«Віра потребує обряду. І це означає – маєш те, що віриш.
Не “у що віриш”, а “що віриш”.
Віра – не акт сприйняття, не акт простого відношення, але акт творення.
Істину не пізнають, Істину створюють.»
(Дм. Корчинський)
Ми вже так звикли звертатися до Бога на «Ти» та називати його «Отцем», що відчуваємо потреби не тільки жити за Його Істиною, а й пізнати її.
Наша сучасна «релігійність» переконана, що «релігія» - це завжди щось добре, позитивне. Корисне. Звичайно, добре вірити в Бога, якого ми собі вигадали за «образом та подобою» власної маленької дрібнобуржуазної доброти, необтяжливої моралі, побутових захоплень та дешевих сентенцій.
Натомість, ми повністю забули, що Істина пізнається через функцію.
Божественну Істину неможливо осягнути як систему понять, що викладається у вигляді схоластичної дисципліни, ані звести до авторитетних висловлювань ієрархів Церкви, поскільки Істина є адекватним відтворенням об’єктивної реальності, вірним відображенням дійсного стану речей.
В Православ’ї богослов’я завжди розумілося як духовний досвід або долучення, а не як суто концептуальне пізнання.
Під поняттям «богослов’я» завжди розумівся не предмет, що викладається академічною методологією, а система Істин, яку можна пізнати з молитви, як особистої, так і богослужбової, в храмі.
Сам термін «teologiya», для православних, більше має значення споглядання Бога, аніж розумове судження щодо Нього. Це вказує не на вченність чи ерудицію віруючої людини, а на можливість таїнственного, споглядального усвідомлення Божественної Істини.
Евагрій Понтійський якось висловився: «Якщо ти богослов – ти істинно молишся, якщо ти істинно молишся – ти богослов».
Не забуваймо, що пізнання Бога може бути отримане кожною хрещеною людиною, не за якісь заслуги, а даром.
Православне благовістя має не тільки зберігатися незмінним, а й розумітися тим, кому Бог його послав, воно також має дати відповідь на ті питання, що постають перед ним на сьогодні. Божественна Істина постійно зустрічається з новими життєвими ситуаціями та випробовуваннями, й тому повинна висловлюватися по-новому.
Характерним прикладом для нас є досвід святих отців-каппадокійців – Василія Велкого, Григорія Богослова та Григорія Ниського, які є одними зі стовпів нашої Церкви.
Свого часу (IV ст.) вони не тільки змогли захистити Віру, піддати анафемі єретиків, а й створили ту богословську термінологію, яка є в Символі віри та якою ми користуємося понині.
Їхнє богослов’я характеризується, в першу чергу, тим, що воно змогло відповісти на виклик свого часу, зберігаючи при цьому вірність відпочатковій апостольській вірі.
Їхній приклад зобов’язує нас наслідувати їх у їхній праці – присвятити себе справі Віри, а не просто триматися якоїсь і кимось задекларованої істини. Просто повторювати те, що «святые отцы глаголали» - означає зраджувати їхньому духові та тому задуму, який вони втілили в своєму богослов’ї.
Нам треба визначити проблеми сьогодення й дати на них відповідь згідно з вимогами Єдиної Істини Христового Євангелія, а не піддаватись песимізму й залишатися в мізантропічній відокремленості та сектантському заспокоєнні власної праведности.
Нам потрібне богослов’я, яке би при всій своїй незмінності чистоти Віри було водночас і сучасним. Слід пам’ятати, що Господь наш Ісус Христос, святі апостоли та святі отці розвивали своє богослов’я саме в діалозі із зовнішніми – іудеями, язичниками та єретиками.
В цьому житті всі питання давно вже розставленні. Головне, хто і які відповіді на них дасть.
Я б хотів, аби це були ми.
Треба, нарешті, багато своїх коливань та рефлексій замінити чітким розумінням речей. Для цього, в першу чергу, ми повинні зрозуміти значення релігійних факторів у соціально-політичній поведінці. І така постановка питання є справедливою.
*Наша віра в нашій молитві.