агенція новин

Легенди стародавніх Карпат. Міфи і правда про українських мольфарів

Хто такі мольфари, чим вони займаються та чи справді володіють надприродними силами — спецкор Радіо НВ Богдан Амосов відправився у Карпати, аби дізнатися все про тих, кого називають українськими магами.

Частина I. У пошуках чарівника

Про мольфарів чув, мабуть, кожен. У розумінні пересічної людини це чаклун, чарівник, характерник, який живе високо в горах Гуцульщини та володіє таємними знаннями давньої магії, вміє розмовляти з тваринами, розводити хмари руками, примовляти та зцілювати травами. Сьогодні на телебаченні можна побачити безліч сюжетів про мольфарів — там вони віщують і передбачають майбутнє, передрікають долю країн та політиків, а також знають, як складуться результати виборів.

Проте реальність кардинально відрізняється від того, що пропонує нам телевізор. Насправді ми погано знаємо про те, як чиниться гуцульська магія. Ба більше — навіть знання про мольфарів у більшості з нас спотворені. Аби дізнатися правду (чи хоча б трохи наблизитися до неї), я вирушив у Карпати, де, як переповідають старенькі і пліткують засоби масової інформації, і мешкають міфічні мольфари.

Карпати нині перебувають у центрі уваги українців: гори швидко повняться туристами, місцеві мешканці відкривають нові заклади та активно будують готелі, а охайними вуличками карпатських містечок та сіл «розсипані» сучасні нові будинки, що готові зустрічати гостей — причому не тільки з України, але й з усього світу. До деяких карпатських сіл веде кілька залізничних гілок, а до решти можна дістатися автобусами — «горбатими» маршрутками чи кремезними «розкашляними» ЛАЗами, — які не без зусиль долають розбиті гірські дороги.

Як не дивно, саме в одному з таких ЛАЗів, на шляху до Верховини, я і почув англійську мову — і потім чув її ще неодноразово. Іноземці збирають туристичні рюкзаки і проводять півдоби-добу у реаліях українського транспорту, аби потрапити в незаймані гори та вдихнути чисте карпатське повітря. Зупиняючись в гуцульських селах, мандрівники вирушають ген у гори — забиратися на Піп Іван, Говерлу, завітати до водоспаду Гук та до скель Довбуша. Приймають не тільки в готелях, а й просто по домівках та хатах:

 

— Так-так-так, чудово вони розбираються в цьому відношенні. Я рахую, що кожен гуцул — то вже по-своєму психолог, має певні задатки психології, — говорить мені завідувач музею Гуцульщини Володимир Іллічук. — Життя змушує, спілкування з людьми — це ж нещодавно ми отримали телефони, якими спілкуємося, а раніше все передавалося голосом, звуком. Дуже любили гостей, які передавали новини, приймали їх, гостили — це одна з характерних рис [гуцулів]. В студентські роки, згадую, групі хлопців, які приїхали до мене у Верховину після археологічної практики, я запропонував: дві години автобусом їхати з села, в якому я народився — Красногілля, або через Верхи. Ну, що вибрали молоді хлопці? Пішли через Верхи. Літній варіант: пластику не було, водчики захотілося пити, побачили хату — зайшли до хати, привіталися. Як у нас вітаються? У нас є характерне вітання — «Слава Ісусу Христу». <...> Якщо у вечірній час людина вийде на вогник до якоїсь хати і запитає, якщо не туди потрапила і заблукала, скаже «Як потрапити до такого-то газди?» — то до кого прийшла людина, її не випустять з гостей, із хати. Вона змусить його переночувати, у вечірній час не направить [з дому], щоб не заблудилася, щоб хижий звір не з'їв.

Я приїхав у Верховинський район Івано-Франківської області, оскільки саме там мешкав найбільш відомий мольфар — Михайло Нечай. Дехто каже, що він був останнім мольфаром. Але люди впевнені, що і нині у Верховині, в її околицях та присілках, можна зустріти людей, які володіють таємними гуцульськими знаннями та вершать магію.

Верховина виправдовує свою назву — вона розташована на висоті 600 метрів над рівнем моря, а найвищий її присілок стоїть аж на 1250 метрах і є, мабуть, найвищим гірським поселенням в нашій державі. Утім, Верховиною поселення назвали лише за радянських часів — 1962 року, вже після того, як сюди прийшла радянська влада. Перед цим ця місцина звалася Жаб'є. За однією версією, вона була так названа через те, що першим її поселенцем був чоловік на ім'я Яким Жабка. За іншою — через болотяну місцевість, яку утворила річка Чорний Черемош: на його берегах (особливо весною) розводилося багато різної живності, в тому числі й жаб.

