От як описують зустріч головних ньюзмейкерів тижня її очевидці: "Вони зіштовхнулися на "рамці" четвертого поверху АП. Кононенко й Абромавичус. Кононенко запитав: "То коли я на тебе тиснув?". Айварас зніяковів, не зміг нічого відповісти. Зійшлися на тому, що "НАБУ їх розсудить". Але основна частина суспільства вже зробила свої висновки: "красавчег" і чудовисько.
Насправді це не зовсім справедливо. Чудовисько — не Кононенко, а той, хто дозволив релікту 1990-х, яким безсумнівно у своїх методах є депутат БПП, стати збирачем основних податків і провісником апокаліпсису для конкретних бізнесів. А Абромавичусу пощастило зіштовхнутися публічно з людиною, оцінка чиєї моральності й цінності для реформування країни спускається в негативну шкалу, що дозволило міністру економічного розвитку виглядати не нулем, а одиницею.
Назвати Айвараса Абромавичуса флагманом українських реформ можна або від великого безриб'я, або від великої вдячності за лобіювання інтересів західних і, насамперед, американських аграрних компаній в Україні. Ні, не тих, що переробляють, а тих, які тепер безперешкодно вивозять з країни сировину.
Добре, що інтелектуальним активістам з ProZorro вдалося реалізувати через Абромавичуса свої напрацювання. Добре, що міністерство займалося дерегуляцією і Україна просунулася в індексі Doing Business, щоправда, трохи скромніше, ніж за часів Бродського, який ніяким міністром не був.
Міністерство економрозвитку й торгівлі, яке є, за ідеєю, ключовим мозковим центром у переформатуванні країни, не розробило бізнес-моделі її розвитку, не ініціювало програм стимулювання бізнесу, не визначило точок концентрації мізерних ресурсів… Воно навіть з державним оборонним замовленням упоратися не змогло: лютий надворі, а оборонка на перекурі.
Після гучного скандалу Петро Порошенко мав можливість у мініатюрі повторити варіант Ющенка 2005 р. під назвою "Всі з пляжу!". І свої, і чужі. Айвараса Абромавичуса не було в жодному з гуляючих кабінетами списків потенційних міністрів і віце-прем'єрів. Слова "Дякую за роботу" були б цілком достатньою нагородою за зроблене. А Ігорю Кононенку армійський друг і бізнес-партнер міг би сказати інше: "Наша дружба залишається, але наша жадібність — закінчилася". Не сказав.
Природа поведінки Кононенка, про яку, власне, всі знали і до заяви міністра — за що Абромавичусу щира подяка, — але в переважній більшості мовчали, на Банковій не надто обговорюється. У тому розумінні, що подібний вибух оточення пророкувало президентові давно. І не тільки тому, що Петро Олексійович вагу довіри та особливо делікатних доручень переніс на кононенківську ногу. А тому, що цей факт змусив довірену особу страх втратити, а отже, обережність. Очевидно, не всі в оточенні президента знали, що за кілька тижнів до виходу Абромавичуса на прес-конференцію з глухого до побажань, але недовірливого міністра зняли охорону СБУ. Не Кононенко ж її зняв, правда? І не Кононенко потім поновив, вважаючи виховний момент завершеним? Намагаючись не ставити знак рівності між Порошенком і Кононенком, усе оточення президента, за даними DT.UA, покликане на різноформатні наради, наполягало на тому, щоб Ігор Кононенко склав мандат на вимогу президента. Але не розіжметься рука загребущого. До речі, за складання мандата Ігорем Кононенко проголосували в президентській фракції лише дев'ятеро осіб: Лещенко, Найєм, Заліщук, Фірсов, Голуб, Климпуш-Цинцадзе, Мушак, Продан, Новак…
Значно більше Банкову цікавила етимологія дій міністра економрозвитку. Він хотів залишитися в уряді? Тоді навіщо перед своєю заявою виніс усі особисті речі з кабінету? Його за день до прес-конференції, під час тригодинної трапези, накрутив Саакашвілі? Але тоді чому удар завдано по президентському Кононенку, а не по яценюківських "засобах виробництва"? Абромавичуса стимулювали американці? Тоді чому він не долучився до загону міністрів, які відкликали заяви? Він у змові з Яценюком? І вже готовий не смикатися від жартів прем'єра про необхідність міністрові перелічити своїх дітей у зв'язку з нарахуванням штрафних санкцій на "Укрнафту"? Тоді чому на закритій частині четвергового Кабміну Абромавичус заявив, що готовий відкликати свою заяву про відставку, якщо свої посади залишать Яценюк, Шокін і Кононенко?
За сукупністю всіх цих суперечностей можна припустити, що Айварас Абромавичус, осліплений світовою славою, вважав себе Брюсом Всемогутнім. Не знаю. Але одну й дуже важливу реформу член уряду, міністр економічного розвитку таки започаткував: не мовчати.
Здавалося б, скандал, що вибухнув внаслідок прес-конференції Абромавичуса, мав пересмикнути розклад внутрішньовладних воєн в Україні, тому що оперативність реакції послів G-7, МВФ і Держдепу явно свідчила про стоншення терпіння донорів і кураторів.
