Карпатський блуд

Цей похід запам’ятається мені на все життя. Кожен похід – подія. Із кожного є що згадати. І жоден не був схожий на інші. Але цей раз – це дещо. Усе було дійсно по-дорослому. Інструктажі про те, чого ні за яких обставин не можна робити в горах, тепер закарбовані не лише у пам’яті, але й у найглибших глибинах душі. Перевірені досвідом. Підтверджені потом – і слава Богу, що не кров‘ю.

Маршрут прокладали за мапою. Смт. Ясіня – полонина Печенежська – г.Петрос – перемичка - г. Говерла. На Говерлі мали вирішити, що робити далі: спускатися донизу чи йти Чорногорським хребтом до Попа Івана. Ані Льоша, котрий водить нас, ані, тим паче, хтось з решти, цим маршрутом ніколи не ходив. Як воно буде – ніхто не знав. «Тим цікавіше» - і ми поїхали, вшістьох, двома автівками. Тут сталася перша накладка. За розрахунками Яндекса, дорога мала зайняти близько 8 годин. Їхали ми десь 17. І це не враховуючи часу, що пішов на ремонт пробитих покришок. Ледь-ледь знайшли о другій ночі вільні місця в одному із численних гірських готелів. Трохи поспали. Як не поспішали вийти у гори якомога раніше – раніше обіду цього зробити не вдалося. Та нічого. Пройшовши години зо дві від останніх сільських хат пристойною, як для гір, і майже рівною дорогою, натрапили на колиби. Збиралося сутеніти. Тому новий, 2012 рік, застав нас у цих самих колибах. У спальниках і майже поснулими – ми стомилися його чекати. Ще до дванадцятої розпили єдині дві пляшки вина, що у нас були, спалили бенгальські вогні, і завалилися спати.

Памятаю, вранці за чаєм Льоша радісно казав: «Ух, відчуваю, що пригоди з машинами – не єдині наші пригоди. Має бути щось іще». Мені згадалося, що всю ніч уві сні я намагалася не забути пораду Беара Грілса: якщо загубишся в горах, треба знайти річку і йти за течією униз – обов’язково вийдеш до людей. Але розмірковувати над відчуттями не було коли. Табір пішов у небо. За якихось три години ми були уже не полонині Печенежській. Там зустріли групу із Франківська. Почувши про наші плани – Петрос, Говерла, а може й далі до Попа – і подивившись у бік хребта, дядечко зробив недовірливе обличчя і похитав головою. Гребінь хребта саме вкрили хмари. Підіймався вітер. Нам побажали удачі – і ми пішли. Вгору, без дороги – схилом хребта. Підйом зайняв три години. Кожні 5-7 хвилин – привал, зміна того, хто йде першим і прокладає шлях у снігу глибиною по коліна. Зате мені було добре. Рухаємося дуже повільно. Я – остання. Переді мною йдуть п’ятеро чоловік, сліди втоптані. «Іти останньою - це як підніматися на двадцятий поверх сходами, просто без перил» - кажу на одному із привалів. «Іти першим – це як підніматися на двадцятий поверх, тільки без сходів» - каже Льоша.

На хребті був шалений вітер. І хмари. Ти – їжачок у тумані. Куди йти - не видно. Не видно взагалі нічого далі, ніж на три-чотири метри навколо. А вітер майже валить з ніг. Але таке ми вже проходили. Тому – не вражає. Йдемо за компасом. Мабуть. Якщо чесно, не знаю, що там роблять хлопці попереду. Я все більше й більше відстаю. Спершу прихоплює серце. Але – минулося. Потім – спина. Це вже по-справжньому погано. Якби у мене так боліла спина вдома, я б уже лежала на дивані і не підводилася дні зо два мінімум. Кожен крок дається все важче. Кажу хлопцям про спину. Відповідь очевидна: «Варіантів нема. Тут залишатися не можна (це й так зрозуміло: зупинишся – за півхвилини починаєш промерзати наскрізь). Назад іти надто далеко. Найкоротший шлях - вперед». Сутеніє. Треба йти. Попереду, за Петросом – теоретично – нас чекають колиби на перемичці. Чи, принаймні, хоч якийсь прихисток від вітру. Про те, щоб ночувати на хребті, не може бути й мови. Намет є лише у нас із чоловіком. В інших – лише спальники. А тут вони не врятують.