Нині Чорний Черемош так само тече поміж гір, пронизуючи Верховину із заходу на схід. Шелест його вод тут добре чутно у погодній тихий день майже всюди. Коли за горами починають блискати громовиця і йти дощ, вода в Черемоші поступово піднімається. Річка несе із собою дощову вологу, а разом з нею і легкий озоновий запах блискавиці. Врешті, негода може і не дістатися Верховини, лише злегка доторкнувшись гори Пушкар хмарами, а до долини — туманом, проте воду завжди донесе Чорний Черемош.

 

Існує думка, що саме в ці місця — там, де гори торкаються сонця — і переселилися язичники в ті часи, коли князь Володимир, похрестивши Русь, погнав їх із Києва. Ось що з цього приводу говорить завідувач музею Гуцульщини:

— Частина людей (так званих старовірів-язичників), хто не бажав прийняти християнство… Не було такого, що «хоч — не хоч»: або приймаєш, або в Дніпро глибокий і широкий, тобто силою приймали — це вчені доказують на сьогоднішній день, і я підтримую [це твердження]. Ця частина людей, яка не приймала християнство, вона намагалася з теренів Києва втекти — тікли південь-північ-захід-схід, а частина людей з’явилася у нас в Карпатських горах.

Володимир Іллічук припускає, що саме так у Карпатах поселилися чарівники, а язичницькі вірування збереглися в горах у вигляді людей, що знають, як спілкуватися з природою та використовувати її силу.

— По сьогоднішній день є люди, які називаються мольфарами. А мольфари — це хто? Це люди, які поєднали християнство зі старовірськими обрядами. А старовірські обряди звідки набуваються? Від тих старовірів, які з Києва втекли свого часу. Це моє бачення, я вважаю, мольфарство теж передається по генотипу із покоління в покоління.

Натомість Ганна Заєць, екскурсовод Музею гуцульської магії, який кілька років тому відкрився у Верховині, розповідає іншу версію приходу на карпатські землі:

— Доки я не працювала в музеї, я про це взагалі ніколи не думала і до цього взагалі ніколи не зверталася. Вже коли видалася така робота і я стала працювати екскурсоводом в Музеї гуцульської магії, я почала вивчати цю тему. Історія доводить те, що гуцули, як маги — початок свій беруть ще з язичницьких часів, від кельтів. Вони були шаманами, проживали в Італії, бо вони були романами, тобто циганами, і мігруючі звідти, вони осіли у Карпатах, утворивши окрему громаду, яку назвали Волховія — від слова «волхв», «вовк».

Саме Ганна і пояснила мені, що називати всіх гуцульських чарівників мольфарами — категорично неправильно. Мольфари серед гуцулів вважаються винятково лихими чародіями, які використовують саме чорну магію для досягнення своїх цілей. Точне походження цього слова невідоме. Припускають, що воно має романські корені. Так, з італійської чи з португальської мов слово «malfare» означає «чинити зло».

— Ці волхви поселилися в Карпатах, і, напевно, вони це все в собі поєднували. <...> Всіх, хто займається гуцульскою магією в Карпатах, називають мольфарами, хоча, наприклад, корінні жителі Гуцульщини бояться мольфарів і не відносять їх до білої магії ні в якому випадку. Наприклад, якщо я мала б за мету іти до мольфара, я б зберігала це в дуже великій таємниці. Чому? Мольфарство гуцули до білої магії не відносять, бо мольфар походить від слова «мольфа» — «зла дія», «той, що може задіяти зло». Або інакше ще кажуть, «мольфа» — це магічний заговорений предмет, який мольфар з легкістю замовляє як на добру справу, так само легко і на злу. І навіть може задіяти смерть.

— Мольфар — це, насправді, та людина, яка чинить для людей зло, — розповідає Галина з Музею гуцульської магії. — В Карпатах зараз немає мольфарів — ця назва (як [і слово] мольфар) розповсюдилася після того, як вийшов фільм Тіні забутих предків Сергія Параджанова, який знімався у Верховині. У цьому фільмі Сергій правильно відобразив свого мольфара, але чомусь, саме як вийшов цей фільм, на всіх цілителів та примівників у Карпатах розіслали таку назву, і стала вона для всіх загальновідомою.

Де віднайти хоча б одного мольфара, я питав по всій Верховині. І це не дивно, враховуючи те, що мені переповіли Ганна і Галина. Я ходив понад Чорним Черемошем, піднімався у верхів'я; питав на ринку, який у четвер збирається на місцевому стадіоні; старався допитатися у старших людей. Проте ніхто не показав мені шляху до хати мольфара — хтось мовчки усміхався, хтось насторожено дивився.

