У минулому столітті, у другій його половині,
у світі панувала концепція
"Золотого мільярда".
Мова йшла про поділ людства на жителів "цивілізованих країн", які отримують соціальні гарантії, умови для особистого розвитку і при цьому виробляють більшу частину світового споживчого продукту, і жителів "третього світу", позбавлених соціальних гарантій і доступу до ресурсів особистісного розвитку.
Поки в Росії і Східній Європі йшла дисксія про "вписування" своїх країн в "золотий мільярд", в рамках світових правлячих еліт склався абсолютно новий концептуальний консенсус бачення майбутнього. В основі цього консенсусу лежить ідея демонатажу системи соціальних гарантій для "золотого мільярда", "опускання" населення розвинутих країн практично до рівня "третього світу".
Залишивши в стороні етичний концепт проблеми (з точки зору етики середнього класу така політика видається верхом аморальності), спробуємо розібратися, які раціональні міркування лежать в основі нового консенсусу. Це дозволить нам оцінити його стійкість і перспективи світового розвитку в першій половині XXI століття.
СТАНОВЛЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ
"Золотий мільярд"
Формування соціальних держав у рамках західного світу визнавалося радянською соціологією крізь зуби і завжди пояснювалося "страхом" світової буржуазної еліти перед загрозою комуністичної революції. Західна наука, не менш ідеологізована, ніж радянська, визнавала авторами соціальної держави соціал-демократів.
Обидві ідеологічні концепції суперечать фактам. У Німеччині, наприклад, соціальна держава почали будувати Бісмарк і його оточення, які комуністичної революції не боялися, а соціал-демократів переслідували заборонними законами. У США соціал-демократів зроду не водилося, а комуністи завжди були силою маргінальною і революцією не загрожували, а соціальну державу побудував там Рузвельт, який раніше дотримувався ідеї будівництва фашистської держави. В інших країнах соціал-демократи мали відношення до будівництва соціальної держави - але не більше, ніж інші партії, які змінювали їх при владі.
У дійсності соціальне держава виникла не з чиєїсь волі і страхів. Вона народилося з прагматичних міркувань і була породжена характером економічних відносин, що склалися на Заході наприкінці XIX - початку ХХ століть.
Головним питанням технологічної системи індустріального суспільства, що панувало на Заході у XVIII-XX століттях, було питання тиражування зразка. Виробництво будь-якого споживчого продукту складається зі створення зразка (ідеї продукту) і його тиражування. І ідеальна складова (проект, зразок), і матеріальна (втілення, тиражування) вимагають витрат. Втім, Маркс, наприклад, у своїй теорії взагалі не враховував витрат на зразок і ототожнював тиражування зразків з процесом виробництва матеріальних благ взагалі.
Співвідношення витрат на створення ідеї продукту і на його матеріалізацію-тиражування в різних галузях різний. Розробка зразка може займати від 99,5% вартості продукту (як у кіноіндустрії) до 1% (як в текстильній індустрії).
Змістом індустріальної епохи було неймовірне переважання ціни тиражування над ціною ідеї-зразка. У силу цього і Марксова теорія, що зводить виробництво до тиражування зразка, була для XIX століття хорошим наближенням до реальності. Тиражування, вчинення рутинних операцій в рамках технологій тиражування зразка, було головним змістом праці в індустріальну епоху. Власне, ті що займаються цією рутинною працею люди тільки й визнавалися трудящими в рамках соціалістичних і комуністичних теорій і називалися робочим класом.
У цих умовах чим більше людей працювало, тим більше можна було виробити продукції. У силу цього максимізація використання людей в рамках процесу тиражування стала політичним завданням правлячої еліти. Концепцію повної зайнятості як цілі державної економічної політики висунув і інструментально розробив зовсім не соціаліст, а біржовик і ревнитель підвалин буржуазного суспільства Джон Мейнард Кейнс. Фактично всю другу фазу індустріального суспільства кейнсіанство було якщо і не інструментом, то головною ідеологемою економічної політики західних урядів.
Особливості технологічної реальності другої фази індустріального суспільства породили і соціальну державу.
Технології тиражування зразків ставали все більш ефективними та продуктивними. Механізація викликала до життя потребу у кваліфікованому і розумному операторі з глибокою внутрішньою самодисципліною, творчим підходом до справи і достатнім освітою для того, щоб встигати за розвитком технології. Для появи такої людини потрібна була специфічне середовище "середнього класу" з його тягою до розвитку особистості дітей, до прищеплення їм внутрішньої самодисципліни та відповідальності.