Чоловік бере мій наплічник. Рушаємо далі. Кілька кроків – і все. Далі йти не можу. Зовсім зле. Чоловік наздоганяє хлопців, говорить із ними. Вертається до мене: «Все, пішли вниз» - «Куди вниз» - «Туди». Показує просто на схил хребта. Приспускаємось трохи із гребня, рухаємося схилом у ту сторону, звідки прийшли. Тут немає такого сильного вітру. Зате вже добре посутеніло, і майже нічого не видно. На кілька кроків нижче від нас – щось нібито схоже на сніговий карниз. Що під ним – невідомо. Йдемо уздовж нього, не спускаємось. Зовсім трохи. І раптом перед нами із туману виростає квадратний камінь висотою у людський зріст. На ньому росте ялинка. А під ним – рівний майданчик. Ніби спеціально для намету.

Поставити намет під страшним вітром виявилося завданням не з легких. Його буквально виривало з рук. Тримали і руками, і ногами, і як могли. Коли залізли всередину з усіма речами, зняли верхній – обледенілий – одяг, закуталися у спальники, - ще довго не могла зігрітися. А потім життя почало налагоджуватися. Ми смачно закусили сухофруктами, сирочками та ковбаскою. Пили чай, підігрітий на газовому балоні, із різними солодощами. Пили вино. Зігріте у спальнику, воно було тепленьким – майже глінтвейном. Взагалі, ми непогано проводили час. Особливо у порівнянні із хлопцями. Що у темноті, під штормовим вітром, брели хребтом. «Може, ми не дійшли до Петросу півгодини. Може, вони уже давно у теплих колибах на перемичці...» - казав чоловік. Але за пару годин після того, як ми влаштувалися й зігрілися, хлопці подзвонили. Сказали, що вони дійшли до вершини. Зрозуміли, що спуститися у темряві не зможуть – надто круто. І пішли хребтом назад, до Печенежської. Запрошували нас із собою. Але ми сказали, що нікуди не підемо. Дійсно, згорнути табір за таких обставин, вилізти на хребет, та ще й знайтися там у темряві, було б нереальним.

Тож ми залишилися у своєму затишному, теплому наметі під гостинним, хоча й холодним, каменем. Жартували. «Нарешті ми зробили усе, чого не можна робити в горах, - казав чоловік. – Полізли на хребет у погану погоду. Розділилися. Почали спускатися поночі у незнайомому місці...» Але відчуття небезпеки не було. Головою розуміла, що ситуація у нас стрьомна. Але цей стрьом був абстрактним. Єдиною реальною небезпекою здавалася можливість позбутися намету. Його могло просто розірвати вітром. І тоді... «Тоді одягнемося і підемо донизу, шукати ліс» - сказав чоловік. Переклали сірники та сухий спирт у куртки. Щоб можна було розпалити багаття і грітися до ранку. Але думати про таке не хотілося. Намет нібито тримався. Уляглися спати. По-справжньому страшно стало потім.

Прокидаюся вночі. Вітер змінився, і нещадно шмагає намет з іншого боку. Із кожним його поривом серце стискається від страху. Відчуття, ніби ще трохи – і намет полетить у прірву разом із нами. А це – вірний кінець. Умовляєш себе, що намет стоїть уже півночі, і нічого із ним не сталося, нікуди він не полетів. Значить, іще півночі простоїть. Не допомагає. Одразу згадуєш, що сповідалася не надто часто і не надто ретельно. Згадуєш усі свої незакінчені справи. І усі відомі тобі молитви...