— Я мольфарством не займаюся, то й не знаю. То десь у центрі питай, на базарі, — відповідає мені одна з місцевих.

Стрічалися у Верховині й люди, які взагалі скептично ставилися до моїх питань про мольфарів та знахарів:

— А що люди про нього розповідали?

— Та просто пропагандував усіляке: одне казав, друге брехав — та й таке…

— Брехав? А про що?

— Багато брехав. Усіляке. Та й так і пішов.

— Ви про якісь передбачення?

— Так.

— Виходить, місцеві їм не вірять?

— Я в то не вірю і до них не ходжу. Та й не випитуюсь, та й не пішла б. Грішно то — ходити.

— Думаєте, це гріх?

— Гріх.

— А чому? Вони ж і молитвами користуються?

— Та то такі молитви… Господь ділить на грішне і на праведне — так і з молитвами.

І все ж кілька контактів людей, які, як кажуть, володіють особливими знаннями та вміннями, мені вдалося роздобути. Перша, кого мені відразу порекомендували у Верховині - це Олена, яка мешкала недалеко від того місця, де я зупинився. Після цього у мене склалося враження, що у Верховині ворожить кожен ліпший. Утім, враження це хибне. Олена не схотіла спілкуватися зі мною — послалася на зайнятість та те, що слава від журналістів їй не потрібна. За дивним збігом обставин запис розмови з нею зник з мого телефону. Друга у списку запропонованих — Калина. До неї вже протоптав доріжку не один журналіст. Телебачення називає жінку карпатською мольфаркою і саме до неї приїжджає по віщування.

Ворожила Калина на звичайних картах — за кілька років журналісти витягли з неї багато передбачень. Так, як кажуть, вона передбачила російську агресію проти України і сказала, що президентом держави стане чоловік, в той час як соціологи віддавали перше місце жінці. Щоправда, разом з тим вона казала, що жінка все ж вийде у другий тур. А про Путіна — казала, що той поступиться, «і на нього прийде, черга буде і йому». Між тим — досі не так. Де у Верховині живе Калина знає майже кожен:

— Шукаю мольфарку Калину. Шукаю, де її знайти, — питаюся я у перехожого.

— Калина тут недалеко. Але… Дійдете, де «Гламур» є - вниз. Підете до «Гламура»…

— Через міст?

— Підете через міст і туди вниз, майже до хати підете, там попитаєте.

— Там, де «Гламур»?

— Так, лише попри самий «Гламур».

Йти було недалеко — близько 10 хвилин. До речі, заклад «Гламур» виявився звичайним магазином із канцелярією та незатійливою вивіскою, яких багато в українських СМТ. Той лише трохи дивно виділявся серед гордого гірського пейзажу. Будинок Калини майже поруч, однак дійти до неї мені не судилося.

Частина II. Українські примівники

Кажуть, справжні карпатські знахарі живуть так, що знайти їх складно — майже неможливо. Вони забираються високо в гори і селяться там, подалі від решти людей. Хата віщунки Калини розташована подалі від центру Верховини, але в пішому доступі. Застати її вдома мені не вдалося. Як розповіли сусіди, старенька поїхала відпочивати, а її чоловік лежав недужий:

— Ви не підкажете, як Калину знайти?

— А її нема, вона десь на солених озерах.

— Поїхала, так? Немає?

— Так.

— А, може, знаєте когось з місцевих мольфарів?

— Я до мольфарів не ходжу. Та й не раджу нікому ходити.

— Чому так?

— Тому що то брехня і журналісти собі піар роблять.

— От я саме журналіст — шукаю її.

— Ооо… Її ото хата, біла, пластиком оббита. Але її немає. То все неправда. Вже відколи її показували [по телебаченню] кілька років [тому], Путін вже давно мав би померти, і його мали поховати.

 

— А у Нечая ви вірите?

— Та в нього з місцевих ніхто не вірив. Місцеві не ходили. Теж журналісти зробили піар. Он його зарізали… Він з людини гроші тягнув, казав, що вилікує, а з того нічого не вийшло. Ось такі слухи ходили. Місцеві не ходили [до нього]. Люди шукають щось собі від біди, думають, що хтось допоможе — то й так ідуть. <...> Вона на карти щось кидає - ходять до неї. Я сміялася — колись теж щось на картах ворожила, аби трошки кишеню поповнити. Що вона знає? Я не знаю.

Правдиві карпатські маги володіють різними вміннями, і називають їх по-різному: знахарами, примівниками, хмарниками, зілльовиками. Знову звертаюся до екскурсоводу Музею гуцульської магії Ганни Заєць за коментарем:

— Знахар — це той, якого люди мають за знахаря, якого називають знахарем. Він може бути і зілльовиком, він може бути і примівником, він може бути і хмарником (тобто тим, хто управляє стихією неба), він може виконувати різну роботу, яку називають магічною. І його ніхто тому не вчив — то все дано богом.

