З потужним капітаном Боришкевичем, досвідченим Веприком, "Халком" Худоб’яком у нападі і фанатами, які кидаються "святими круасанами", івано-франківське "Прикарпаття" є найколоритнішим у групі А другої ліги колективом. Впевненою грою в осінній частині чемпіонату, а надто перемогою над "Карпатами" в матчі 1/16 фіналу Кубка України станіславівці здивували навіть спеціалістів. Про вболівальників годі й говорити.
Власне, притаманний йому на полі колорит і безпосередність Ігор Худоб’як зберігає й у спілкуванні. В інтерв’ю UA-Футболу він розповідає про тренера, який, м’яко кажучи, повівся з ним нечесно, "пробачені" Шуфричами за півроку гроші, гучні святкування студентських перемог, через які страждали зірки українського спорту й про те, як у Севастополі змушений був співати про "гордость русскіх моряков". А розпочали ми нашу розмову з найактуальнішого, тобто з аналізу виступу "Прикарпаття" в осінній частині сезону-2017/2018.
- Для мене наш результат (друге місце – авт.) не є несподіванкою, - каже Ігор. – Влітку ми провели гарні збори, добре підготувалися. Зрештою, передумови для такого поступу були й у попередньому чемпіонаті. Вважаю, що за якістю гри ми заслуговували посісти вище місце, ніж десяте. Просто в команді багато молодих футболістів і їм бракує стабільності. Вони можуть видати прекрасну гру, а можуть провалитися. Втім, керівництво і тренерський штаб бачили, що потенціал у хлопців є. Не дарма перед "Прикарпаттям" поставили завдання виходу до першої ліги. Своєю грою в осінній частині чемпіонату ми продемонстрували, що те, що від нас вимагають, виконати здатні.
- В принципі, івано-франківці за якістю гри переважали усіх суперників, крім одного – лідера турніру волочиського "Агробізнесу".
- У стартовому турі поступилися 2:5 не в останню чергу через те, що, можливо, трохи недооцінили суперника. Як не як, команда з Волочиська ще навесні грала серед аматорів. Від "Агробізнесу" ніхто не очікував настільки впевненої гри. В заключному ж поєдинку осені, коли вдома програли 2:4, не змогли зіграти я і Владислав Приймак. Лава у нас не настільки довга, щоб втрата двох ключових виконавців минала безболісно. Хоча, звісно, раз "Агробізнес" в обох матчах переміг нас із значною перевагою, можна сказати, що наразі хлопці з Волочиська справді сильніші. Не на голову, але сильніші. Не сказав би, що вкомплектовані суперники ліпше за нас. Можливо, свою роль грає матеріальна складова. Клуб "Агробізнес" багатший за "Прикарпаття".
- Зустріч проти волочисців в Івано-Франківську запам’яталася не стільки грою, як подіями, які переросли у конфлікт керівництва клубу з фанатами.
- Футболісти тут ні до чого. Ми, футболісти, ні з ким не конфліктували. Ті, хто конфліктував, нехай розбираються між собою. Мені б не хотілося ці речі коментувати. Хлопці запалили кілька фаєрів, тепер клубу доведеться платити штраф і вочевидь проведемо матч при порожніх трибунах. Сталося як сталося. Я нікого не засуджую. Хоча начебто кажуть, що керівництво клубу про щось із фанатами домовлялося, ультрас давали обіцянку і слова не дотрималися.
- Згодні, що пірошоу додають футболові шарму?
- Для когось то, можливо, шарм. Але коли під час матчу з "Карпатами" фаєри загорілися одночасно на нашому і львівському секторах, над полем був такий туман, що не було чим дихати. Як у таких умовах бігати? Може, візуально ті вогні виглядають гарно. Але чи є від них користь? Я б не сказав.
- Можете назвати кубковий матч з "Карпатами" найпам’ятнішим у вашій кар’єрі?
- Не сказав би. У мене було багато пам’ятних матчів. Скажімо, два фінали Всесвітніх універсіад, коли ми ставали чемпіонами. Найбільше ж пишаюся тим, що забив історичний перший гол "Севастополя" у Прем’єр-лізі. То коли вразив у Києві ворота "Арсеналу".