Нічого схожого. Публічна заява про готовність працювати разом заради реформ означає так само мало, як і перманентні посиденьки на Банковій у вузькому колі, що закінчуються обіймами прем'єра з президентом, після чого один іде обдзвонювати міністрів-напівреформаторів, щоб, зібравши їх під одним дахом, зробити шантажеподібний сюрприз президентові, а інший рушає шукати напівпартнерів — тримачів потенційних депутатських голосів за відставку прем'єра. Маневри відволікають увагу від причин внутрішньополітичної війни між президентом і прем'єром. Але ці причини нікуди не ділися. Дозволю собі їх нагадати.
По-перше, низький рейтинг Арсенія Яценюка критично не відповідає його високій частці в дивідендах від владних доходів.
По-друге, Арсеній Яценюк є альтернативною розеткою, точкою підключення до ресурсів економіки для тих, кого не влаштовують президентські тарифи або на кого взагалі не передбачено ліміт "енергозабезпечення". Через Яценюка до економіки підключаються, насамперед, Ахметов і Коломойський. Свій в дошку прем'єр або символічний прем'єр, але з президентським першим віце, дозволять Петру Порошенку замкнути на себе вирішення долі всіх "підключень".
По-третє, у суспільстві немає консенсусу щодо фігури, покликаної змінити Яценюка. 11% Саакашвілі — це не консенсус. 7% Тимошенко — тим більше. А от з приводу відставки чинного прем'єра — консенсус є. Згідно з даними компанії "Рейтинг", за неї виступає 70% громадян України. Натомість прем'єром його бачать тільки 5%. Президент не може ігнорувати такі настрої суспільства.
По-четверте, а заради чого ігнорувати? Яценюк — стратег? Ініціатор реформ? Новатор і мозок болючих, але необхідних змін? Ні. Він щодня гасить пожежі й збирає сувеніри з попелищ. Він краде у президента найціннішу, на його думку, валюту — правильні й красиві слова, а потім з розмахом, властивим сівачу з "Дванадцяти стільців", кидає їх у телеаудиторію. Він, принаймні, забезпечує виконання далеко не завжди підходящих Україні вимог МВФ. Він не генерує і не веде, а лише рефлексує на виклики, сформовані іншими. Ніщо нас так не дратує в людях, як виявлення у них наших власних недоліків. Ну от і президентові ніщо людське не чуже.
По-п'яте, Яценюк уже не всмоктує негативу. А це означає, що політикум і суспільство концентрують негатив на президентові. Крім того, втративши персональну підтримку Вашингтона, стурбованого збереженням швидше коаліції, але не конкретного Яценюка; не маючи підтримки в суспільстві, але не збираючись розпрощатися з планами щодо її поновлення, прем'єр стає поранено-непередбачуваним суперником. А з урахуванням групи підтримки в особі Ахметова, Авакова і Коломойського — ресурсної і креативної — ще й небезпечним.
За сукупністю цих причин Петро Порошенко не полишив плану замінити прем'єра. Скандал з Абромавичусом і Кононенком лише підштовхнув його до думки про те, що діяти треба швидше, не розмазуючи кадрові рішення на весь березень. Оцінюючи ймовірність розвитку подій, стовпи Банкової висловили припущення: "Відставка Яценюка і переформатування уряду — 60% ймовірності. Переформатування без заміни прем'єра — 40%". Однак упевненості в реалізації кожного з планів у Порошенка немає. Упевненість може бути там, де є цілісність цілепокладання. Але коли декларується державне завдання, а на ум береться зовсім інше; коли ти почуваєшся самостійним рівно на довжину повідця донорів; коли ліворуч і праворуч рвуться бомбажні банки із законсервованими у слова проблемами, ти не можеш бути ні в чому упевненим. А без упевненості в результаті братися за реалізацію відставки Яценюка президентові не можна.
Якщо на табло висвітиться 225 голосів, то на зміну розмовам про відставку прем'єра прийдуть розмови про дострокові парламентські та президентські вибори.
От і загрузла Банкова в місиві різнопланових "якщо, то...". Копирсатися в усьому цьому зовсім не хочеться. По-перше, тому що перед країною стоять такі масштабні завдання й критичні виклики, порівнювати з якими цей дешевий серіал, який проте так дорого обходиться країні, ніяково. А по-друге, якісні зміни в уряді безумовно потрібні. Проте немає причин вважати, що ініціатор змін спроможний згенерувати іншу якість кандидатур як на посади міністрів, так і на посаду прем'єра. Інші прізвища — так. Якість — ні. Це вкотре довела історія з Кононенком: його не ампутували. Ця президентська рука й далі набиратиме номери "двохсотки", відчинятиме двері кабінетів, братиме за горло й потискатиме сотні спітнілих від страху рученят.