Часто можна почути, що карпатських віщунів називають саме примівниками, бо вони знають, як примовляти — користуватися давніми молитвами. Завідувач музею Гуцульщини Володимир Іллічук розповідає:

— Вони передавали з поколінь в покоління примівки. Батьки вчили нащадків, щоб вони вміли в цих речах розбиратися. Сьогодні в околиці тут є така знана Марія, до неї ходив мій син. Вона розповідала, що примівок її вчила мама, вона їх засвоїла і через них має зв’язок із космосом — через свої примівки та інші речі. Розповідаю з власного досвіду: під час ремонту перенесли речі сина в гараж; після ремонту він побажав піти на полювання, а рушниці не міг знайти. В кінці кінців, він перерив все що можна — не зміг знайти. Поїхав до Марії, а вона каже: «Не шукайте, ви не загубили її, вона зберігається в дерев’яному ящику». Відкрили буквально шафу — в шафі була ця рушниця. Звідки людина має такі задатки? Космічні задатки — інших варіантів не назву.

— До білої магії найчастіше відносять примівників, — говорить Ганна Заєць. — А хто такі примівники? Це ті люди, які допомагають примівкою. Примівка — то молитва. Молитву ту ще називають «архаїчною молитвою» — вона, як і магія, ще походить з язичницьких часів. І молитви ці мають пряме звертання до сонця. Тобто у примівках звертаються до сонця, як до тої, скажімо, божої постаті, яка мала б допомогти. І саме через те до сьогоднішніх днів гуцульских магів називають язичниками, мотивуючи тим, що їхні молитви звертаються до сонця.

 

Примітно, що гуцули не єдині, хто пов`язує сонце із божественним. Таку ж міфологію можна побачити у народів багатьох країн світу:

— Завжди так було і є. Скажімо, сьогодні можна побачити, як людина встає зранку — вона не буде молитися до своїх ікон, які знаходяться у неї в хаті на найбільш чільномі місці; вона вийде і буде молитися у той бік, де сходить сонце. Бо вважається, що там, де сходить сонце — там бог і там обитель господня, приготовлена для праведних людей, тобто там рай. Бо гуцули вважають, що за життя на сонце не потрапила жодна людина, і ніяка ракета навіть туди ще не літала, тобто це є обитель господня, приготовлена для праведних людей.

Карпатських травників же кличуть зілльовиками. Кажуть, що збір з карпатських трав має особливі властивості через чистоту природи, гори та місцеві стрімкі води. Втім далеко не кожен збір може бути лікарським. Знання про це мають місцеві зілльовики, розповідає Ганна Заєць:

— У Карпатах травників називають зілльовиками — тих, хто займаються лікуванням лікарськими рослинами. Зазвичай у нас кажуть — «то є зілльовики». Ті, які виготовляють різні ліки з трав, роблять різні настоянки. Флора дуже велика в Карпатах, є дуже багато лікарських рослин. Я вам скажу, — аби бути травником, бути зілльовиком не так вже й легко і просто: люди збирають ті пропроції, ті рецепти століттями, зберігають у великій таємниці, у своїй родині. Це непросто. Мало того — знати, як виглядає та чи інша лікарська рослина, аби зілля стало ліками — це велика наука, яку дуже важко добути. Скільки не намагайся, є люди, які не хочуть цим ділитися. Мало того, що я знаю, як виглядає звіробій (ви теж знаєте), — але його ще треба знати, коли зірвати, в яку пору дня, в яку пору року, з чим його поєднати, з якої сторони заходу чи сходу сонця. Це не так просто, це велика наука. Зараз є багато таких, хто пропонує послуги травників (чи зілльовиків), але до того треба відноситися з дуже великою засторогою.

У Верховині переповідають легенди про Параску Соколовську — ця жінка вміла розмовляти із тваринами.

— В народі цю жінку називали гадіркою, — говорить Галина, працівниця Музею гуцульської магії. — Вона народилася і проживала в XIX столітті в селі Буковець Верховинського району. Ця жінка не була мольфаркою — вона допомагала тим, що вміла вилікувати від укусу гадюки за допомогою дотику руки. В її руках були дуже сильні біотоки, за допомогою яких вона це робила.

