Ті українці, які вірили, що з приходом до влади Віктора Януковича в російсько-українських відносинах настане «медовий місяць» довжиною в президентський термін нового глави держави, відчувають себе обдуреними. Причому як ті, хто захоплено аплодував великому другу Росії, побудувати дві передвиборчі кампанії на обіцянках поліпшити відносини з сусідньою країною, так і ті, хто бачив у Януковичі «запроданця», московського агента, єдиною метою якого є здача Україні.
Російсько-український конфлікт на підвищених тонах розгорівся настільки стрімко, що деякі починають підозрювати, що є глядачами добре зрежесованої вистави, результатом якого стане якась чергова сенсаційна домовленість Москви і Києва – подібна до харківських угод. Але те, що ми спостерігаємо, відбувається насправді. І цей неабиякий конфлікт між Росією і Україною був зумовлений самою появою Віктора Януковича у кріслі президента України.
Начебто нічого несподіваного не сталося - до влади повернулася команда, яка вже перебувала біля керма управління, у тому числі й енергетичного, в останній період правління Леоніда Кучми. Повернулася - і постаралася відновити ту атмосферу в російсько-українських відносинах, яка існувала до приходу до влади «помаранчевих».
Але парадокс ситуації полягає саме в тому, що за цей час енергетична ситуація докорінно змінилася під впливом цілої низки факторів. Назвемо хоча б два: перший – світова економічна криза, що показав російським лідерам, що все їхнє сировинне благополуччя може одномоментно впасти, як картковий будиночок і потрібно збирати гроші для себе, а не ділитися з іншими, і другий – ситуація з Білоруссю, яка продемонструвала, що «не в коня корм». Росія протягом майже двох десятиліть постачала Мінськ дешевими енергоносіями - що власне, і дозволило Олександру Лукашенко зберегти напіврадянську економіку країни на плаву - в обмін на інтеграційні гасла. Але як тільки випала можливість і погіршилася економічна ситуація, Лукашенко звернувся за допомогою до європейців. І, якби не очевидна неадекватність білоруського президента після останніх виборів, вже зараз Білорусь могла б розраховувати на європейську допомогу. У Москві чітко зрозуміли: час слів завершилося. Пора міняти газ на власність.
Віктор Янукович у цей час перебував в опозиції і готувався до повернення до влади. Коли він перебував на посаді прем'єр-міністра в епоху Віктора Ющенка, ніяких особливих проблем з газом не виникало, тому що продовжувала діяти схема за участю РУЕ. Першою, хто зіткнувся з небажанням Москви працювати за посередницькими схемами, стала Юлія Тимошенко - можливо, після переговорів з Володимиром Путіним вона зрозуміла, що більше обіцянками і схемами відкупитися від Москви не вдасться, що доведеться ділитися чимось куди більш істотним - або воювати. Але Тимошенко президентом не стала, а Янукович прийшов у кабінет президента в украй безтурботному настрої, переконаний, що росіяни не залишать його біді.
Перший крок назустріч Москві новий президент зробив сам, підписавши з російським колегою горезвісні Харківські угоди і заявивши про позаблоковий статус України. Українському керівництву здавалося, що цих цілком «лукашенківський» кроків, цієї показної демонстрації лояльності – заради ратифікації Харківських угод, від яких, як виявилося, в Москві готові в будь-який момент відмовитися, били опозицію, «націоналістів» - достатньо, щоб серця російських друзів розтанули.
А друзі, між тим, очікували від Віктора Януковича конкретних кроків, пов'язаних з поворотом української політики в російську сторону. І не на словах, а на ділі. Їм не потрібно було повернення до кучмівської «багатовекторності», яка дратувала Москву в часи другого українського президента. Вони вважали Януковича куди більш «своїм», ніж Кучму - і куди більш залежним від проросійських настроїв його електорату. Вони очікували від нього вступу до Митного союзу та в Євразійське економічне співтовариство, повернення за стіл переговорів зі створення Єдиного економічного простору. Вони розраховували на розуміння щодо контролю над українською трубою. І, звичайно, власність, власність, власність...