Поєдинок з "Карпатами" запам’ятався атмосферою. Такого ажіотажу навколо матчів нашої команди не було навіть у ті часи, коли у середині першого десятиліття 2000-х розпочинав професійну кар’єру. Стільки людей у ті часи не збиралося ніколи. Видно, люди скучили за футболом. Ми показуємо результат у другій лізі й видно, що вболівальники в нас повірили. Власне, ми відчували гарну підтримку не лише в поєдинках Кубка, а й у чемпіонаті. За статистикою "Прикарпаття" має найліпшу серед команд групи А другої ліги відвідуваність.
- Як би там не було, збагнути, за рахунок чого "Прикарпаття" перемогло "Карпати", важко понині.
- Думаю, ми більше хотіли виграти і та жага, бійцівські риси виявилися вирішальними. Нас гнали вперед трибуни, ми не закрилися в обороні, а постійно намагалися атакувати, вмикали пресинг. Ми ж реалізували далеко не все те, що створили. Мали нагоди виграти і з більшою перевагою.
- Натомість "Десні" в 1/8 фіналу "Прикарпаття" програло цілком заслужено.
- Мабуть, забракло сил. Ейфорія після перемоги над "Карпатами" вже минула, до поєдинку з чернігівцями ми програли в Коростені "Поліссю". Можливо, не в найліпшому настрої вийшли на поле. Хоча моменти на перших хвилинах були. Скористайся ми ними, гра могла скластися по-іншому. Але в підсумку можна сказати, що "Десна" здолала нас на класі.
- Виглядало, що після матчу з "Карпатами" у "Прикарпаття" настав певний спад. Кожен наступний поєдинок давався все важче.
- Згоден. Кондицій трохи забракло. Крім того, багато гравців випало через травми. Після розриву зв’язок прооперували Артура Комара. Я впродовж місяця виходив на поле на уколах. Роздумує над тим, чи лягати на операцію, воротар Остап Вульчин. В заключному відрізку він не міг тренуватися взагалі. Остапа берегли суто для ігор.
Так чи інакше, зрозуміло, що наявного потенціалу нам буде достатньо, щоб втримати друге місце й навесні. Але треба бути далекогляднішим. Для першої ліги команда в її нинішньому стані не готова. Потрібно підсилюватися. Це непросто, особливо зважаючи на кадрову політику клубу. Володимир Ковалюк бере в "Прикарпаття" лише вихованців івано-франківського футболу. Звісно, в командах першої і другої ліг таких немало, однак враховуючи наші матеріальні можливості, переманити хороших виконавців не так вже й просто. Про Прем’єр-лігу, де виступають наші Володя Адам’юк, Ростик Волошинович, Роман Дебелко і капітан "Карпат" Ігор Худоб’як, взагалі мовчу. Те саме стосується й колишнього воротаря "Олександрії" Андрія Новака.
- Наскільки мені відомо, останнім часом Андрій тренувався з "Прикарпаттям".
- Так. Він повернувся з Кіпру, трансферне вікно там вже закрилося. Поки немає клубу, форму десь підтримувати треба. Однак про перспективи виступів Новака у "Прикарпатті" говорити рано. Було б, звісно, непогано, якби керівництво нашого клубу змогло створити умови і втримати такого досвідченого воротаря.
- Ви теж напередоні попереднього чемпіонату поповнили друголігове "Прикарпаття" в статусі колишнього гравця прем’єрлігової "Говерли".
- Перед тим майже підписав контракт з "Вересом". Але угода зірвалася через непорозуміння з тодішнім тренером рівненців Володимиром Мазяром.
- Що сталося?
- Ви ж знаєте, що то за людина.
- Чуток багато, але "на диктофон" не хоче говорити ніхто.
