Чудові новини для інвесторів і погані – для населення. Янукович на зразок Путіна ймовірно боротиметься з олігархами та принесе економіці стабільність, але тими самими радикальними методами він може піти проти народу й демократії. Та це, можливо, ідеальний компроміс, бо українська специфіка не дасть так сильно розійтися Януковичу й завжди залишатиме простір для справжніх реформаторів – стверджує редакційна стаття в онлайн-виданні Business New Europe.
Ось історія: “Новообраний президент швидко перейшов до зосередження влади в своїй адміністрації, згортаючи демократичні реформи та заново централізуючи владу. Водночас олігархи, які заправляли останні кілька років, проникнувши практично в кожну парламентську сферу, і яких тепер вимітають із коридорів влади, ополчаються в ар’єргард у страху втратити контроль над своїми імперіями. Дехто вже усе втратив.
Нова адміністрація вживає радикальних заходів, щоб знову поставити економіку на ноги, й економіка починає демонструвати перші ознаки життя після дворічної кризи. Першим розглянутим питанням є податкова реформа, а на наступний рік обіцяно масштабну реформаторську програму – що включає такі ліберальні реформи, яких країна ще не бачила. Якщо президент упорається хоча б із половиною наобіцяного, буде економічний бум”.
Це історія шести місяців при владі президента України Віктора Януковича. Але річ у тім, що це також історія першого року Владіміра Путіна на посту російського президента в 2000-му – збігається усе: темпи, успадкована економічна ситуація і навіть реформування насамперед податкової сфери.
Звісно, є певні відмінності. Янукович іще не відправляв олігархів в екзил, і його загарбання влади не є аж таким кричущим, як Путінове рішення вихолостити верхню палату парламенту. Крім того, помилкою було підвищення газових тарифів, і це вже вдарило по популярності Януковича. Що важливіше, Україна не має стільки нафти, яка забезпечила Росії 10% зростання ВВП у 2000 році, коли ціни відновилися після падіння, хоча тут є металургія, що ймовірно даватиме достатньо грошей для фінансування трохи скромнішого набору реформ. Та все одно... По суті, Янукович намагається “путінізувати” Україну.
Дволикий
Росія занедужала на тяжку форму шизофренії після того, як Путін став президентом. Було два Путіни: “Політичний Путін” (поганий) задушив громадянське суспільство в колисці; “Економічний Путін” (хороший) оркестрував початок десятилітнього буму.
Янукович теж виглядає наче той доктор Джекіл і містер Хайд, оскільки за наполяганням МВФ підняв ціни на газ, але разом з тим посунув наче танк у напрямку відновлення старої Конституції 1996 року, що повертає йому реальну владу.
Те саме відбувається з олігархами. У липні 2001-го Путін скликав усіх їх на горезвісну “зустріч олігархів” і сказав: “Тримайте, що маєте, але більше не крадіть”. На зустрічі було обговорено двох символічних трупів: Боріса Березовського та Владіміра Ґусінського, які вже на той час утекли за кордон і більше не поверталися.
Янукович, у свою чергу, накинувся на Ріната Ахметова, найбагатшу людину України, якого вважають спонсором його президентської кампанії. Згідно з джерелами Business New Europe, Ахметов тепер відрізаний і хоча він лишається в Верховній Раді та є лідером потужної парламентської фракції, він уже не має доступу до Януковича. Той же намагається нацьковувати олігархів-конкурентів, щоб самому бути над усіма суперечками в ролі політичного Пігмаліона (цього він навчився в Боріса Єльцина, а не Путіна).
Влада олігархів є, напевне, найбільшою різницею між Росією у період 2000 року та нинішньою Україною: в Росії олігархи купували депутатів Думи, фінансуючи їхні кампанії і даючи великі хабарі; в Україні олігархи – це і є депутати Ради, тож викорінити їх – значно тяжче завдання.
І Янукович може вперше серйозно зіткнутися з олігархами уже в грудні. Хоча Ахметову, схоже, показано на вихід, оголошені правила давноочікуваної приватизації “Укртелекому”, державного монополіста у галузі стаціонарного телефонного зв’язку, складені явно так, щоб виключати з аукціону всіх очевидних великих заявників, крім російської компанії “Система” та Ахметової System Capital Management. Чи не відкупляється Янукович від Ахметова, даючи тому востаннє куснути пирога? А, може, (ймовірніше) в Ахметова все ще достатній вплив, аби умови тендера на продаж державного активу складалися сприятливо для його компанії? Якщо так, то що Янукович збирається робити, адже фіксований тендер коштуватиме бюджетові мільярдів доларів недоотриманих доходів?
І благословення, і ні
Чи є “путінізація” України позитивним явищем? Залежить від того, хто ви. Для інвесторів це чудові новини, позаяк Путін забезпечив десятикратне зростання майже в усьому: доходах, обсязі економіки, капіталізації на фондових біржах, міжнародних золотовалютних запасів, показників росту ВВП. І визнаймо: Україні не завадить стабільність.
Для народу й “демократії” це однозначно погане явище. Перевага України над Росією в тому, що зараз у неї загалом демократична репутація, якої ніколи не мала Росія, хоча сам Янукович почав, мабуть, із гіршою репутацією, ніж Путін 10 років тому (бо просто ніхто тоді не знав, що це за один).
Встановити контроль над політикою Януковичу буде набагато важче, адже Україна справді більш демократична, у тому сенсі, що Помаранчева революція радикалізувала людей, які реально цікавляться політикою, тоді як росіяни – ні. До того ж Помаранчева революція боролася, власне, проти Януковича, на той час прем’єр-міністра за правління президента Леоніда Кучми, тобто є підстави припустити, що Януковичу ніколи не дозволять зайти так далеко, як Путіну, інакше негайно буде народне повстання. Через те, напевно, уряд порушив цього місяця справу за звинуваченням у корупції проти уряду колишнього прем’єра (а зараз лідера опозиції) Юлії Тимошенко, бо саме вона – найбільший головний біль Януковича, а не олігархи.
Ось і виходить, що хоча план може бути тим самим, характер виявиться інакшим. Інвестори кажуть – є плюси й мінуси у спробах “путінізувати” Україну. Негативом є те, що Янукович не є таким тонким політичним гравцем, як Путін. За інформацією джерел Business New Europe у Києві, є побоювання, що Янукович не стане обмежувати себе в маніпулюванні судами, аби поставити на місце зухвалих олігархів, але так само може вжити жорстких заходів і проти населення.
Плюсом є віце-прем’єр-міністр з економічних питань Сергій Тігіпко: він вражає значно більше, ніж Ґерман Ґреф, міністр, який контролював програму реформ Путіна. На відміну від Ґрефа, Тігіпко є справжнім політиком із власною електоральною базою в 15% і має як політичну вагу, щоб просувати свої ідеї, так і вплив захищати ці самі ідеї від розмивання корисливими інтересами оточення президента. Тігіпко за останній час виголосив низку промов, де пообіцяв “зробити Грузію” в українській економіці; якщо він виконає половину обіцяного, то Україна буде швидко трансформована.
Протиріч багато, але це, можливо, ідеальний компроміс. Путінська стабільність дала Росії численні переваги, утім, тепер його зарозумілий тотальний контроль створює проблеми. Можливо, обмеженість влади Януковича даватиме простір таким людям, як Тігіпко, щоб вони робили реальну роботу, а потреба вислуховувати інших задля балансування влади зрештою приведе до реальних дебатів із реальними результатами.