У силу цього соціальна інфраструктура поступово адаптувалася до такої реальності. Витрати на відтворення відповідальної робочої сили були включені в заробітну плату, так що кваліфіковані робітники стали частиною середнього класу поряд із дрібними підприємцями. Необхідність земної відплати за відповідальний спосіб життя призвела Бісмарка і його оточення до думки про створення системи державного соціального забезпечення (запозиченої пізніше усіма іншими країнами - від США до СРСР). Необхідність забезпечувати відтворення робочої сили призвела до становлення системи безкоштовної вищої і спеціальної освіти, яка сьогодні повною мірою збереглася тільки в Німеччині, а в другій половині XX століття існувала по всій Європі, включаючи СРСР. Нарешті, була створена система забезпечення рівного доступу до охорони здоров'я - у страховій та бюджетної її формах.
Разом ці інституції і склали основу соціальної держави як основи суспільного ладу другої фази індустріальної ери. Вони були присутні в різних формах, але в рівній мірі і в радянській, і в шведській, і в американській, і в європейській моделі суспільного устрою. Обережний частковий демонтаж цієї системи в США і Англії в 80-і роки ("рейганоміка"), а потім радикальний демонтаж цієї системи в Росії за Єльцина стали віхами нового процесу. Процесу, який здавався непорозумінням російської історії, але насправді в Росії тільки почався. Процес демонтажу соціальної держави відновлюється сьогодні в США і поступово поширюється на його цитадель - Європу.
Постіндустріальний ПЕРЕХІД
Змістом першої фази індустріальної цивілізації була механізація. Вона призвела до створення в кінці XIX століття потужної машинної індустрії - технологічної основи другої фази. Змістом другої фази індустріальної цивілізації стала АВТОМАТИЗАЦІЯ. Вона призвела до повного заперечення основ індустріальної цивілізації - дорожнечі тиражування образів. До кінця минулого століття склалася така технологічна структура, в рамках якої тиражування зразка становить мізерну величину від вартості самого зразка.
В результаті автоматизації кількість зайнятих рутинними операціями скоротилося на два порядки. Робочий клас виявився ліквідований як клас, принаймні в розвинених країнах. Ускладнення техніки спричинило, як не дивно, зниження вимог до кваліфікації операторів і навіть до їх самодисципліни. А вже потреба в операторах скоротилася неймовірно.
Зростання частки вартості зразка у вартості продукту привів до різкої зміни характеру майнових відносин. Основним виробничим ресурсом став не матеріальний, а ідеальний об'єкт. Володіння авторськими правами на зразок стало головним капіталом, головним владним ресурсом у новому суспільстві, а сам зразок - головним засобом виробництва.
У результаті основна боротьба за майнові права перемістилася в сферу авторських прав, основна частина злочинів проти власності у сучасному світі відбувається також саме там. І ті країни, законодавство яких не здатне захистити власність своїх резидентів в цій сфері (як, наприклад, Україна), виявляються приреченими на злидні.
Постіндустріальне суспільство сформувало (або ще формує в ряді країн) клас виробників постіндустріального (ідеального, інформаційного) продукту. Цей клас поєднує в собі функції виробника і власника засобів виробництва, так і кінцевої продукції. У силу цього цей клас майже не залежить від інших верств суспільства, як в індустріальному суспільстві залежали один від одного робітники і капіталісти, а в доіндустріальному - селяни і феодали.
Йде перерозподіл багатств сучасного суспільства на користь нового класу. У США доходи найманих працівників не виросли в порівнянні з 70-ми роками минулого століття, а для малокваліфікованих - впали. Не виросли і доходи дрібних підприємців в індустріальній сфері та традиційних послугах. Зате заробітки підприємців у постіндустріальних сферах сьогодні охоплюють третину всього ВВП США, а число мільйонерів і мільярдерів з числа власників маленьких постіндустріальних фірм щорічно прибуває небаченими темпами.
Слідом за розвитком технології йде руйнування основних класів індустріального суспільства і витіснення їх новим класом. Капіталісти минулого - власники засобів виробництва - втрачають сьогодні свої позиції. У США в списку мільйонерів лише 1% отримали свої статки у спадок, а в списку мільярдерів - лише 12%. Решта - мільярдери в першому поколінні, які зробили свої мільярди на інноваціях. Всі вони - інноватори, як колишній москвич 29-річний Сергій Брін, автор Google, який зробив свій мільярд і свій бізнес на розробленій ним в студентські роки технології роботи з даними.
