Гратуляція пану Марцінківу, як переможцеві гонитви за мерське крісло. Заслужив. Та чи заслужило місто, громада мати протягом щонайменше кількох років такого бургомістра ? За всіма сукупними характеристиками – безсумнівно.
А хто не заслужив, той достойний вважати, що вибори відбулися коли вже не поза законом, то поза законом оптимального глузду(«здоровим» - надто шовіністично назвати). Та хіба це зовсім правильно ?..
Поки пан Міхо, пан Порошо і пан Гройсман розказували в тутетшніх театрах як буде всім хорошо – якшо хороший «васалик» Насалик виграє, пан Марцинків охочіше приймав у своїх ойкуменах земляка Бенюка і навіть раз з’їздив на опозиційний телеканал «1+1», у ефірі якого хоч і не зміг з першого разу вимовити страшне, заклинальне слово «деолігархізація», зате не поцурався згадати , хто його в лапках підтримує, ще й, молодий наглюк, пана Шевченка принагідно згадав перед лицем пана Філатова.
Стара еліта вичерпує себе очевидно, деградуючи під писаними пером обскубаної дочиста гуски сценаріями своїх примітивних політтехнологів, олд-скульних і рагульних, які замість того, аби навпаки радити вихваляти Марцинківа і казати, що «він все одно наш, бо патріот, бо щирий українець і вельми фаховий адміністратор, і якщо вже раптом, так сі стане, він почне отак серйозно дути щоки і цокати зубами на нас шо-йо-йо-йо.., то не вважайте його патріотом, а галицьким сепаратистом, народу ворогом – тільки тоді», вони принципово торують дідусеві шляхи « власть прієхала, пахваліла правільного пацана, пакартала нєправільного,сєла і уєхала».
Вони-то приїхали-поїхали, а великий решті, що далі ? Свобода має пристойну кумпанію в міській раді, тепер ще й основну персону в цій царині і вотчині, що та царина-вотчина скільком добродіям солодка, та не всіх водночас спроможна осолодити.
А таки доведеться. Напевно. Можна певно і непевно гадати, хто з ким об’єднається в ситуативну коаліцію і для чого… однак щонайпевніше – «Свободі» Франківська в цілому куди вигідніше і надалі перебувати в опозиції. Звичайно, до «всіх порошенківців»,- а хто буде об’явлений «порошенківцем»(читай: «путінцем») , той понесе увесь тягар «ворога України» ?..
Та якщо вірити не таким вже й сумнівним джерелам, то пан Кривецький – з не менш не сумнівних джерел – головний спонсор ВО «Свобода», за останні два місяці – ну дуже вже часто з’являвся в приймальні АП на Банковій. Ще й понині…
Чого б це йому не сиділося на мітингах протестних під парламентом, який профукав, і що б це значило ?
Може це означає, що «Свобода» і пропрезидентські сили готові в складний, епохальний час на перемир’я, або й навіть на вседержавний компроміс навічно ? Чи пана Кривецького на Банковій досі ґречно прохають, не можуть умовити ніяк на прикладі ситуації з Корбаном ?
Якщо не можуть, то й, певно, не зможуть і «смотрящі» у Франківску, як то пан М. Значить, що, війна між Києвом у час війни між Києвом-Україною і москвою-росією ? Прихований і несвідомий підрив і відрив обласного міста від центру держави ? Саботаж, шантаж, перманентне переадресування і показування в бік Києва всіх незгод від бюджету до поламаної лавочки, в яку самотужки двох цвяхів рученьками чиновницькими не забити ?
Чи все ж поміркований конфлікт, з приявним глуздом і пульсом ? Як би ж то так.
