереження свого владного статусу, тому реалізація ввірених повноважень відбувалася обережно, у межах розумного. А от коли владу вдавалося зберегти, укріпити ось тут і розпочиналася реалізація всього того про що мріялось у повній своїй мірі.
Україна, в свою чергу, хоч і молода держава, але вже встигла показати, що може грати, як за правилами так і навпаки. Майже класичним прикладом вище сказаного була влада другого українського президента, який у першу свою каденцію зміцнював свої позиції, а в другу їх реалізовував.
Попередня влада, яка прийшла на зміну епосі Л. Кучми, порушила всі закономірні закони: почавши свою діяльність не з укріплення влади, а зразу ж з її реалізації. До чого це призвело? А призвело до того, що майже всі представники попередньої владної еліти опинилися на «смітнику» історії.
Теперішня влада це колишні соратники і учні Кучми, і ми бачимо, що вони знову працюють за тими класичними правилами, які діяли до презеденства Ющенка, до того ж ще й із урахуванням помилок своїх попередників. Ми є свідками того як влада укріплюється на всіх позиціях. Реалізація, безперечно, відбувається також, але в межах розумного – всі чудово розуміють: «ще не час».
І ось в цій ситуації суспільство, аналітики розбилися на дві групи. Одна намагається заглянути у майбутнє з цікавістю, щоб спрогнозувати, кого влада використає у тій ролі в якій П. Симоненка використав Л. Кучма. Озвучуються навіть певні кандидатури, їх не так багато на даний момент, аж три – це А. Яценюк, С. Тігіпко, О. Тягнибок.
Друга частина на цей процес дивиться з надією, що ось з’явиться «рятівник нації», який завадить теперішнім можновладцям реалізувати свою владу в повному обсязі. І з різних частин держави лунають прізвища потенційних рятівників і як не дивно їх також три, та й всі вони такі до болю знайомі – А. Яценюк, С. Тігіпко, О. Тягнибок.
Складається враження, що країну зациклило на бажані когось із цих трьох побачити у фіналі майбутніх президентських перегонів, так само як болільник мріє побачити свою улюблену команду у фіналі престижного кубку. Але шановні панове, час вже усвідомити, що ніякого фіналу не буде. Влада не для того відклала на п’ять років свою повну реалізацію, щоб потім поставити її під ризик.
Тоді виникає питання, а що ж буде замість фіналу? Тут може бути два банальних варіанти: перший, це «нудний чемпіонат» з заздалегідь відомим переможцем, а другий, так званий «турнір плей-оф» також з заздалегідь відомим тріумфатором.
Перший варіант – це без ризику гарантовано прогнозована перемога в першому турі з великим відривом від конкурентів. Але як цього досягти? А тут, по-великому рахунку і досягати нічого не треба. Все і так відбувається за планом який нині реалізується. А відповідно до цього плану чинний голова держави, як не крути, авторитет поза конкуренцією. А де ж конкуренти? А їх реально на сьогодні немає, а до президентських виборів конкурентами і «пахнути» не буде. І це правильно. Влада чітко працює над програмою, навіть не збереження, а самозбереження.
А вдавані конкуренти просто імітують свою боротьбу із владою. І хто ж ці конкуренти? Це все ті ж самі прізвища. Ну можливо, ще можна додати Юлю Тимошенко, але в світлі останніх подій всі розуміють, що проти цієї політичної сили проведена дуже успішна кампанія по відправленню її на той же «смітник» історії, де зараз знаходиться більшість колег Юлії Володимирівни по помаранчевій коаліції. Тому на даному етапі ця політична сила намагається не стільки конкурувати з владою, скільки вижити при цій владі і просто дожити до президентських виборів, де її шанси будуть виглядати примарними. Хіба, що влада дозволить цій політичній силі грати якусь роль на політичному ігровому полі.
Таку роль нині грає Арсеній Яценюк. Якому влада дозволила бути в опозиції і то лише з однією метою: відбирати політичне поле у Тимошенко. І зі своєю задачею, Арсеній Петрович, справляється майже на відмінно. В країні, в тому числі і влада, успіхи Яценюка побачили. Навіть дехто почав вірити, що Арсеній Петрович готовий грати «свою гру», можливо стане таким як Ющенко у 2004 році. Але це ілюзія, Яценюк не грає і не буде грати в «свою гру». Цю гру контролює влада, а їй народні герої не потрібні. Тому щоб ні у кого не виникали занадто сміливі фантазії, в тому числі і в самого Арсенія Петровича, після парламентських виборів його, як перспективного політика, якого підтримує народ, введуть в уряд, дадуть посаду віце-прем’єра, а можливо і прем’єра, хоча це малоймовірно. Цим його пов’яжуть тісно із владою і залишать без шансів на президентських виборах.
А як же та електоральна ніша, яку займав Яценюк? Зрозуміло, що місце не повинно залишатися не зайнятим. Найймовірніший варіант, що на це поле випустять Сергія Тігіпка, який почне виконувати ту саму функцію, яку зараз виконує Яценюк.
Тігіпко вже ніякої небезпеки, на той час, не складатиме, він заплямований співпрацею із владою, а дехто ще пам’ятає чий передвиборчий штаб він очолював у 2004році. Тому щоб він міг успішно грати на полі яке звільнилося, йому трішки піднімуть рейтинг гучною відставкою з уряду, але цей процес буде контрольований і безнадійний у плані президентських виборів.
Третім, у списку кандидатів, Олег Тягнибок, але вже зараз його шанси на президентських виборах виглядають мізерними. До Верховної Ради його політичну силу, більш за все пропустять, але це все залежатиме від того яку політичну гру вони погодяться чи не погодяться грати. Бо в деяких випадках, складається враження, що О. Тягнибок уже надто переграє роль «шаленого» націоналіста.
Крім того до керівництва ВО «Свобода» виникло багато запитань після останніх виборів до місцевих органів влади. Багатьом так і не зрозуміло, як ВО «Свобода» змогла розгубити приблизно п'ятнадцять відсотків голосів своїх виборців. Однією із причин є, на думку багатьох аналітиків, безвідповідальний підхід до формування виборчих списків до місцевих рад низового рівня, що в свою чергу, бумерангом вдарило і по мажоритарщиках всіх рівнів в Івано-Франківській області.
Тому в світлі сказаного бачимо, що фіналу президентських виборів не буде, за відсутності реальних конкурентів, а дехто й радий буде зіграти роль аутсайдера.
Щодо другого варіанту, то все буде зрозуміло після парламентських виборів. Прогнозовано до Верховної Ради спроможуться пройти п’ять політичних сил. В результаті цього може статися те чого ще український парламентаризм не знав. Влада, разом із своїми сателітами, реально може набрати приблизно від триста до триста п’ятдесяти мандатів.
Ось тоді у влади може «зірвати кришу» і вона захоче, щоб усе було гарантовано, змінити Конституцію і подовжити термін перебування Президента до семи років, а вибори перенести у парламент. Ось тоді це і буде повний «плей-оф».
Так, що панове і не надійтеся, «фіналу» не буде!
- А як же Народ?
- Перепрошую, хто, хто? А-а-а народ… А народ, вибачте…
Ігор Макарук, кандидат політичних наук