Відповідні публічні пропозиції - вкупі з відповідними непублічними натяками - робилися, як відомо, з перших днів президентства Януковича. І коли в Москві зрозуміли, що замість згоди «все виправити» Янукович готується підписувати угоду з Євросоюзом - це там було сприйнято як зраду.
У Януковича, тим часом, ніби й не помічали цього. І, побачивши, що росіяни нічим не поступаються, стали шукати шляхи для перегляду газових угод. І знайшли - судовий процес над Тимошенко. Не можна сказати, що в Москві хтось був дуже стурбований долею Тимошенко. Більш того, з початком процесу в Росії навіть визнали, що такий процес на руку Кремлю, так як арешт конкурентки може ізолювати Януковича і зробити його персоною нон-грата на Заході. Але в Росії хотіли б, щоб Тимошенко судили з якогось іншого приводу і вже аж ніяк не пов'язували б її справу з самою суттю енергетичних угод - простіше кажучи, не ставили б під сумнів репутацію Путіна.
Але в Києві так і не помітили, де знаходиться грань, за якою з'явилася готовність російського прем'єра прибути в українську столицю у якості свідка на процесі проти своєї колишньої колеги. Взаємне роздратування наростало з кожним днем судового процесу - особливо після арешту Тимошенко. Росіяни ніяк не могли зрозуміти, чому Янукович не усвідомлює ситуації, в якій він опинився і не здається, Янукович ніяк не міг зрозуміти, чому він повинен здаватися. Зрештою, в голосі Медведєва з'явилися металеві нотки і заговорив про утриманства українців - і пішло-поїхало!
Реорганізація «Нафтогазу», відмова російського президента від зустрічі з українським колегою в Душанбе, жорстке інтерв'ю Януковича, в якому той пообіцяв звернутися до суду і порадив Медведєву не навішувати ярликів, заява Путіна про початок будівництва наступної черги «Північного потоку», що може позбавити росіян від українського транзиту... І це тільки початок бойових дій - війна почалася і її ніхто не зупинить.
Суть цієї війни - не в газовій ціні, а в зруйнованих корпоративних відносинах двох кланів, які перебувають при владі в сусідніх країнах. Завершилася ціла глава в російсько-українських відносинах, глава довжиною в 20 років - коли відносини кланів завершилися, а відносини держав ще не почалися.
Вирішувати справи «полюбовно», як в часи Бориса Миколайовича і Леоніда Даниловича, ці люди вже більше не зможуть. Домовлятися політично вони просто не вміють. Сторони і далі будуть діяти, шантажуючи один одного, намагаючись допомогти суперникам і конкурентам один одного, намагаючись вдарити якомога болючіше...
У Росії вже зрозуміли, що Янукович не віддасть їм Україну, що він залишить її собі і своїм хлопцям - і з цієї самої секунди український президент перестав цікавити і Медведєва, і Путіна, став у їхній свідомості справжнім ворогом, гіршим будь-якого Ющенка, тому що зрадив надії. І в цьому немає нічого нового, тому що завжди було відомо, що два найбільш ненависних президента в Кремлі - це Саакашвілі і Лукашенко. Один - за те, що демонстративно антиросійський. Інший - за те, що брехливо проросійський.
Янукович теж зрозумів, що Росія не піде йому на жодні поступки, що тепер з ним боротимуться серйозно. Але що далі? В українського президента є два шляхи - умовно кажучи, північнокорейський і південнокорейський.
Північнокорейський - це ізоляція, злидні і безвихідь.
Південнокорейський - це демонтаж авторитарних елементів системи, діалог з опозицією, економічні реформи та виконання вимог Євросоюзу. Для першого варіанту у Януковича немає ресурсів. Для другого не вистачає розуміння, компетентності і почуття перспективи.
Віталій Портніков