- (Сміється). Коли ще був у "Говерлі", Мазяр мені телефонував, казав, щоб приїжджав і підписував контракт. Так і зробив. Але в останній момент щось… Менше з тим. У Мазяра характер своєрідний, але я теж вибуховий, терпіти незрозумілого ставлення до себе не буду. Кому сподобається, коли людина тебе, грубо кажучи, х…сить. Що мені залишалося робити? Володимир Ковалюк пропонував допомогти "Прикарпаттю" й до того, але я все ж розраховував працевлаштуватися у командах першої чи вищої ліг. Коли не вдалося, приїхав до Івано-Франківська, зустрілися з мером Русланом Марцінківим, узгодили всі питання і я залишився.
- Вийшло, що затрималися вдома вже на півтора сезони. Немає інших пропозицій?
- Керівництво виконує свої обіцянки. Жалітися мені гріх. Інші варіанти маю, але вони не ліпші, ніж той, що є. Тим паче, що хочеться допомогти "Прикарпаттю" вийти до першої ліги. Мав зокрема пропозиції, щоб пограти за кордоном.
- Досі ваш міжнародний досвід обмежувався білоруським "Гомелем" в 2011 році. Не звідти бува кликали?
- Ні. Не з Білорусі. Шість років тому поїхав туди не зовсім з власної волі. "Севастополь", якому тоді належав, віддав мене в оренду. Можу сказати, що в "Гомелі" я не прижився. Я не розумів тренера (Олега Кубарєва – авт.), того футболу, в який грала команда. Прилаштуватися намагався, але нічого не вийшло. Хоча я б не сказав, що в Білорусі сильний чемпіонат. За винятком БАТЕ, решта команд грають на рівні першої п’ятірки української першої ліги.
- Проте додому ви повернулися з титулами.
- Отримав бронзову медаль, став переможцем Кубка Білорусі. Єдиний позитив з того часу.
- З Кубарєвим спрацюватися вам не вдалося. А якого тренера в своїй кар’єрі розуміли найліпше?
- Отримував велике задоволення від співпраці з болгарським спеціалістом Ангелом Червенковим у Севастополі. Справжній європейський тренер, який зумів за короткий термін організувати процес життєдіяльності команди дуже професійно. І в футболі, і в побуті. При Ангелі були враховані всі деталі. Ми звикли бути дисциплінованими. По-іншому не могли. Приміром, спізнився на хвилину на тренування – відразу відніс у касу 200 доларів штрафу. Команда обов’язково мала разом обідати й вечеряти.
- Але при Червенкові ви не провели жодного матчу.
- Був травмований. Коли відновився, почав потрапляти до заявки. Не більше, проте навіть від тренувального процесу отримував велике задоволення. У Севастополі я грав при Сергії Шевченку. Цей тренер сповідує комбінаційний стиль гри. Мені такий футбол до вподоби.
- У Севастополі вам також вдалося пограти з серйозними футболістами.
- Маріуш Левандовскі та Іґор Дуляй попри досягнення, чимало матчів у складі своїх національних збірних, у спілкуванні були доволі простими й відкритими. Маріуш любив збирати команду, щоб у вільний від роботи час відпочити. Чимало корисного від нього почув під час тренувань і матчів.
- Ніґерієць Джуліус Аґахова – найзірковіший з тієї когорти. Він бачив у вас конкурента?
- Навряд чи. Він не мав ігрової практики в "Шахтарі" і розумів, що в оренду до Севастополя його віддали не для того, щоб сидіти в резерві. У нас із Джуліусом було нормальне спілкування. Зірковості в поведінці ніґерійця не помічав.
- Було в "Севастополі" того часу й немало місцевих гравців. Підтримуєте з кимось із них спілкування після весни 2014-го?
- З тими, хто залишився в Криму, зв’язку не маю. З хлопцями ж, які грають в українському чемпіонаті, переписуюся, іноді зідзвонюємося. Таких небагато. Скажімо, Влад Піскун (той самий, який у 2010 році збив на смерть 26-річну жінку з двома дітьми п’яти і двох років, отримав дев’ять років ув’язнення, але після відбування половини терміну був випущений у 2015 році на волю за зразкову поведінку – авт.). Влад виступає за "Кремінь". У Севастополі в нього живе мама, тому деколи політичні теми зачіпаємо. До того, що робиться на території Кримського півострова, Влад ставиться нейтрально.
