Василь Карп’юк: У всьому, що я роблю, можна бачити суцільну дитячість

 

/data/blog/83144/4f5e39d7997eb768865a701171ae77f8.jpg

 

Василя Карп’юка сміливо можна назвати людиною-оркестром. Достатньо було би й того, що він є «двигуном» музично-літературного проекту «Оркестр Бобовата». Крім того, після слова «музикант» можемо дописати: поет, прозаїк, драматург, радіожурналіст, публіцист, літературний критик, культурний менеджер...

 

Нещодавно Василь заснував видавництво «Дискурсус», без жодної сторонньої фінансової підтримки чи значних капіталовкладень. Книжечка за книжечкою, і те, що здавалося несерйозними видавничими експериментами, стало вагомою часткою нашого книжкового ринку.

 

На такому ж безгрошів’ї та ентузіазмі, спільно із Віталієм Чупаком, він запустив першу в Україні літературну резиденцію «Станіславський феномен», яка існує в Івано-Франківську.

 

Колись Василь розклеїв по Івано-Франківську оголошення з текстом, що мистецька організація «Люди з вагітними головами» шукає творчих людей для співпраці. Потрібно було у визначений час з’явитися на центральній площі міста й для впізнавання тримати в руках чистий аркуш А4. Котрі зійшлися, ті й стали першими членами спільноти, бо насправді до того вона існувала хіба що у Василевій вагітній голові. То було юною спробою зануритися у творче середовище міста чи, може, навіть створити власне, альтернативне, нове. Вдалою спробою, як показав час. А ще ця історія добре ілюструє Карп’юкові підходи до роботи. Здається, йому рідко потрібно знати — як, важливіше — що й навіщо. Тоді вже якось, часом дивовижно, все виходить.

 

Василю, колись ти казав, що придумав «Оркестр Бобовата», бо мав давню мрію грати в музичному гурті. Видавництво «Дискурсус» — це теж щось із давнього?

«Дискурсус» — це трохи пізніше. Це вже у час, коли я почав займатися видавничими проектами й бачив складність у роботі з іншими видавництвами. В мене були ідеї, які хотілося втілити в книжках. Наприклад, видати повне зібрання Андрія Жураківського [Молодий автор з Івано-Франківська, який у 28 років пішов із життя. — Ред.]. Я контактував із дуже багатьма видавництвами і деякі навіть погоджувалися, але потім просто про це забували. Деякі ставили некомфортні умови. Це все було складно.

Ще був нереалізований проект — альбом про Франківськ. Туди мало увійти багато текстів, ілюстрацій, колажів. Класний подарунковий альбом. Із ним теж не склалося, але пізніше тексти вийшли книжкою у нашому видавництві. Хоча впорядковано все було ще задовго до ідеї його заснування.

Крім того, ми робили ще такі речі, як альманах фестивалю «Покрова» чи літературної студії «Нобель». Вони виходили в інших видавництвах, але були моїм досвідом видавця. Як-от на Заході видавцем називається не юридична структура, а та людина, яка все організувала. Тобто придумала концепцію, зібрала, впорядкувала і знайшла під це гроші.

 

Не тяжко було це все робити? Тим більше, що на початках ти робив це майже без досвіду.

Це було дуже цікаво. Хотілося робити, а коли хочеться, то не тяжко. І на досвіді тих двох антологій я вже бачив, що можу. Зараз так само хочеться. Може бути, наприклад, таке порівняння. Треба рубати увесь день дрова. Рубаєш — і це тяжко. Так собі, звичайний будень. А є ще такий момент — перед Івана Купала ви з друзями поставили десь на горі намет і треба дров нарубати й ще багато чого зробити. Все це теж важка робота. І все це гілляччя. І цей намет на гору витягти. І дров знайти, підготувати. Теж не легше, але це й не тяжко. Це робиться саме собою, якось дуже легко й натхненно.

 

А Карп’юк-видавець не притлумлює Карп’юка-поета?

