Він залишив світ скорбот п’ятого грудня. Проживши все життя в Москві, він заповів поховати себе в Алмати. В нього на все був свій погляд. Він воював проти всіх і, зрозуміло, всіх дратував – від номенклатурної родини (його дід був головою Верховного суду в комуністичному Азербайджані), до правовірних шиїтів, котрі минулого року оголосили його відступником. Стаття у російській Вікіпедії визначає основний вибір його життя словосполученням, обережним до анекдотичності: «віросповідання викликає суперечки».
Поховали його за сунітським звичаєм.
Звали його Гейдаром Джемалем. Іноді додавали «огли», іноді по-батькові: Джахідович. Залежно від того, хто володів інформаційним ресурсом. Іноді коментатори помилялися і називали його Джихадовичем. Можливо, вони помилялися не просто так.
Він був одним з тих, кого цитували офісні віщуни. Адже він пропонував прості відповіді на складні питання. Його картина світу була невигадливою. Він бачив на глобальному політичному полі лише трьох великих гравців – лібералів, «ройялів» (традиціоналістів) та політичний іслам, який в його персональній інтерпретації мав присмак троцькізму.
Він, нащадок «червоних мусульман», не любив тих, хто жив з додаткової вартості.
Він не втомлювався пророчити про крах світового лібералізму і дожив до Трампа. Світовий лібералізм позиціонував його як радикала та маргінала і також дожив до Трампа.
Й тут, при всіх можливих «але», з покійним можна погодитися в одному: прекрасна епоха таки крякнула.
При тому крякнула вона якось криво. Несимпатично крякнула, без романтики і яснооких підпасків. Головними її могильщиками виявилися не полум’яні революціонери, не ліваки-антиглобалісти і не чорні солдати Абу Бакра Багдаді. А ті зажерливі фінансові спекулянти, що відірвали кредитні забов’язання спочатку від золотого забезпечення, а відтак від товарної пропозиції.
Але все це, погодимось, таке далеке і аж надто масштабне. Все це для тих пацанів, що живуть в Луїсвілі і все ще впевнені, що мають Бога за ділера. З нашого закапелку фігури глобального фіналу майже не проглядаються. Хіба що бруд на їхньому взутті, порвані шнурки і прилиплі до тих шнурків сраколизи з місцевих.
В нашому закапелку «дожити до Трампа» має зовсім інше значення. Зовсім, зовсім інше. Просте і таке печальне, аж сплакатися можна. «Дожити до Трампа» в нас тепер означає – не попасти під роздачу до двадцятого січня. Себто, до світанку першого дня нового пацанського літочислення.
Весь український політикум, лише подумати, раптом знайшов себе у контейнері з написом «токсичне, брудне, не торкатися». Ще вчора з ними щось там терли про «проекти», а сьогодні скидують їхні вхідні. Ще вчора вони були «цікавими перспективними партнерами», а тепер від них воротять носа як від купки під парканом.
Сталося те, що Гегель називав переходом кількості в якість. Окремі оціночні судження та е-декларації склалися в цілісне розуміння. За Одером второпали – пацани в Україні ніц не тямлять. Не тому що вони не розумні, а тому що розум і жлобські інстинкти принципово не зустрічаються в їхній свідомості. Знання економіксу, основ менеджменту та англійської – окремо, і набивання кишень налом – окремо. Й одне одному чомусь не заважає.
Так їх «заточили». Вони ж не Ітони з Гарвардами закінчували. І росли не під портретами шляхетних предків. Росли вони за гаражами, «на фарце» та в тій каптьорці п’ятого ЖЕКу, де видавали лопати і мітли. А ще їм давали світоглядні орієнтири в тих заниканих хазах, де гебісти розпивали півлітри зі своїми «барабанами».
А тепер сенс їхнього життя зникає разом з надією на легалізацію. Адже навіщо красти і віджимати, якщо вкрадене і віджате не можна спокійно і з високо піднятою лисиною перенести в майбутнє. Зникає жлобський сенс влади та цінність набутих позицій.
А в Ростові доживає віку жива ілюстрація того як швидко можна помножити на нуль короля жлобів і всю його рать.
І ось вони вже побігли. Полетіли бізнес класом і як прості люди. З папками і кейсами. Полетіли здавати своїх, щоби їм сказали «гут-гут, мальшик» і не ставили червоних штампів. Полетіли складати списки та сортувати компромат.
Потічок лайна стрімко перетворюється на скажену гірську лавину.
Й невипадково, зовсім невипадково в київських спальних районах саме тепер знаходять квартири призабутих «кровосісь». А в них документи.
В заокеанських юристів та лобістів очікуються захмарні заробітки. А нам пропонується влаштовуватися біля зомбоящиків та запасатися попкорном. А декому не завадять таблетки.
Епоха у нашому закапелку закінчується разом з системою, яку збудували у 1991 році. І ніхто не знає, до якого рівня ця система буде зруйнована. Дехто каже, що до фундаменту.
Невже?
Тепер ті, хто не хотів суспільних землетрусів, починають про них мріяти. Бо ж «під шумок» можна заховати хоча б частину тупо вкрадених цяцьок та фішок.
Тому чекаємо на кольорові новорічні ночі.
І на те, що буде після.