- А як ставилися до того, що перед кожним домашнім матчем футболісти "Севастополя" мали співати "воєвалі наші дєди…" ви?
- "Ти лєті крилатий вєтєр" (усміхається)? Нам роздали слова, зобов’язали їх вивчити і змусили в наказовому порядку перед кожним матчем співати. Ставлення може бути різним, але мене вражало, що після того, як після першого куплету музику вимикали, люди продовжували співати "Лєгєндарний Сєвастополь" далі.
- "Лєгєндарний Сєвастополь – гордость русскіх моряков".
- Як є. Можу сказати, що в той час якихось упереджень стосовно України чи себе особисто в місті не відчував. То за умови, що часто спілкувався українською. Хіба старше покоління іноді могло побурчати. Молодь начебто ставилася до України абсолютно адекватно. Та й взагалі атмосфера на севастопольському стадіоні мене вражала. Так як там, не вболівають майже ніде в Україні. Навіть коли за присутності 30-ти тисяч глядачів грав на "Донбас-Арені", шумовий ефект був не таким вагомим, як під час матчів у Севастополі, коли на трибунах збиралося близько п’яти тисяч. Цю команду і це місто місцеві жителі люблять страшенно. І мене там сприймали як свого.
- Проте після двох років севастопольська епопея для вас завершилася. І скотилися ви транзитом через Гомель аж до чемпіонату Івано-Франківської області. Як так вийшло?
- У мене в той час саме завагітніла дружина, хотілося приділяти більше уваги їй. Хоча пробував закріпитися у складі "Тернополя". Проте швидко зрозумів, що поїздка туди була помилкою. Рівень клубу був ще нижчим, ніж у чемпіонаті області. Два місяці терпів, а потім розвернувся і поїхав. Важко змиритися, коли люди не можуть забезпечити команді ні екіпірування, ні харчування, ні решти найелементарніших речей. Там можна було деградувати, а не грати у футбол. То вже ліпше було допомагати дружині. Чекати, поки народиться дитина, а заодно бігати в обласній першості. Тим паче, що в команді свого рідного Галича я був граючим тренером.
- Зачекайте. Вам тоді було 26 років. Ризикували загубити кар’єру. Бо хто помітить футболіста, який виступає в чемпіонаті області, у якій в той час професійних клубів не було взагалі?
- Ніхто би й не помітив. На перегляд у "Говерлу" до Ужгорода поїхав сам. Тренер закарпатців В’ячеслав Грозний тоді шукав нападника. В’ячеслав Вікторович спілкувався з Петром Кушликом і той порадив мене. Поїхав і буквально через п’ять днів підписав контракт. У мене з Грозним взагалі було прекрасне розуміння. Ми спілкуємося понині. В’ячеслав Вікторович – хороший тренер. Так, десь емоційний, але футбол розуміє ідеально.
- Грозного можна назвати Едуардом Малофеєвим українського футболу. За балакучість.
- (Сміється). Що є, то є. То ж він мене Халком назвав. Мовляв, такий же здоровий, як той бразилець з "Зеніту". Прізвисько прижилося настільки, що навіть домовилися з президентом клубу, щоб Халк у мене був на спині замість прізвища. В’ячеслав Вікторович поговорити любить, цього в нього не забереш.
- Малофеєв міг на установках читати вірші.
- Грозний щодня проводив теоретичні заняття. З кавою-брейком вони розтягувалися на годину. В’ячеслав Вікторович – людина начитана. Виділяв собі цитати і вставляв у розбори.
- При Грозному ви грали регулярно. Але не забили за весь сезон жодного м’яча.