Мати Параски померла внаслідок важких пологів, а батько від дівчини відмовився, тож Параску виховувала багатодітна тітка, яка її не любила. Дівча не особливо приймали родичі і не сприймали однолітки. З нею ніхто не хотів гратися, тому за подруг у неї були змії:

— Параска сиділа в лісі і гралася з гадюками — це було непростим видовищем. Всі завжди дивувалися, як вони її не кусають. Але [змії] ніколи Парасці не завдавали ніякої шкоди і ніякого болю. І тоді одного разу, як одна з гадюк вкусила корову, всі діти накинулися на дівчинку зі звинуваченнями, що то вона винувата, бо вона їх сюди привела. Сказали дитині - «Роби що хоч, але корова має встати і піти». Тоді дівчинка ще маленькою, чисто інтуїтивно, ще не знаючи про свій дар, підійшла до корови і приклала до неї свої маленькі долоньки. Тоді яд почав потроху витікати, і корова з часом встала.

З тих пір ставлення до Параски у селі змінилося — до неї почали звертатися за допомогою. Довідавшись про свій дар, маленька гадірка зрозуміла, що може сама себе прогодувати, і пішла від тітки. Вона все більше часу проводила з гадюками, і компанія змій замінила дівчині спілкування з людьми. Втім, люди приходили до неї за допомогою. Кажуть, Параска мала власні чарівні рецепти. Так, вона проколювала голкою шматочок глини, потім брала часник, читала над ними примівку, перемішувала і пекла з тої суміші паляницю. Таку паляницю, кажуть, вона давала людям — і коли ті прикладали її до хворого місця, воно зцілювалося.

— За свою допомогу Параска ніколи не брала з людей грошей — тільки продукти харчування, щоб мати на що жити. Коли Параска померла, два дні до її тіла ніхто не міг підступити, тому що її тіло було повністю оповите гадюками. Тільки після двох днів, коли люди вже знову з острахом йшли до її будинку подивитися, що там робиться, коли гадюки розповзлися, її тіло предали землі. Дев’ять днів після цього йшов рясний дощ разом із яскравим сонечком. Люди казали, що так сама природа прощалася з такою жінкою, якої досі в світі ще не повторялося.

Ще Карпатами ходила слава про примівника Ґоя з Шешор Косівського району — так називали Андрія Атаманюка. Як і Параска, хлопець залишився сиротою в ранньому віці і ще зовсім раннім підлітком побачив, як йому явилася Діва Марія. Тим не менш жодних особливих умінь до 30 років за ним не спостерігали. Вже після свого тридцятиліття, як переказують люди, Ґой почав силою рук зцілювати людей. Лікував усе — від зубного болю до епілепсії:

— Якось до нього йшли дві жінки з села, несли з собою свою воду, а в оплату несли йому два десятки яєць. Тоді одна жінка запропонувала, сказала, що двадцять буде йому забагато — «Давай половину відставимо та заберем, коли будемо повертатися назад». Інша погодилася. Проте, коли жінки прийшли до Ґоя, Ґой відмовився допомагати саме тій жінці, яка це запропонувала, а допоміг лишень іншій. Коли жінки верталися додому, замість своїх яєць знайшли кубло гадюк, після чого почали говорити, що Ґой має щось спільне з нечистим. Хоча це не було так. Зараз його онучки — пані Марія і пані Орися — стверджують, що у Ґоя цей дар був даний від бога. І ще від діда-прадіда.

Кажуть, що Ґой бачив людські хвороби по воді: спершу її брали до сходу сонця з джерела, ставили на всю ніч біля хворої людини, а потім відносили до примівника.

— За свою допомогу Ґой ніколи не брав з людей грошей, бо казав, що цей дар прийшов йому безоплатно, тож і людям він так само має допомагати без платні. Але люди чомусь думали, що якщо вони йому не заплатять, то не буде ніякої користі і їм нічого не допоможе. Тоді як дехто намагався нагло всунути йому гроші прямо в руки, в той час Ґой міг сильно вдарити палицею по руках і казав — «Іди-но, дитинко, та краще зроби замість мене щось по господарству, доки я тут сиджу і тобі примовляю».

Частина III. Останній мольфар

Останній сильний примівник у Карпатах, широко знаний не тільки в Україні, але й за кордоном, дожив до 2011 року. Тут, у Верховині, про нього добре пам’ятають, а дехто навіть знав його особисто. Хтось називав його єдиним відомим мольфаром на рубежі XX і XXI століть (а, можливо, і останнім). Хоча мольфаром він не був — Нечай мешкав у селі Верхній Ясенів, що далі від Верховини у гори.

Місцина ця розташована біля Писаного Каменю — скелі, яку пов’язують із багатьма легендами, і якій гуцули приписують магічні властивості. На ній розташовані природні ритуальні виїмки-чаші, в яких ніколи не висихає дощова вода. Легенда розповідає, що колись місцеві гори заселяли племена карпів, через що гори і назвали Карпатами. Карпи були людьми величезними, гігантами-титанами, та були наділені надзвичайною силою. Кажуть, що саме вони принесли сюди Писаний Камінь і поховали під ним свої скарби.