Ні. Просто коли я мав більше часу до написання, то писав багато чогось такого не вартого. Зараз роблю це суттєво рідше, але сподіваюся, пишу те, що є вартим. Тобто все одно пишу. Все одно є ідеї. Вірші, проза, колонки...

 

Колонки — це для тебе література чи журналістика?

В якихось моментах, може, й журналістика, себто публіцистика. Але ті, кращі тексти, які згодом стануть книжкою, таки вважаю літературою. Тобто писання колонок для мене є не лише підзароблянням, а надзвичайно комфортним жанром, у якому можу говорити те, що хочу. І тут ще велика дяка редакторам видань, для яких пишу, за те, що публікують ці тексти. Бо актуальних злободенних тем і оригінальної на них реакції в моїх текстах важко знайти. А саме це передбачає колонка. Натомість моє писання — такі собі оповідки з карпатського й прикарпатського життя. І водночас колонка — якийсь такий жанр поезії, де можна все розказати. Найдрібніші деталі, які у вірші могли би бути зайвими, у форматі колонки виконують важливі функції.

 

Нещодавно в тебе вийшла книжка дитячих віршів. Ти пишеш їх так само, як пишеш для дорослих, чи наче б інший поет, з іншим способом мислення?

Так само. Загалом у всьому, що я роблю, можна бачити суцільну дитячість. Тільки дитина могла б робити видавництво. Як колись у першому класі ми хотіли зробити вертоліт. Уже придумали, як то має бути. Зі старих дощок, які неподалік лежали купою. Придумали, що він має на болоті літати, бо пальне дістати далеко. Нема заправки в селі. То на болоті. Болотом у нас називається вода з дощу, яка у калюжах. Створення видавництва, коли воно існувало на початках, було настільки ж реальним, як створення вертольота з дощок, який мав би літати на дощівці. Але виявляється, що це реально, раз вдалося з видавництвом. Ми тоді так само вірили, що вдасться і з вертольотом.

 

А немає страху, що двигун на болоті може заглухнути?

Якщо вже на болоті полетить, то точно не заглухне.

Тут надзвичайно важливий момент — в жодному разі не спинити рух. Не збитися з ритму. Можна хіба часом сповільнювати ритм, щоб набратися сил і рвонути далі. Але відпочивати потрібно в дії. Лише тоді дія може бути виконаною. Чи навіть — виконуваною.

Адже в роботі з видавництвом у мене немає якоїсь конкретної мети. Тобто видати певні книги й усе. Тут мені цікаво просто видавати й видавати. Робота над книжкою — дуже цікавий процес. Є малоцікаві моменти, але є й такі, коли це приносить задоволення. Останніх — більше.

 

Літературна резиденція «Станіславський феномен» теж здавалася таким вертольотом?

Якоюсь мірою так. Я тоді постійно жив у хостелі. Платив якісь невеликі гроші, бо власник хостелу — мій товариш, із яким ми й організували резиденцію. Хостел я вибрав, щоб не витрачатися на дорогу квартиру, а могти більше вкладати у видавництво. Першу книжку ми видали з моїх заощаджень із зарплати й гонорарів за колонки. Якось кажу товаришеві, що було би гарно зробити отаку-от резиденцію. То воно файно в Європі так робиться. І це мало бути такою жартівливою підводкою до того, що цим резидентом міг би стати я й зовсім не платити, а знову ж — більше вкладати у видавництво. Але в ході нашої розмови вийшло набагато краще. Набагато масштабніше, і це справді щастя. Ми організовували резиденцію, дещо бавлячись. Водночас усвідомлювали, що для її проведення не так вже й багато треба. І все вийшло. Якщо в перші два роки часом були сумніви, скільки ми протягнемо, то цього року я вже відчуваю, що резиденція злапала свій ритм і це вже традиція.

 

В «Оркестрі Бобовата» ти охочіше писав пісні на вірші інших поетів, аніж на свої власні. У видавництві, якоюсь мірою, займаєшся чимось подібним: знаходиш цікавих авторів і намагаєшся їх засвітити. Те саме можна сказати і про резиденцію. Це такий прояв альтруїзму?