- То згадайте, на яких позиціях я там грав. На вістрі мене виставляли не так уже й часто. У нас тоді був Дмитро Хльобас, попереду ставили його, а мене відсували трохи нижче. Грав опорного хава, а на фініші чемпіонату тренер перекваліфікував мене з нападника в центрального оборонця. Виходив на цьому місці проти "Олександрії" й "Динамо". Звичайно, то не моя позиція. Почувався в захисті не дуже комфортно. Зрештою, з тим же "Динамо" відіграв дуже непогано. У нападі киян тоді діяв Жуніор Мораєш. Стримували його, перший тайм завершився 0:0. Правда, на самому початку другої половини Ярмоленко забив, пройшовши з флангу, а наприкінці матчу Хачеріді після "стандарту" відзначився вдруге.
- Взагалі, "Говерла" Шуфрича має погану репутацію. Не знаю людей, яким би за роботу в ужгородському клубі заплатили все обіцяне.
- Я не виняток. Провів у складі "Говерли" рік. За півроку гроші виплатили, а іншу половину пробачили.
- А ви пробачили?
- Який смисл сперечатися? Ось Макс Шацьких, Віталик Лисицький повигравали суди і не отримали й копійки. Більше того, ще й витратилися на судові витрати і послуги адвокатам. Клуб ліквідувався і шукайте вітру в полі.
- Крім Ужгорода, такі випадки у вашій кар’єрі ще десь траплялися?
- В Івано-Франківську, на самому початку кар’єри. Тоді не платили півроку чи навіть рік. У підсумку пробачив людям купу грошей. Мене надурили навіть тоді, коли продавали з "Прикарпаття" в "Севастополь". Обіцяли певну суму, але швидко про це забули. Сума могла б вийти непогана. Хоч тоді був ще молодим, але мав тисячу доларів зарплати на місяць. То зараз розцінки змінилися, футболісти таких прем’єрлігових команд як "Чорноморець" чи "Олександрія" можуть отримувати по 30-50 тисяч гривень на місяць. А ще зовсім недавно по десять тисяч доларів платили у першій лізі. То без підйомних і решти бонусів.
- У "Прикарпатті" наприкінці першого десятиліття 2000-х ви виступали, маючи за спиною динамівський досвід.
- Потрапив туди після того, як виступаючи у другій лізі за івано-франківський "Факел", забив 17-річним впродовж сезону десять голів. Але затримався в "Динамо" лише на півроку. Більше не вийшло, бо в Івано-Франківську хотіли за мене отримати якісь божевільні гроші. Якби не ця деталь, міг у Києві залишатися.
- "Динамо" під керівництвом Анатолія Дем’яненка тоді провело один з найдивніших у своїй історії сезонів. Команда стала чемпіоном, а в її складі тільки в чемпіонаті був задіяний 41 футболіст. 22 з них – леґіонери. У молодіжній і другій командах, де виступали ви, ситуація була не ліпша.
- Тим не менш, склад у нас тоді був прекрасний. У воротах за "Динамо-2" грали Денис Бойко і Олександр Рибка, серед польових гравців можна згадати Олега Допілку, Дениса Олійника, Пашу Ксьонза, Віталія Мандзюка, Дениса Дедечка, Миколу Морозюка, почали підпускати з академії 18-річних Артема Кравця і Романа Зозулю. Пізніше ці люди досягли рівня національної збірної. Може, закріпився б і я. Звісно, своя специфіка була. Тренером "Динамо-2" тоді був Володимир Онищенко, людина старого гарту. Володимир Іванович – людина дуже вимоглива, міг прикрикнути. Трохи жорсткуватий, спільну мову з ним знайти важко.
- На той час певний досвід спілкування з досвідченими динамівцями у вас вже був. Маю на увазі Сергія Беженара, який у 2004-му виступав за "Факел".
- Він у нас був нетривалий час і на поле виходив далеко не в кожному матчі. Але зі своїми авторитетом та досвідом Сергій приносив чимало користі навіть під час тренувальної роботи. Власне, Беженара з тим розрахунком і взяли, щоб поряд із ним росли молоді футболісти. А юною в нас тоді була майже вся команда. Мені теж Сергій тоді пояснював, куди бігти, як бігти, як поводитися.