— Знахар для гуцула — це обрана богом людина, яку бог наділяє особливим даром розуміти і бачити чужу людську душу. — ділиться Ганна Заєць, екскурсовод Музею гуцульської магії. — Тобто коли йдуть до знахаря, не потрібно розказувати про ціль свого візиту — знахар, ще не бачачи людини, на відстані відчуває людську енергетику. Якщо він розуміє, що він зможе чимось зарадити, допомогти — буде робити це як звичайну людську поміч. Знахар — це той, який вийде вам назустріч, себе не називаючи; той, який не буде ніколи собі робити рекламу, але він відчує людський біль, зможе підказати. І вже аж потім, коли пройде якийсь час, людина зрозуміє, що вона спілкувалася з тою непростою людиною, яка знала його проблему.

Ганна Заєць розповідає, що деякі люди остерігаються гуцульської магії, не розуміючи, з чим мають справу, та не вміючи відділити добре від злого:

— Чому бояться гуцульської магії? Тому що люди незнаючі, далекі від того, щоб знати правду, часто об'єднують гуцульську магію і міфічні істоти. Це є різні речі. Що є міфічні істоти в моєму розумінні? Це наші страхи; це те, чого люди бояться; це те, від чого люди застерігають одне одного. Гуцульська магія — це зовсім інше. Якщо казати, чи це язичницькі обряди, чи мають під собою щось із християнства, то я скажу так: якщо взяти відомого знахаря (хтось казав — мольфара) Михайла Михайловича Нечая, коли в нього питали, чи він християнин, чи він язичник, він відповідав — «50 на 50». Тому що він казав: «Я вірю в те, що є Господь Бог, Ісус Христос — він постраждав за людей, і я йому поклоняюся, я дійсно молюся, я є богобійною людиною. Але я так само розумію, що є та сила, сила-природа». І чотири стихії природи він також використовував: це вогонь, вода, повітря та земля. Так що одне з іншим ці люди поєднують.

«Хто не вірить — тому не поможеш. А хто включає в свою віру все… Дивіться, я лікар: один чоловік і другий хворі на одну і ту ж хворобу — я одного буду лікувати сильнодіючими ліками, але у нього віри не буде, що він вилікується — він помре. А другого, який має глибоку віру в те, що допоможу йому, я буду в різних видах водою лікувати, і він вилікується. Ісус Христос, коли оздоровляв людей, говорив „Хай твоя віра спасе тебе“. Віра в людині - це підвалина всього живого на Землі. У що вірите — так вам і буде», — говорив Михайло Нечай.

Чоловік казав, що його рід тягнеться від Данила Нечая — брацлавського полковника XVII століття, що походив з української православної шляхти. Казав, що свою власну силу він відчув ще з дитинства, коли виявив, що володіє даром зупиняти кров. Працівниця Музею гуцульської магії Галина пояснює:

— Коли він ще був малим, бабуся садила його собі у сакви та йшла високо у гори збирати там цілющі трави та коріння, бо вона була цілителькою у селі. І тоді ще малому Михайлові вона розповідала про кожну цілющу травинку і про те, яку користь вона може дати людині. Михайло змалечку готував це для себе.

Життя його припало на непросте XX століття. Ще до того, як Нечай став знаним на всю Україну та весь Радянський Союз, він приймав у себе людей із різними проблемами.

 

— Останній нам відомий (не тільки мені, але й практично, мабуть, всьому світу) мольфар — це мій колишній учитель у школі Михайло Михайлович Нечай, — розповідає завідувач музею Гуцульщини Володимир Іллічук. — Він вів народознавство ще при Союзі, ми робили перстні, робили деякі речі по металу, зі срібними монетами ми працювали <...>. Остання моя зустріч відбулася вже в 2000-х роках, практично за рік до його загибелі, грубо кажучи, до його трагічного відходу з цього життя. Він показував посвідчення магістра білої і чорної магії, ми з ним говорили. Він чудово знав мою родину, батька; друкувався в журналах за межами Радянського Союзу.

Нечай став відомим 1989 року під час фестивалю Червона рута на Буковині. Подію довго готували — це мав стати перший масштабний фестиваль української пісні. Втім, перед самим його стартом Чернівці затягнуло важкими хмарами — і проведенню заходу загрожував дощ. Тоді Михайло Нечай розігнав хмари і сім днів тримав погоду над містом сонячною. Кажуть, тоді до нього приїжджали спецслужби та співробітники авіаційної міліції, аби дізнатися, що примівник зробив із погодою. Так про нього рознесли славу, як про мольфара. Але сам Нечай, як стверджують у Музеї гуцульскої магії, називав себе цілителем або примівником, проте не забороняв по відношенню до себе використовувати слово «мольфар».