Насправді це лише де-не-де може мати елементи альтруїзму, лише там, де це збігається з бажаннями тих людей, які хочуть видатися чи потрапити на резиденцію. Із другого боку, це егоїзм. Я хочу робити те, що мені подобається. Я хочу донести, запропонувати публіці те, що я люблю. І для пісень «Оркестру Бобовата» я брав тексти, які вважаю добрими й хотів показати людям, що вони є. З книжками так само.

Хоч є і бізнесовий складник. Є книжки, які видаються для того, щоб вони добре продалися, а є й такі, що видаються за кошт авторів чи з фінансування якихось установ або проектів. Та в ідеальному випадку хотілося б видавати лише те, що мені подобається. І ми до цього йдемо.

Що стосується резидентів, знову ж таки — я є членом журі. Нас є декілька, і це трохи применшує вагу мого голосу та смаку, але все одно я вибираю тих, які мені подобаються, які, на мою думку, заслуговують бути відзначеними.

 

А в тебе є амбіції бути відзначеним? Хочеться, щоби визнали, читали, слухали?

Ясно, що хочеться. Але ж який рівень визнання? Може, вже й визнали...

 

Так, але мені здається, що це, як із грошима. Якщо людина прагне збагачення, то завжди хочеться більше, скільки б не було. Мабуть, із визнанням так само, воно не має фіксованої «точки успіху», а є неперервним процесом.

В такому разі мені подобається те визнання, яке є. Як і грошей, мені багато слави не треба. Воно собі повільно розвивається, і нема сенсу робити особливо натужних дій.

В мене є стареньке авто, на рік старше за мене, яке я купив роки два тому, знову ж за заощадження від зарплати й гонорарів. Це не тому, що в мене була велика зарплата, а тому, що я мінімально витрачався, харчі брав із села і т. д. Авто мені потрібне, щоб возити книжки — на книжкові виставки, забирати з друкарні й відвозити для відправлення у книгарні. Але в моєму емоційному відчутті є враження, що авто — розкіш. І тому мені дещо ніяково за той факт, що воно в мене є. Бо багато людей його не мають. З дитинства маю стереотип, що авто — елемент багатства. І мати такий елемент мені некомфортно. Це може звучати кумедно, але так є. Схожа ситуація з визнанням. З одного боку, є розуміння, що раз воно трохи є, то це заслужено. А з другого — хтось із друзів-літераторів має його менше, й через це незручно. Та загальна реакція, яка є від читачів, мені подобається і стимулює писати й працювати далі. Кількість цих читачів — це лише справа часу. Тому нема сенсу намагатися писати щось таке, що би стало бестселером. Це справа поступового поширення. Якщо воно добре, то все одно розійдеться.

 

Якби уявити таку фантастичну ситуацію, за якої ти не мусив би думати про гроші. Якби вони просто були, де б ти жив і що би робив?

Я би писав. Велику частину часу проводив би в себе в селі в горах. Іноді бував би на літературних заходах, фестивалях, бо еґо літератора, очевидно, потребує слухача і оплесків. Але небагато. А так, то мандрував би, щоби десь щось подивитися, можливо, й набратися натхнення. Це все впливає — мандрівки, зустрічі з людьми, з якими хочеться побути.

 

А що для тебе є необхідним?

Мир у душі, який нерозривно пов’язаний з миром зовні. Тобто не лише мир як протиставлення війні, але як спокій, урівноваженість. Я постійно над цим працюю. Часом вдається трохи все це налагодити, але часом бентежать обставини. Це трохи вибиває. Коли нема миру, то й писати не можу і просто мені неспокійно. Хочу спокою. Не такого, аби всі дали мені спокій, а такого, щоби в ньому комфортно перебувати. Чи в натовпі, чи в поїздці, чи просто лежачи й читаючи книжку.

 

А хіба можна писати, якщо спокійно й нічого не бентежить?