Президентові потрібен не активний, ефективний і самостійний Кабмін. Йому потрібна ширма, якою, схиливши в замилуванні до плечика голову, милуватиметься Захід; а за нею — набір "інструментів", готових відрядно чи на постійній основі виконувати дуже різнопланові завдання, поставлені президентом. У Порошенка чимало таких ширм: малий військовий кабінет прикриває відповідальність Верховного головнокомандувача за ефективність фронтових рішень; фракція своїм існуванням виправдовує перебування в уряді особистих ставлеників Порошенка; Саакашвілі концентрує увагу суспільства на корупції тільки в уряді…
При цьому президенті нова якість фігур у владі може бути лише недоглядом, випадковістю, але не правилом і не метою. Тож стисло про те, що зараз найбільше цікавить владу при складанні пазлів "якщо, то...".
Якщо 16 лютого визнавати роботу уряду незадовільною, то чи вистачить голосів на рішення про відставку прем'єра і уряду? А якщо, як і у випадку з бюджетом, Ахметов знову завалить Ляшка аргументами? А якщо Тимошенко, яка начебто у постійному контакті з президентом, навчиться в Америці чомусь поганому? А якщо "Воля народу", яка мляво відгукується на наполегливі пропозиції стати фракцією "Наш край", піде у відмову? А якщо Ахметов у "Опоблоку" переконає не голосувати за відставку цінного прем'єра не 20 осіб, а більше? Теоретичні, підрахунки Банкової свідчать про те, що без Ляшка і з опорою на всі голоси БПП, "Самопомочі", "Батьківщини", "Волі народу", частини позафракційних і половини "Опоблоку" — 230 багнетів за відставку Яценюка є. Але п'ять-десять молочних зубів у щелепі, покликаній пережувати безсмертного Арсенія Петровича, знайти можна. Тим більше, що за спиною прем'єра парочка досить щедрих зубних фей. Тому потрібні резервні голоси, запас яких, на думку Банкової, має Турчинов. У фракції "Народного фронту" тримачами голосів є чотири людини: Яценюк, Мартиненко, Аваков і Турчинов.
А якщо з Турчиновим не вдасться домовитися, і він вибере Яценюка з Аваковим? А якщо вдасться домовитися з Аваковим, то чи є сенс залишати його в уряді після відставки Яценюка? Адже ще незрозуміло, кого з цих двох президент хоче позбутися більше.
Припустимо, голоси для впевненого голосування за відставку сконцентруються, то кого ставити прем'єром? Ви думаєте, тверду відповідь на це запитання Банкова має? Ні. Якщо Турчинова, за якого можуть зібрати голоси в залі, то є загроза, що він стане такою ж альтернативною "розеткою", і тоді питання: "За що боролися?". А якщо Гройсман, який за іншої комбінації голосів теоретично зможе бути затверджений, то чи не брикне, набравшись амбіцій, Володимир Борисович? Та й Парубій на спікерському місці навряд чи президента потішить (а без цього ніяк).
А якщо ж зберігати Яценюка на посаді, то тоді президентові без першого віце-прем'єра Ковальчука — ніяк. Порошенку потрібен умілий і активний координатор президентської більшості в Кабінеті міністрів. Думки про відсутність такої більшості президент, під чиїм патронатом, згідно з Конституцією, трудяться тільки два міністри — закордонних справ та оборони, навіть не припускає. За будь-якого переформатування уряду, у випадку збереження Яценюка, гарантові потрібен Віталій Ковальчук. А якщо Яценюк і далі опиратиметься і не побажає вносити саме цю кандидатур на посаду першого віце? Як тоді створювати Кабмін у Кабміні? Як ефективно й пильно контролювати розподіл "енергії"?
Може, Яценюк під громадським тиском піде у відставку сам? І тоді можна буде більш-менш спокійно розібратися всередині коаліції з апгрейдом уряду? Але в цей варіант на Банковій вірять мало. Спонсори не відпустять Яценюка, а Арсеній Петрович не відчепиться від трибуни.
От і шукає президент варіант, який міг би влаштувати донорів, забезпечити йому більшість місць в уряді, врахувати всілякі інтереси тих груп і фракцій, які можуть взяти участь або в знятті Яценюка, або в призначенні нового прем'єра, а також у формуванні складу уряду. Нехай шукає.
Нехай пхає в бордові піджаки ікони стилю. Нехай хапається за вчора. А завтра — вже тут. Воно в здорових клітинах. І їх стає дедалі більше. Тому що люди, які навчилися не боятися, поступово починають розуміти, що цього замало. Треба ще щось уміти. І вони починають вчитися. Вони починають сумніватися, як розумні, а не вірувати у своє всезнайство, як дурні. Тільки не всі з них здогадуються, що викривальної сміливості і навіть набутого професіоналізму не завжди достатньо. Для того щоб бути корисним своїй країні, треба вміти бути незалежним. І чітко розуміти, де закінчуються інтереси України, а починаються інтереси інших країн і корпорацій; де закінчуються інтереси українського суспільства, а починаються особисті інтереси керманичів. Усім нинішнім генераторам кадрів — і зовнішнім, і внутрішнім — потрібні слухняні, залежні. Але залежним ця країна не потрібна.
Джереро: ZN,UA