Про Нечая у Верховинському районі ходили різні історії. Нині перевірити, чи правдиві вони, складно. Так, по селах казали, що буцімто прийшла одного разу до Нечая дівчина, яка не могла знайти собі чоловіка, і звернулася з проханням зарадити їй в тій біді. Нечай роздягнув дівчину догола та поклав на стіл, уквітчав її квітами. Кажуть, що уквітчав навіть там, де й соромно уквітчувати було. Примовив щось — та й відпустив, сказавши, що за рік вже буде заручена. Втім, рік пройшов — а дівчина залишалася самотньою.

Тоді вона знову прийшла до Нечая, аби питати про результат. Примівник відказав, що раз не сталося так, то це вирішили вищі сили. Проте порадив піти до криниці й попитатися в неї. Дівчина засунула голову в колодязь й викрикнула питання, де її коханий. А звідти пішло лише відлуння — «Був він, та й загинув ще до того, як ви зустрілися». Казали при цьому, що у Нечая буцімто була труба, яка вела просто з дому до колодязю. Пан Володимир з музею Гуцульщини розповідає:

— У свої шкільні роки, пам’ятаю, їздячи до нього, він лікував людей і травами, і корінцями, основну увагу надаючи примівкам. Слова матеріалізуються. Що таке примівки? Це якраз заклинаючі слова на певний хід думок, які видають людину на зцілення.

 

Інструментами Нечая були дерев’яний хрест, який він усюди носив із собою, та гадяча палиця. Остання називалася такою не просто так: як ви вже, мабуть, помітили, багато ритуалів та обрядів у гуцульській магії пов’язані з гадюками, і багато хто з примівників з ними знався.

— Щоб добути таку гадячу палицю, потрібно було побачити той процес, коли гадя їсть жабу. Цей процес може бути довготривалим — і дві доби, і більше, — тому що жаба жива, вона пручається. Гадюка спочатку ніби гіпнотизує жабу, а потім ніби вакуумом повільно втягує в себе. У той час потрібно було взяти будь-яку палицю (чи просто відламати гілку від дерева) та розігнати нею як гадюку, так і жабу, щоб вони розбіглися в різні сторони, але при цьому залишилися живими та неушкодженими, — зазначає пані Галина.

І хрест, і палиця Нечая зберігаються в Музеї гуцульської магії у Верховині. Також тут є градовий чепелик примівника.

— Градовий чепелик виготовляють тільки в один день у році - це 6 січня, на Святвечір. Цілий день той чоловік повинен був нічого не їсти та не пити, а тільки цілий день молитися. Саме лезо чепелика брали з коси, якою при покосі влітку перерубували гадюку. І вже ввечері, коли на столі стояли всі 12 страв, бо то є Святвечір, чоловік набирав собі кожної страви в одну миску, ним же перемішував, брав із собою свічку, виходив на вулицю та в кожні чотири сторони світу промовляв свою архаїчну молитву. Після цього цей чепелик освячувався і додавав магічної сили.

Таким чепеликом, як кажуть, міг скористатися тільки той, хто його виготовив, а інших рук річ не визнавала. Разом з тим, якщо раптом його загубиш, то річ дуже швидко повертається сама.

— Доповнював примівника завжди його чорний кіт. Всіх котів, які у нього були, він називав одним ім'ям — Млинцур. А ще казав, що інакших котів, окрім чорних, у нього не водилося, тому що коти саме цього кольору, за словами Михайла Нечая, допомагають йому у таїнствах та захищають його біополе. Через що до всіх людей, які приходили до нього за допомогою та на лікування, він ніколи не виходив сам, а зі своїм Млинцуром. Цікавим є те, що коли Михайло Нечай помер, його Млинцур стрибнув у мілі Черемоша — після цього кота ніде і ніхто не бачив.

Смерть Михайла Нечая була трагічною. Втім, примівник знав дату, коли відійде в інший світ, і помітив її у календарі. Спочатку цей день не відрізнявся чимось особливим — Нечай як завжди приймав у себе людей, аж раптом перший, хто зайшов у хату карпатського віщуна, схопив ніж та зарізав його. 33-річний чоловік, який позбавив примівника життя, хворів на шизофренію і вже раніше був засуджений за вбивство жінки. А Нечая вбив, як сам каже, за те, що той був язичником.