Де, мабуть, буде менше конфліктів, трохи, то це між тими політсилами в міській раді, що де-факто і де-юре в опозиції. Хай там як, а «ворог спільний, країна спільна»…
От що з того, що діє коаліційна угода в Парламенті, а в на місцях уже в багатьох областях фактично йде і існує давно зростання політичних і бізнесових інтересів між, здавалося би, діаметрально протилежними і конкуруючими гравцями. Як то в Житомирі, наприклад, як то в Полтаві, наприклад, де взагалі, висвячений давно на свободівця, явно і неявно агітував за підозріло ватного Мамая, що славне місто Полтава взяло за добру честь собі такого мера. То хай мають не відтепер .
Переконаний, що допоки на практиці не буде діяти закон про – бодай – половинчасте державне фінансування партій, що поки не будуть оприлюднені прозоро всі схеми надходжень до партійного бюджету коштів з іменними лобі, доки олігархи не стануть просто бізнесменами, а принаймні декілька з них не сядуть чи емігрують, і, чи не найголовніше, доки політизація буденних питань долатиме утилітаризацію цих питань, доти не буде повноцінно функціонувати державно-громадський інститут мерів і муніципалітету в цілому.
Мерів, які мають бути радше «сіті-менеджерами» (сучасними господарниками) на кшталт в ряді міст США, аніж ідеологізаторами чи популізаторами різного роду не-муніципальних і малодотичних до самоврядування речей . Адже, не хочеться нікого ображати, бо долю симпатії і поваги заслуговував кожен із «двотурових» кандидатів (як і «однотурових»), виборча гонка не просто нагадувала, а була полем битви популізму з патерналізмом. Причому популізм часто набував рис ще більшого патерналізму, ніж в конкурента, а патерналізм в свою чергу теж черпав чимало від популізму.
І хто переміг тоді: патерналізм чи популізм ?))
Відтак розчарування виборців, містян – неминучі. І що найбільш неприємно і небезпечно, розчарування від людей можуть опоясати як і більшість, так і меншість на всіх рівнях влади. Від цього рятує лише гіперпопулізм і гіперпатерналізм. Але й тут ненадовго..
Виходом з патової ситуації в недалекому майбутньому могли би бути переорієнтація і переосмислювання усіма вже заяложеного і такого маніпульованого поняття як децентралізація.
Децентралізація партій в суголоссі з децентралізацією(а краще сказати і втілити -самоврядування) держави – це благо, проте, якщо в дисонансі того чи іншого, то це зло у форматі олігархічного сепаратизму. І це ключові слова в цьому блозі.
Невідомо що готують власники і співвласники основних на сьогодні політичних партій, як ляже карта, яким джокером-дурнем і мечем, і чи не вийде так невдовзі, що прізвища «Кривецький», «Коломойський» та інші стануть настільки осоружними народній публіці, через серії воєн між ними та владою з усіма темними наслідками для всіх сторін, що реального політичного майбутнього не залишиться ні в кого, хто хоча б якось мав сміливість і відповідальність бути причетним до сучасного партійного життя , навіть без реальної шкоди громаді, країні.
Зрозуміло, що децентралізація великих партій не може мати відкритого характеру в даний час, інакше – автоматично стаття Неофеодального Кодексу «сепаратизм» і скотина-гільйотина. Проте, так би мовити, праксис теорії змов уже повинен існувати, бодай в голові, як насущна стратегія виживання особистостей, населених пунктів, держави в цілому, поки спаде штормова хвиля, що можливо насувається, і що принесе новий корабель з новим капітаном, екіпажем поза всяким сумнівом. І тут варто би всім не уявити себе капітанами і катерами плавучими-нетонучими.
Однак партійна децентралізація позбавляє за наявної зараз обставини відсутності державного фінансування чималої ренти і дивідендів від центру, згори. Комуто смутно і мутно від цього зразу робиться. Наслідок наявності надлишкового фінансування від індустріальних і постіндустріальних великих вітчизняних спонсорів(крім того що мотивує більше красти і дере-банити на місцях ) унеможливлює імунітет, індемнітет, автономність «підрядних» від цих дядечків і тіточок, внутрішніх ворогів; робить малоздійсненним , ще тільки в мріях(і в їхніх також, бодай уві сні) , проте втілюваних, довгострокового проекту модерна і демократична Україна, де би їхні діти та й вони самі не шарахалися, що по їхню душу прийде, якщо точно вже не чиновник в пагонах , якого завжди можна купити з потрохами, то якийсь бодай один вояка, що на фронті пережив безстрашну і нестримну екзистенцію справедливості і непідкупності. А то й просто якийсь голодний душогуб .