Нові постіндустріальні бізнеси, незважаючи на мільйонні й мільярдні обороти, вкрай елітарні і не вимагають найму великого числа виконавців - хіба що кількох підмайстрів і менеджерів. Вони не створюють робочих місць.
Все менше робочих місць створюють і галузі індустріальні. Різке зростання автоматизації привело до скорочення потреби в робітниках на одиницю продукції, що випускається приблизно в 100 разів за 40 років. Сьогодні від операторів не потрібна висока кваліфікація і напружена увага, вимоги до них знижуються, потреба у відтворенні відповідальною і кваліфікованою робочою силою зведена до нуля. Незрозуміло, навіщо багато платити некваліфікованого оператору, - і виробництва виводяться з розвинених країн до Мексики і Південно-Східної Азії.
Звільнену робочу силу зайняти ніде, безробіття набуває інституційний характер. У Німеччині для її приховування різко роздувається державний апарат, а особливо апарат соціальних служб. Гігантська кількість дрібних і непотрібних чиновників - це спосіб дати людям соціальне забезпечення і видимість зайнятості, суспільної корисності і соціального статусу. Але такий ресурс боротьби з безробіттям теж вичерпано, просто тому, що існуюча соціальна організація вже не відповідає технологічної реальності, продуктивним силам суспільства.
До швидкого моменту завершення постіндустріального переходу безробіття ризикує скласти 60% робочої сили. По суті, лише 10-15% будуть зайняті в сфері виробництва - у власних бізнесах або як наймані працівники або партнери. Решта знайдуть собі місце в сфері послуг і на держслужбі. Безробіття досягне 40%.
ДЕМОНТАЖ СОЦІАЛЬНОГО ДЕРЖАВИ
Чому владні еліти зважилися сьогодні на демонтаж соціальної держави? До цього їх підштовхує економічна реальність. Соціальна держава більше не відповідає сумі технологій, економічній базі сучасного суспільства. Концепції побудови соціальної структури, відповідної нової технологічної реальності, у правлячих еліт теж немає.
Отже, що робити - неясно. Але щось робити треба. З цієї ситуації бачиться тільки один вихід: зруйнувати застарілу соціальну структуру, а раптом на її місці нова, адекватна сучасній технологічній структурі, самоорганізується сама.
Мені видається, що це не дуже відповідальний підхід. У результаті такого руйнування замість нової соціальної самоорганізації може відбутися хаос, який взагалі сплутає всі карти, спричинить зміну еліти і різкий відкат назад у розвитку цивілізації.
Судячи з усього, подібні побоювання турбували і відповідальну частину правлячих світових еліт. Для соціальних експериментів прийнято вибирати країну, яку не шкода (це ще Бісмарк радив Лассалю). Як завжди, вибрали Росію. Росія хоч і з величезними втратами, але в результаті експерименту все ж вижила. Це призвело до оптимістичного враження, що можуть вижити і інші, особливо якщо діяти не так радикально-садистськи, як єльциністи.
Зникнення потреби у відтворенні кваліфікованої робочої сили, у відтворенні відповідальної трудового середовища вимагає виключення з вартості оплати робочої сили відтворювальної складової. Зникає необхідність у безкоштовній освіті, освіта знову стає особистою справою кожного і стає приводом для наживи. У США і Росії вона вже комерціалізована, в Європі готуються покінчити з державною системою освіти і ввести комерційну. У найближчі десятиліття системи умовно-безкоштовного формування та підвищення кваліфікації залишаться лише в рамках декількох зацікавлених корпорацій.
Зникає і необхідність у прижиттєвій відплаті за відповідальну працю на благо суспільства і господаря - у системі соціального забезпечення в старості. Це забезпечення планується звести до забезпечення витрат на поточне споживання - їжу і скромне житло, але не на продовження життя. У Росії це вже зроблено, у США ця реформа йде повним ходом, в Німеччині до неї лише приступають, хоча і з великим скандалом з боку німців, які бажають пожити довше.
Зрозуміло, що така реформа призведе до різкого скорочення тривалості життя, до вимирання людей похилого віку. Автори цієї політики, очевидно, вважають це економічно доцільним фактором (етична сторона справи, природно, не розглядається): старі не є учасниками виробництва, тільки зайвими дармоїдами.
Видається, що така політика неправильна, оскільки не враховує роль старих як фактора соціальної стабільності і передачі досвіду. Так чи інакше, цей щоденний процес йде, і істотно модифікує поведінку як середнього, так і юного покоління в бік більшої відповідальності і стабільності.