Експозиція Музею гуцульської магії. На фото - примівник / Фото: Богдан Амосов / Радіо НВ

Тим не менше слава про Нечая і досі живе у Карпатах. Вона різна — хтось згадує про нього з пересторогою, хтось — із вдячністю. З тих пір, як Нечай пішов, про карпатських примівників в Україні чують все менше. Проте Ганна Заєць переконана — справа карпатських знахарів нікуди не зникла:

— Я би сказала, що зараз відбувається відродження. Ви зверніть увагу, скільки людей займаються травництвом. Але я повторюсь: звичайно, всі вони не знають того, що знали ті, хто були відомі до сьогоднішніх днів. Але людина, яка старається, яка прагне, яка буде просити бога — то бог дасть їй ці знання, і вона зможе. Той, хто робить це не своїм бізнесом, а своїм життям — він, звичайно, зможе.

Приїхавши у Верховину, я так і не зустрівся з мольфарами. Можливо, і на добре, бо мольфари — «злі чарівники». Але у горах живе багато людей, які володіють особливими знаннями. Знаннями, яких їх не вчили в університетах, які вони не вичитали у вчених книжках, а тими, що вони отримали у спадок від своїх предків та здобули, спілкуючись із незайманою природою.

Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram , читайте нас у Facebook і Twitter , щоб першими дізнаватися про ключові події дня


25.09.2019 1158
Коментарі ()

Çàãðóçêà...

06.12.2019

У порівнянні з минулорічним бюджетом області, бюджет 2020 зменшений майже втричі.

135
04.12.2019
Марія Лутчин

Chevrolet Volt входить у ТОП-10 найпопулярніших у світі плагін-гібридів у плані максимально довго «чистого» електропробігу.

419
25.11.2019
Лілія Горковенко

Статистика доволі моторошна та невтішна. Тому Фіртка разом із поліцією вирішили розібратися, що ж є причинами аварійності на дорогах, у який час трапляється найбільша кількість ДТП і які дороги Прикарпаття є "лідерами" щодо смертності.

2753 2
21.11.2019
Люся Грибик

Біг – простий і ефективний спосіб стабілізувати вагу та підтримувати тіло у формі. Допомагає зменшити ризики небезпечних захворювань, продовжує тривалість та якість життя, покращує настрій і самооцінку.

1019
19.11.2019

Явище корупції «живе» у політиці, бізнесі, освіті, охороні здоров'я, у системі соціального забезпечення, у силових структурах і стало для українців нормою залагодження багатьох питань. 

1255 1
18.11.2019
Олена Британська

Як координується інвестиційна діяльність в місті, до чого тут ментальність та на які проєкти Івано-Франківськ залучив кошти.

2366

Які тільки не носяться ідеології  політиків, депутатів і провладних журналістів з приводу  позитиву продажу землі.

1320

Невже «загнув» Павло?… Ціна моста – не більше п’ятиста (як ви читали), а лиш 212?! Що насправді – з’ясуємо на підставі досі неопублікованих(!) документів… Виявляється, ІФ ОДА ще 30.06.17 розпорядилась (№3

2618 2

Щодо нецільового використання бюджетних коштів. Почекаємо реакції влади для подальших дій.

1712

Майже всі невеликі побутові електронні прилади та пристрої живляться від батарей.

2028
06.12.2019

Біля села Бережниця Верховинського району на хребті Синиці є скельний коридор — місце, яке з давніх-давен вважається межею світів.

103
02.12.2019

Ви вірите в інопланетян? А вони у вас вірять. Принаймні, так стверджує карта України, яку науковці-уфологи нещодавно опублікували в нетрях інтернету.

200 1
27.11.2019

Військово-морські сили США підтвердили достовірність зйомки, яка зафіксувала імовірні невпізнані літаючі об’єкти.

518
06.12.2019

Впродовж двох днів делегати з усіх парафії нашої Архієпархії будуть роздумувати та давати конкретні пропозиції щодо даної тематики.

457
02.12.2019

На завершення Божественної Літургії Владика привітав усіх іменинників – Платонів та Романів, бажаючи Божого благословення та всіх Господніх ласк.

465
27.11.2019

Дівчинка приїхала в село, де нікого не знала. Вона поскаржилася татові...

479
05.12.2019

Міст через Бистрицю Солотвинську добудують у 2021 році.

4638
04.12.2019

Популярна українська виконавиця Тіна Кароль з'явилася в новому сексуальному вбранні.

2652
03.12.2019

Одні викликають посмішку, а інші – повністю характеризують його носія.

2155
03.12.2019

Ще в липні цього року третій за величиною оператор мобільного зв’язку в Україні lifecell вирішив встановити у Делятині базову станцію.

2891 1