Журналістка з Івано-Франківська Наталія Коцкович залишила роботу на столичному та місцевому телеканалах, щоб записатися до полку «Азов».
Дотепер вона працювала у прес-службі полку. Нещодавно Наталія приїхала у відпустку, але вже незабаром знову повернеться в зону АТО, аби підписати контракт та стати повноцінним бійцем полку до закінчення війни.
Кореспондент Фіртки задав традиційні ШІСТЬ ПИТАНЬ відважній франківчанці, журналісту та вже тепер військовослужбовцю Наталії Коцкович.
1. Кажуть жінки на кораблі до біди. А на війні?
Спочатку мої побратими постійно питали, чому я приїхала на схід. Мовляв, жінкам на війні не місце, вони продовжувачки роду і берегині домашнього затишку. Інші просто нагадували приказку: “Жінка на кораблі до... біди”. Я приїхала, біди не сталося. Почала працювати.
Намагалася застосувати всі свої знання з журналістики, аби покращити роботу мого підрозділу. Чесно кажучи, на початках виходило не найкраще. Багато чого не знала у військовій справі, плутала види стрілецької зброї, мінометної. Бракувало військової термінології. На що побратими не раз відповідали: “От бачиш, ти — жінка, твоє місце вдома на кухні”.
Нічого, працювала далі, читала військову літературу та мовчки, зціпивши зуби, доказувала, що я можу. Тоді хлопці зрозуміли — мене вже не позбудуться. Поставили в один ряд із собою. Будь-які упередження зникли. Я — одна з двох дівчат, які зараз служать в полку “Азов”.
Не перестаю дякувати Андрію Білецькому та в.о. командира полку "Черкасу" за те, що дали мені шанс довести, що жінки також можуть стати на захист України.
2. Зараз в Україні війна чи АТО?
АТО, яка триває вже понад 7 місяців, - це смішно. Тисячі загиблих наших українських вояків в антитерористичній операції — це, погодьтеся, щонайменше, звучить маразматично, а щонайбільше — дуже цинічно. Те, що відбувається там — класична війна, лише за зрадницьким сценарієм: в тебе стріляти можуть, а ти у ворога - ні.
3. Після настання миру повернешся у журналістику чи залишишся служити?
Журналістика — це все моє життя. Окрім писати, напевно, більше нічого й не вмію. Покинути роботу, якій я віддала щонайменше 7 років було дуже складно. Приїхала на ротацію, одразу пішла на “3 студію”. Там все настільки рідне: колектив, керівництво, знімальна студія, телевізійна техніка... як же я за тим всім скучила.
Справді мені було дуже непросто покинути все і поїхати на війну. Але я неодмінно повернусь і до рідного Івано-Франківська, і до рідної «3 студії». Продовжу працювати і на «5 канал».
4. Чи маєш хлопця/жениха? Якщо є - то якою була його реакція на твоє рішення?
“Зима, що нас змінила” - вислів, що народився в часі Революції Гідності. Не обійшов Майдан і моє особисте життя. Все перевернулося з ніг на голову. Тоді почали відбуватися події, які журналіст просто не мав права пропустити і не висвітлити. Зйомки відбувалися як удень, так і вночі.
У роботу поринула з головою, і якось не помітила, як у боротьбі тоді ще за вільну від Януковича Україну, зруйнувалося моє особисте життя. Я зовсім не жінка-золото. Це абсолютно не так. Зі мною буває і важко, і нестерпно. Але то вже інше питання. Зараз я без хлопця чи нареченого. А той, хто був колись поруч, взнавши про моє рішення, просто пожартував, що було б насправді дивно, якби я всиділа вдома.
5. Що найпотрібніше на війні або хто ліпший друг солдата?
Найпотрібніше вояку знати, за що він бореться. Нерідко чую розмови про злиття, про зраду влади. Але вони і далі воюють, ризикуючи життям. Не для президента, не для міністрів, найперше для українців. Заяви про чергові “перемир'я” для бійців звучать як анекдоти. Це їх смішить, дратує та виснажує. Адже зв'язує руки в боротьбі.
Ще потрібні віддані рідні люди, які чекають бійців вдома. Кохані дівчата, дружини, дітки та батьки — це неабиякий стимул якнайшвидше перемогти ворога і повернутися до рідних. Багато хлопців діляться між собою планами на майбутнє: хтось хоче одружитися, хтось вже поповнення в сім'ї, а хтось повести сина чи дочку в 1 клас.
Взагалі отакі моменти на війні стають дуже цінними. В багатьох бійців, можу впевнено сказати, людські цінності змінилися. Головною стала родина.
А якщо говорити про матеріально-технічне забезпечення — потрібно все і багато. По різних батальйонах різні потреби — від теплого одягу до харчів. Але найнеобхіднішою є зброя, сучасна і потужна. Як кажуть бійці, забагато бронетехніки не буває, або ж кулеметів чи мінометів. Тому державі ще є над чим працювати і чим допомагати.
6. Як відрізнити сепаратиста від українця?
Це як вчитель і гопник. Різниця візуально неймовірна. Придивіться на фото наших бійців! Їх очі особливі, світлі, а усмішки щирі. Терористи таким не володіють. Одні радше схожі на постійних клієнтів психо-неврологічного диспансеру, інші — на зеків. А коли починають говорити... то точно знаєш — не наші.
Прихильники Путіна якісь зовсім інші. Депресивніші, зліші... Лише там я побачила вживу, як виглядають зазомбовані люди. І це, повірте, не надто приємно споглядати. Якщо говорити про бойові дії, то першими яскравими ознаками є, звичайно, шеврони та жовті стрічки в української армії, та “колорадські” - в найманців.
Розмовляв Ростислав Ковтун