Зниження освітнього рівня молоді в результаті комерціалізації та зниження якості освіти також різко знизить креативність і оптимальність поведінки. Звичайно, збереження хорошого доступу до освіти лише для багатих дозволить законсервувати, стабілізувати і позбавити від конкуренції своє становище тим представникам нового правлячого класу, хто встиг увійти до нього на етапі формування, на базі рівного доступу до освітніх ресурсів. Усвідомивши цінність цього ресурсу в новому суспільстві, як джерела влади, вони сьогодні зацікавлені обмежити доступ до нього дітям з бідних класів.
Реформа охорони здоров'я в західних країнах поки лише в невеликій мірі ускладнює доступ до неї представників бідних класів. Найбільшою мірою вона торкнулася США, де 25% населення по суті позбавлені доступу до охорони здоров'я. У той же час в Європі на шляху реформаторів стоять і інтереси добре організованою лікарської корпорації, і опір громадянського суспільства. Тому перспективи реформи охорони здоров'я тут неясні.
НАСЛІДКИ ДЕМОНТАЖУ СОЦІАЛЬНОГО ДЕРЖАВИ
Політика демонтажу соціальної держави складе основу політичного процесу найближчих двох десятиліть. Які можуть бути наслідки такої політики?
Очевидно, що людям похилого віку (якими мої ровесники стануть до кінця реалізації цієї політики) жити в новому суспільстві буде несолодко. Сьогодні в Німеччині більшість 40- і 50-річних, ознайомившись з проектом пенсійної реформи Шредера, поспішають створити хоч якийсь капіталець в сусідній Швейцарії, так як зрозуміло, що реально чогось згори "Grundversicherung" (аналог української жебрацької державної пенсії) їм вже не бачити. Але ясно, що контрольні органи будуть дуже серйозно стежити, щоб витрати старих не перевищували одержувану допомогу. У разі купівлі одержувачем "Grundversicherung", наприклад, дорогої машини, вже зараз пропонується її продати, а виплата пенсії припиняється на час, який "можна жити" на виручену від продажу суму.
Скажімо, у Росії ситуація вже зараз така. Повірити ж у різні форми об'егорювання, типу накопичувальних пенсійних рахунків, можуть лише зовсім наївні і забудькуваті істоти, які примудрилися забути держкидалово 1991-1992 і наступних років. Вони цілком будуть готові і до головного держкидалова свого життя, коли, подарувавши новим Мавроді-Еліта-центрам свої десятирічні заощадження, будуть отримувати на загальних підставах той же самий "Grundversicherung", що й усі. У дещо кращому становищі опиняться ті, хто щось зуміє приховати від пильного ока шахраїв і приховає в Швейцарії.
Новий постіндустріальний клас вже накопичив істотну ресурсну міць, і ця міць продовжує зростати. Він цілком здатний пред'явити свої права на першість і потіснити фінансову еліту. У рамках цього процесу знецінення фінансових ресурсів (як бази панування фінансового капіталу) може стати інструментом атаки на фінансові еліти. Зрозуміло, втратять від цього ті, хто передав цим елітам право розпоряджатися своїми грошима.
Взагалі, логіка боротьби за владу повинна змусити новий правлячий клас жорстко обмежити у світовому масштабі інтереси різного роду рантьє. Ресурси та гарантована ними влада повинні зосереджуватися в руках тих, хто володіє головним ресурсом постіндустріального суспільства - інформацією, креативністю, освітою, авторськими правами.
ЕВОЛЮЦІЯ правлячих еліт
Вже сьогодні спадкоємці великих капіталів досить швидко втрачають успадковане, якщо нездатні самі бути інноваторами і вписатися в нову реальність. Значення спадщини в добробуті сьогодні настільки нікчемна, що незабаром ідея Маркса про скасування спадкування матеріальних цінностей не зустріне будь-якого опору в суспільстві. Належність до правлячого класу буде визначатися особистими здібностями, здатністю отримати специфічну і дорогу освіту.
Когорта мільярдерів в першому поколінні з числа 30-40-літніх підпирає сьогодні стару правлячу еліту, насамперед у США, меншою мірою - в Європі. Об'єктивний характер цього процесу робить для старої еліти безглуздим опір цьому процесу і змушує її до інкорпорування в свої ряди людей з новою ментальністю, до адаптації до цієї ментальності. У результаті погляди на речі, властиві постіндустріальному класові, поступово стають пануючими.
Поки що немає теорії, яка відрефлексувати б і експліцитно сформулювала б ці погляди на речі. Зрозуміло, втім, що поява такої концепції не за горами.
Євген Гільбо. Газета "НОВИЙ Петербург"
Джерело: soznanie.info