Не знаю, ще так ніколи не було. Та то й неможливо, щоб ідеальний спокій. А буває лише такий нормальний, із якимись відхиленнями, що не дадуть заснути.

 

Свої тексти — улюблені?

Та непогані. Деякі є погані — видаляю час від часу, як нема що робити. Наприклад, коли я десь в іншому місті на щось чекаю і маю час. Тоді я заходжу в папку, де є ті всі вірші, переглядаю їх і видаляю. Чистки роблю безжальні. Чим далі, чим доросліший, то все тверезіше до того підходжу. Менше сентиментів. Раніше бувало, що текст, може, й не дуже, але в ньому йдеться про події, які зворушували. Це могли бути й провокативні тексти, наприклад. Не конче сентиментальні. Я віддаю належне, що то вікове було, та й нащо того...

 

Але хто сказав, що це правильно? Те, що не відповідає твоїм дорослим критеріям, може дуже сподобатись якомусь підлітку. І тоді, якщо замислитись, хтозна, який вірш кращий.

Я маю право робити це зі своїми текстами. Мій критерій — це те, що мені подобається. Я ні перед ким тут не зобов’язаний. Ці тексти переважно й нікому невідомі. Ніхто нічого не втрачає. Але справді там нема за чим плакати.

 

От ми кажемо: тексти, тексти… А недавно ми сперечалися, що поезія не конче є літературою, письмом, текстом.

Так, але тепер ми говоримо про традиційне уявлення поезії. Тобто про вірші, які є текстами. Тому я так їх і називаю. Але, може, якісь із останніх віршів або з тих, що мені більше подобаються, є лише натяками, які допомагають уявити поезію. Це лише слова, які підштовхують. Так, але цього не можна пояснити. Дуже часто ті мої натяки виявляються невідчитаними. Є поезія в копанні землі, наприклад. Та ніхто не помічає цих віршів у копанні грядок.

 

Але чому ти називаєш копання грядок віршами?

Будь-яка робота є більше поезією, аніж вірші. Бо вона є метафорою чогось. На щось вона схожа. От є земля тверда, є земля, яка парує, яка чорна, яку розкопуєш, щоби в неї щось посадити, а є земля, яку розкопуєш, щоби з неї щось вийняти. Якщо це називати словами, то можна багато про це говорити… Але хочеться найменше слів, щоб це був лише натяк, який дозволить побачити. Хочеться, аби людина сама побачила поезію в копанні грядки і не треба було казати їй про це. Коли людина бачить, то все нормально. А якщо ти їй скажеш, то мало того, що не побачить поезії, а ще й подумає, що ти трошки тойво.

 

То може, не треба поетів, які «натякають»? Коли вони ці натяки записують, то тільки занижують рівень поезії?

Може, й так. Але з другого боку, воно все природно. І ті тексти якоюсь мірою теж є природними, бо людина природно навчилася якось думати, писати, робити папір, видавати книжки. Це все від природи.

 

Людина за своєю природою навчилася робити не тільки папір, але й автомати, танки...

Людина за своєю природою є людина. Вона має здатність піддаватися спокусам.

 

А яким спокусам піддаєшся ти?

У цей момент — сказати щось про те, що я не дуже знаю.

 

Український журнал - 5/2015

Розмовляв Богдан Ославський


Коментарі (0)

10.04.2024
Тетяна Дармограй

Фіртка розповідає про головні зміни, які пропонує влада новим законопроєктом про мобілізацію.

1885
01.04.2024
Діана Струк

Про функціонування закладу, допомогу військовослужбовцям та майбутні плани, журналістка Фіртки поспілкувалася з очільником комунального закладу «Дім воїна» Миколою Крошним.

1821
26.03.2024
Вікторія Матіїв

Під час війни людина відчуває цілий спектр емоцій. Як українським родинам впоратись з такими випробуваннями — журналістка Фіртки розпитала у лікаря-психіатра, психолога та консультанта в напрямку когнітивно-поведінкової терапії Миколи Демківа.