Звісно, запровадження на сьогоднішньому етапі державного фінансування партій не покращить миттєво добробут населення і не стандартизує демократичну модель відносин між виборцем і делегатом, навпаки, радше полегшить олігархам в кризовий час фінансове життя. А проте започатковано правильна лінія, тенденція, як це давно діє у глибоко європейських країнах, з часом дасть свої рясні їстівні плоди. Інакше погані, середні, добрі і відмінні місцеві політики – головне, аби було бажання справді змінювати в них край і країну не лишень під себе – будуть залишатися ще дуже довго підневільними від місцевого бізнесу(який, до правди, теж не весь і не всюди злоякісний) і встократ більше від «великого центру». Вони не будуть самостійними гравцями, від того і сильно піддатливими та охочими до різного роду маніпуляцій з собою і нами.
От хотілося б знати, чи правдиві слова вже поточного мера про те, що його реклама обійшлася йому всього лишень якихось трохи більше сто п’ятдесят тисяч гривень(вже навіть не питання звідки і від кого).
Хтось може скаже, що потрібне не лише державне фінансування партій, а й прийом грошей від населення, як це теж заведено давно в розвинутих країнах, - це ще більше необхідно. Та така практика ще непопулярна в нас, бо люди, по-перше, не дуже заможні, не дуже щедрі, по-друге, і, по-третє не дуже дурні. Утім, мудрість вимагає натиску на парламентарів(чом би й не на франківських ?) з прийняттям і цього закону, і, мало-помалу, переходу до практики на свій страх і ризик. Ці страхи амортизуються банальними публічними договорами з партійними осередками, підзвітністю і постійним аудитом. Не все просто, але й не архіскладно.
Ще більш бажаною метою за державне фінансування має бути на майбутнє вироблений «план міста». Люди повинні пропонувати і вимагати конкретних речей від управлінців і депутатів, не просто якогось абстрактного покращення, кілька метрів рівної дороги і ще один пам’ятник в парку, а цілу сукупність прагматики в словах і цифрах – з підписом чинного мера і майбутнього кандидата на подовження строку. Цих планів може бути і сто, але шляхом відбору, голосування, збору підписів має бути складений один-єдиний, який задовольнить сукупно усі громади. І цим повинні займатися наші достохвальні громадські кантори, з меншою долею чисто політичних прогнозів, не напряму до їхньої компетенції віднесених, з повагою.
А якщо мери, кандидати, політичні партії відкидають запропоновані громадами плани розвитку, затягують, то вихід з положення – не пасивний іґнор у день виборів, а не один гучний протест під дверима кантори і домівками «обранців» і «призначенців». В противному разі бідних завжди куплять і бідним завжди пообіцяють зоряні звізди – ось такий стан речей зараз надзвичайно вигідний малому і великому олігархатові: тотальна бідність народу, всеохопна його продажність і помисли не про високі культурні і цивілізаційні матерії, а про банальне виживання.
P.S.А може, цілком вірогідно, все відбудеться набагато світліше і краще, ніж гадалося. Нові меряни , депи і центровики стануть кращими від прогнозів щодо них: Руслан Марцинків більш прозорим, енергійним, конструктивним за попередників, політсили компромісно і консенсусно договірливими, в найпершу чергу з громадами, які їх обирали і не обирали, а Столичний Центр турботливіший і водночас ліберальніший.
Великі Дива трапляються, коли маленькі дива домовляються про суспільне немаленьке диво.
Як би там не було і як там буде, - країні потрібен і сильний центр, і сильне самоврядування, і сильна децентралізація(партійна). Словом, запит на силу мегазатребуваний.