- Одним з тих юних гравців "Факела" зразка 2004 року був нинішній капітан "Прикарпаття" Володимир Боришкевич.
- Ми з Володею, можна сказати, разом виросли. Вчилися в одному класі, грали за одну команду в ДЮСШ. Ми друзі у житті й прекрасно розуміємо одне одного на футбольному полі.
- Після того, як Боришкевич "розтоптав" Тіссоне і забив перший м’яч "Карпатам", мої колеги не знайшли нічого кращого, як обговорювати комплекцію капітана.
- Не думаю, що Володі це заважає. Може, через зайві кілограми він не може в одному темпі проводити всі 90 хвилин. Але цей недолік Боришкевич компенсує безліччю плюсів – вмінням контролювати м’яч, вести боротьбу, грати головою, віддавати передачі. Володимир – лідер нашої команди, він має великий влив на молодих гравців. Прекрасно, коли такі футболісти є поряд.
- Виглядає, що роль Боришкевича у нинішньому "Прикарпатті" приблизно така ж, як у Антона Монахова у студентській збірній України, яка двічі поспіль, у 2007 і 2009 роках вигравала Всесвітню універсіаду. Принаймні, такий висновок роблю зі спілкування з тренером тієї команди Володимиром Лозинським.
- Антон був одним із найдосвідченіших у тому колективі. Він виступав за вищолігову "Таврію", тому не дивно, що Володимир Федорович зробив його капітаном. Справді, Монахов збирав хлопців окремо, без тренерів, пояснював, що й до чого. Разом з тим, команду Лозинський тоді зібрав непогану. Сформована вона була на основі нашого Івано-Франківського університету нафти і газу. Ми були чемпіонами України серед студентів, тому не дивно, що до збірної взяли відразу чотирьох франківських гравців. Але досвіду нам бракувало. Добре, що поряд були Монахов, інший кримчанин Роман Войнаровський, Андрій Запорожан, Олег Герасимюк, Артем Старгородський, Андрій Шевчук. Людей, які вміють грати у футбол було вдосталь. Приємно, що нам вдалося двічі поспіль виграти Універсіаду.
- Такі змагання – то своєрідні фестивалі спорту, де поряд впродовж двох тижнів співіснують представники різних видів.
- Враження незабутні. В олімпійському селищі ми жили поряд із Яною Клочковою, Олегом Лісогором, Анною Безсоновою, справжніми спортивними легендами. Нехай вже вибачають, якщо на Універсіаді ми комусь заважали в ніч перед стартом спати (посміхається).
- Тобто?
- Коли гучно святкували перемоги.
- Після фіналу?
- Після кожного матчу (сміється). Людям змагатися, вони налаштовуються, а ми за стіною шумимо. Але вийшло так, що від святкування до святкування двічі змогли стати чемпіонами.
- Ваш тренер Володимир Лозинський розповідав, що одного разу в компанії з Дем’яненком і Балем так відзначив перемогу над "Дніпром", що не встиг на літак і через це був виключений зі списку претендентів на місце в збірній СССР на чемпіонаті світу.
- Нам Федорович теж ту історію розповідав. І чимало інших "горбушок". Веселий дядько, з ним можна гарно провести час.
- На постійні посиденьки підопічних Лозинський як реагував?
- Часто з нами й засиджувався. Певен, та атмосфера, яку створив Володимир Федорович у середині колективу, посприяла тому, що ми ставали найсильнішою студентською збірною світу двічі поспіль. Після нас таких команд вже не було. На наступних Універсіадах наша збірна виступала непереконливо.
- Ігоре, попереду відпустка. Де плануєте її проводити?
- Мабуть, відпочиватиму вдома, у колі сім’ї. Кудись їхати не хочеться. Живемо ж майже в горах, тому при бажанні можна кудись виїхати. Щоправда, я полюбляю пасивний відпочинок. Хочеться полежати на дивані, подивитися телевізор. Лижі? То не для мене. Я не екстремал. До того ж то небезпечно. Можна впасти, отримати травму. А мене ж ноги годують.