1821
21.03.2024
Тетяна Дармограй

Що робити та куди звертатися рідним зниклих військовослужбовців,  як відбувається процес пошуку та чому не варто поширювати у соцмережах персональну інформацію зниклого, розповіла представниця Уповноваженого з питань осіб, безвісти зниклих за особливих обставин в Івано-Франківській області Наталя Пасічник.

5367 42
19.03.2024
Тіна Любчик

Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки активно працює над поданими правками щодо нового законопроєкту про мобілізацію. Журналістка Фіртки поспілкувалася з політтехнологом, військовим юристом, Володимиром Бондаренком щодо актуальних питань призову.

2117 2
19.03.2024

Сьогодні й роботодавці, й експерти звертаються до абітурієнтів: зважайте на ті спеціальності, які будуть потрібні Україні під час відбудови, адже велике відновлення почнеться одразу після Перемоги.

1481

«Благодатний вогонь» саме за такою назвою ми знаємо церемонію, яка відбувається щорічно у Велику Суботу перед Пасхою у Єрусалимі в Храмі гробу Господнього. Здебільшого про це явище  знаємо через ЗМІ, які щорічно ведуть пряму трансляцію сходження Благодатного вогню з Єрусалимського храму.

689

Американське видання The Washington Post 7 квітня 2024 р. опублікувало статтю під назвою «Інсайд щодо секретного плану Дональда Трампа щодо припинення українсько-російської війни».

744

Благодатний Вогонь (грец. Άγιο Φως, дослівно — Святе Світло, англ. Holy fire) — поширена у православ'ї назва вогню у Великодній церемонії виносу запалених свічок із Гробу Господнього (кувуклії) в Єрусалимському Храмі Воскресіння. 

937

Впевнено можна сказати, що з появою соцмереж  наш світ змінився. Він став трішки меншим, не виходячи з кімнати ми маємо зв'язок з найвіддаленішими куточками планети. Всі живемо в час швидкості та спрощення.

973
16.04.2024

В Івано-Франківську традиційно у передвеликодній час проведуть ярмарок «Великодній кошик». Працюватиме він з першого по третє травня на площі Ринок.  

1722
11.04.2024

Цієї неділі, 14 квітня, в Івано-Франківській громаді розпочне роботу новий комунальний ринок сільськогосподарської продукції.  

3636
08.04.2024

Під час посту людина не вживає білкові продукти тваринного походження: м'ясо, рибу та молочні продукти. Натомість залишаються крупи, бобові, горіхи, фрукти та овочі.  

10215
17.04.2024

У Біблії немає вичерпного пояснення природи людської душі. Але вивчивши, як використовується у Святому Письмі слово «душа», ми можемо зробити певні висновки.

26091
14.04.2024

Нагадаємо, цьогоріч в Івано-Франківську запланували початок зведення богослужбової каплиці блаженного священномученика Симеона Лукача.  

10142 1
08.04.2024

Є перша заповідь Божа: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене».  

7680
02.04.2024

Два тижні поспіль щонеділі франківці та гості міста збираються на пікнік біля міського озера, щоб висловити протест проти будівництва церкви УГКЦ.   

864
13.04.2024

Які труднощі та виклики виникають при управлінні краєзнавчим музеєм "Бойківщина" Тетяни й Омеляна Антоновичів та як намагаються їх розв'язувати?

1367
16.04.2024

Так, серед тих, хто довіряє Президенту України, лише 15% підтримали б такі вибори, тоді як серед тих, хто не довіряє — 37%.

350
11.04.2024

Парламент остаточно ухвалив у другому читанні законопроєкт №10449 про мобілізацію і проходження військової служби.  

1239
07.04.2024

Всього опитали 2 000 респондентів, що мешкають у всіх регіонах України, крім окупованих територій, у віці 18 років і старше.   

840
02.04.2024

Українці розповіли, чи підтримують у другому читанні ухвалення Верховною Радою оновленого законопроєкту про мобілізацію.  

1044