День закінчується, і змучений, ти повертаєшся додому. Вмикаєш радіо. Чуєш коротке повідомлення про те, що в малому індійському селі кілька жителів померло від грипу. Слухаєш це з легкою байдужістю – троє чи четверо померли?!...цікаво, надсилають туди лікарів, щоб дослідили всі обставини. Той вірус грипу невідомий. Однак не замислюєшся над цим.
Неділя. По дорозі з церкви знову чуєш те саме, цього разу мова йде не про три чи чотири селянина, але тридцять тисяч мешканців гір в тій самій частині Індії. Ввечері про це показує телебачення. СіЕнЕн показує короткий сюжет. Спеціалісти з Відділення контролю захворювань з Атланти вирушають до Індії... Такої епідемії ще ніде ніколи не було.
До ранку понеділка – це вже головна новина. Вже не тільки Індія, але Пакистан, Афганістан і Іран. Читаєш про це всюди, називають цю хворобу „Таємничий грип”. Президент коротко прокоментував це, що він і всі інші моляться в надії, що все закінчиться добре. Однак всі вже замислюються: Як цьому запобігти?
Тоді Президент Франції зважується на крок, який шокує Європу. Він закриває кордони своєї держави. Авіарейси з Індії і Пакистану та всіх країн, де зареєстровано хворобу, скасовуються. Тієї самої ночі, перш, ніж лягти спати, вирішуєш ще трохи подивитись СіЕнЕн. Ти приголомшений, коли жінка, яка плаче, і слова якої перекладають з французької на англійську, говорить: ”Маємо чоловіка, який лежить у паризькій лікарні і помирає від „таємничого грипу”. Це вже прийшло до Європи. Починається паніка. Вже відомо, що коли отримаєш інфекцію, можеш носити її в собі тиждень, аж поки з’являться якісь симптоми. Потім маєш чотири дні нехарактерних симптомів. І потім...вмираєш.
Великобританія закриває свої кордони, але, на жаль, запізно. У вівторок вранці Президент США оголошує: „З огляду на загрозу для безпеки країни, всі польоти до і з Європи та Азії скасовуються. Якщо ваші близькі є за кордоном, мені прикро. Не можуть повернутися доти, доки не знайдемо ліків від цієї хвороби.”
Протягом чотирьох днів весь народ охоплений надзвичайним страхом. Люди купують маски на обличчя. Люди розмовляють про те, що станеться, коли епідемія прийде до нас. А хтось говорить, що це кара Божа.
Вечір середи. Перебуваєш в церкві на молитовній зустрічі, коли хтось вбігає з парковки і кричить: „Включіть радіо! Включіть радіо!” Церква слухає маленьке радіо на батарейці з приставленим до нього мікрофоном. І найсвіжіша новина: дві жінки знаходяться в лікарні на Лонг Айленді і вмирають від таємничого грипу.
Здається, що протягом кількох годин це розповсюдилось по всій країні. Люди працюють 24 годин на добу, щоб знайти ліки. Однак ніщо не допомагає. Каліфорнія, Орегон, Аризона і Флорида...Так, ніби наступає з усіх сторін.
Несподівано з’являється звістка: Код розшифрований! Може бути знайдений порятунок! Можна створити вакцину! Потрібна тільки кров когось, хто не інфікований.
На всьому Середньому Сході, через усі канали зв’язку передають спеціальний випуск новин, де до кожного звертаються з проханням вчинити одну просту річ: поїхати до лікарні в центрі і здати кров на аналіз. Це все, про що просимо.
Напевне, коли ти і твоя родина потрапляєте туди, вже пізній вечір – п’ятниця, а дорога довга. Там зустрічаєте медсестер і лікарів, які проколюють пальці, беруть кров і заліплюють ранки пластиром. Твоя дружина і діти теж там. Беруть у вас кров на аналіз і кажуть: „Чекайте на парковці. І коли назвуть ваші прізвища, можете бути вільні і їхати додому!”
Стоїш переляканий разом з усіма своїми сусідами, думаючи про те, що відбувається, і чи це вже кінець світу.
Раптом молодий чоловік вибігає з лікарні, вигукуючи щось. Витягає він табличку з іменем і прізвищем, і махає нею. Що? Кричить знову! А твій син тягне тебе за куртку і каже: Тату, це я!
Поки ти зорієнтувався, забрали твого сина! – Хвилину, зачекайте!
Але вони кажуть: Все гаразд. Його кров незаражена. Його кров чиста. Мусимо переконатися, чи він не хворий. Гадаємо, що він саме той, кого шукаємо.
П’ять напружених хвилин. Виходять лікарі і медсестри, обіймаються. Деякі сміються. Це перший раз за багато днів, коли бачиш когось, хто сміється. Якийсь старший лікар підходить до тебе і каже: „Дякую Вам. Кров Вашого Сина ідеальна. Його кров вільна від інфекції, вона чиста. Тепер можемо створити вакцину.”
Звістка швидко розповсюджується по парковці, заповненій людьми. Одні радісно кричать, інші моляться, а ще інші сміються і плачуть.
І тоді сивий лікар відводить тебе і твою дружину вбік і каже: „Чи можна вас на хвилинку? Ми не знали, що донором буде дитина і нам потрібен... Ваш підпис на документі, що посвідчує згоду.”
Вже починаєш підписувати, коли помічаєш, що колонка з кількістю мілілітрів крові, яку мають взяти, порожня. – С-с-скільки мілілітрів?
І власне, тоді усмішка зникає з обличчя лікаря і він каже: „Ми не уявляли, що донором буде дитина. Ми не були готові. НАМ ПОТРІБНА ВСІ КРОВ!!!
- Але, але...
- Ви не розумієте. Ми говоримо про кінець світу. Прошу Вас підписати. Нам потрібна вся кров – нам потрібно все!
- Чи не можете зробити йому переливання крові?
- Якби у нас була неінфікована кров – могли б. Чи можете Ви підписати?
У тиші підписуєш. Потім вони пропонують: „Хочете побути з ним хвилинку, перш ніж ми розпочнемо?”
Чи можеш повернутися? Повернутися до кімнати, де він сидить на столі і питає: Тату? Мамо? Що відбувається? Чи можеш взяти його руку і сказати: Синку, твоя мама і я любимо тебе, і ми б ніколи не дозволили, щоб з тобою щось зробили, якби так не було треба. Чи це розумієш?
І коли старший лікар повертається і каже: „Мені прикро. Вже маємо починати. Люди у всьому світі вмирають.
Чи можеш вийти? Чи можеш вийти, коли він каже: Тато, мама, чому мене залишаєте?”
А наступного тижня, коли у них відбувається церемонія вшанування твого сина, хтось спізнився, бо проспав, інші взагалі не прийшли, бо поїхали на озеро, а деякі прийшли з награною усмішкою і вдають, що їм це небайдуже...
Чи тоді тобі не хотілось би зірватися і заволати: МІЙ СИН ПОМЕР! ЧИ ТЕБЕ ЦЕ НЕ ЦІКАВИТЬ?
А чи не так каже Бог: МІЙ СИН ПОМЕР! ЧИ НЕ ЗНАЄШ, ЯК СИЛЬНО ПРО ТЕБЕ ПІКЛУЮСЯ?