Вранці вітер трохи вщух. Вилізли на світ Божий, роздивилися навкруги. Виявилося, що ми знаходимося якраз на нижній кромці хмар. У кількох метрах під нами – стрімкий схил. Добре, що не спробували спуститися ним ввечері – зірвалися б. Зате видно було, де саме можна спуститися. А ще ліворуч і низу біліла полонина. Скоріше за все – Печенежська. Та, звідки ми підіймалися. Та, де хлопці, теплі колиби, вода, і безпечна дорога донизу. Правда, між нею та нами був схил, порослий лісом. У лісі заблукати – раз плюнути. Але ми запам’ятали напрям за компасом, і пішли.

Спустилися нормально. А в лісі таки заблукали. Йти схилом було дуже незручно, та й небезпечно. Спустилися ще трохи, знайшли більш-менш рівну поверхню. Але, судячи з усього, ми спустилися надто низько й опинилися десь під полониною. У лісі. Підніматися назад, та ще й у лісі, сенсу не було. Ми б на неї, скоріш за все, всеодно не вийшли. Тому рушили вниз. Скоро натрапили на річечку. Пішли за течією, як заповідав Беар Грілс. Це було досить непросто. Доводилося постійно обходити каміння, повалені дерева, дертися на пригорки і знову спускатися до самісінької води. Важкувато. Але ми нікуди не поспішали. Харчів вистачило б на тиждень. Дров навколо – скільки хочеш. Можна йти і йти. Гріло й те, що Льоша стверджував, ніби із найбільш диких гірських місць можна дійти до цивілізації за два, максимум – три дні. Але нам пощастило. Натрапили на дорогу. Глибоку колію, яка схожа швидше на висохле русло ріки, ніж на власне дорогу. Але якою, кажуть, гуцули тракторами возять вгору корів та овець, а донизу – ліс. Дорога – це зовсім добре. Річка теж поруч. Усі ведуть донизу. Чудово.

За дві години неждано-негадано ми дійшли. До колиби, у якій зустрічали новий рік. Віддзвонилися хлопцям. Запросили їх до себе вниз. Вони нас – до себе нагору. Але це було нереальним. Скоро мало сутеніти. Розклали піонерське багаття, сушилися, їли й пили. Лягли спати майже із сонечком. У наметі, не в колибі. Так тепліше. Вночі прокинулися від того, що щось капало на намет. Вранці виявилося, що настала весна. Сніг розтанув. На галявинах зеленіла травичка. Дорога перетворилася на місиво із бруду. Третє січня у серці Карпат, гм… Мені погіршало, тому довелося закинутися жменею пігулок, щоб дійти до села, в якому залишили машину.

Заночували у Ворохті. Довго не могли вирішити, що ж робити – їхати додому, чи спробувати піднятися на Говерлу. Не разом, звісно. Лише чоловікові. Чи просто зачекати хлопців, щоб повертатися разом. Але хлопці сказали, що їм іти ще доби дві. І ми поїхали додому.

За дві доби, коли до рідного Києва залишалося кілометрів сто, подзвонив Віталік. Сказав, що вони уже спустилися до села. І запитав, чи не викликали ми часом рятувальників. «Ти таємно від мене не викликала?» - питає чоловік. Починаю згадувати. Та ні, я же була при здоровому глузді і пам‘яті. Не викликала. А що? Хлопці зустріли рятувальників, і ті сказали, що не можуть зняти двох людей із Петросу. Пізніше, уже з інтернету, дізналася, що насправді туристів було четверо. Їх усіх знайшли і зняли майже через добу після того, як вони викликали допомогу. Але що найбільше вразило – туристи ці були родом із Яремче. Це лише 40 км від Петросу, теж гори. Якщо уроженці гір здатні так загубитися в горах, що потрібні рятувальники – що вже про нас, рівнинних, казати.

Тепер у нас із чоловіком, Льошею та іншими хлопцями склалася єдина думка щодо моєї подальшої гірської кар‘єри. Чоловік мене більше у гори не візьме, хлопці – не покличуть, а я туди не піду. Ще б пак! – спробувала, дівчина, із дорослими дядями в екстримальні зимові походи ходити. Все. Віднині – лише Буковель. Почекаю так років десять, поки дяді постаріють. Буду тим часом тренуватися. А потім уже подивимось, хто перший найвищі вершини братиме!

Надія Моклюк,

Братство