26-річний боєць АТО Роман Квецко із села Підбереж Болехівської міської ради, який у складі 95-ї Аеромобільної бригади перебував у зоні АТО, себе героєм не вважає. Він безпосередньо воював за Слов’янськ, перебуваючи без ротації в зоні АТО майже пів року.
Голові благодійного Фонду «Бойківська бартка» Василю Бартківу, під час перебування в зоні АТО, вдалося домовитися із керівництвом бригади про 10-денну відпустку для прикарпатця. Під час відпустки ми поспілкуватися з Романом про його службу, ситуацію на сході, власні переживання, переживання рідних і бандерівський дух.
Романе, як ви потрапили у зону АТО?
У зону АТО попав «миттєво». Працював на городі, коли за мною приїхали із воєнкомату і вручили повістку. На повістці було написано, щоб негайно з’явитися у воєнкомат. Мав 15 хвилин на збори і поїхав. У той же день пройшов медкомісію в Івано-Франківську і вночі нас 34 хлопців відправили у Житомир. У Житомирі потрапили у розположення 95-ї аеромобільної бригади. Це було 27 березня. А вже 8 або 9 квітня ми виїхали у Херсонську область, село Партизанське. Потім переїхали Добропільський район. Як правило через три тижні ми змінювали місце дислокації. Були і біля гори Карачун. А після вже у Слов’янську. Ось так. Якби не Василь Павлович Бартків, я й не знаю чи потрапив би у відпустку. Ротації у нас практично немає, усі постійно на службі.
Як рідні сприйняли вашу мобілізацію?
Звичайно, що переживали. Усе відбулося дуже спонтанно. Мене забрали лише одного із села. Також був ще один доброволець і усе...
Напевно маєте якусь особливу спеціальність, що мобілізували саме вас?
Ні, за той рік, що служив свого часу в армії, то яка там може бути спеціальність. Служив я у Львові. Був водієм-гранатометником в інженерно-саперній роті в аеромобільних військах. Зараз я працюю на польовому вузлі зв’язку.
ЗМІ передають різнопланову інформацію із зони АТО. Що ж там насправді відбувається?
Після зачистки, людей практично не було. Де-не-де люди літнього віку. Зараз вже людей стає більше, вони вже із нами спілкуються.
Як до вас узагалі ставляться місцеві?
Спочатку нас боялися, боялися підходити, адже ми усі зі зброєю. А зараз уже ситуація покращується. З нами уже спілкуються. Розповідають про те, що населення повертається. У Слов'янську зараз так ніби війни і не було – спокійно. Звичайно, декуди ще лунають попереджувальні постріли. Є Нацгвардія. А місцеві чоловіки, які б мали захищати свої домівки, просто відпочивають, п’ють пиво...
Але агресії до нас немає. Підходять, вітаються. Напевно ,вони зрозуміли, що зробили помилку, коли пішли не за тими.
Хто вам там протистоїть: чеченці, росіяни, місцеве населення?
Більшість казали, що чеченці. Ті з місцевих, що кричали за Росію, зараз в Росії. Вони чекали допомоги звідти, але не дочекалися.
Як там наші солдати, офіцери, про що говорять? Яка атмосфера в бригаді?
Усі хочуть додому, але ніхто не відказується від виконання завдань. Ми для того там і є. До нас мало доходить інформації, але це, напевно, і добре. Всі ж телефони прослуховуються.
Ми всі люди прості. Атмосфера у нас дружня, дух бойовий. Якщо посилки приїжджають, то ділимося, бо незавжди усім передають.
Скільки у вашій частині є прикарпацтів? Якесь земляцтво між вами є?
Нас там 34, тобто ті, що нас разом відправили у Житомир тоді. Просто ми у різних підрозділах зараз. Зі мною є п'ятеро. Звичайно, що дружимо. Війна здружила усіх.
Можливо вас там вважають «окремою кастою» бандерівців, з Західної України?. Якесь окреме ставлення до вас є?
Там усі одинакові. Зразу сміялися, жартували щодо «бандерівців». Звичайно, вони трохи більше російською розмовляють. Але ми українці усі і прекрасно розуміємо одні одних.
Вам доводилося стріляти в людей?
Ні. Зараз трохи інша війна, ніж в фільмах. Стріляють більше артилеристи, авіація, «гради», а ще – снайпери. А прямий контакт зараз рідко буває. Зараз «щось» прилетіти може зовсім неспордівано, навіть якщо здається, що ворог десь далеко. Я служу при штабі, але доводилося йти в розвідку, в секрети. Ночувати в секретах. Там бачили і ворога, танки поряд їздили, але наше завдання було - рзвідка, тобто себе проявляти не можна…
Як зараз у вас ситуація із матеріально-техінчним забезпеченням, харчуванням?
Коли їхали на схід, то було дуже складно. Машини не всі їхали, ремонтували. Люди по дорозі допомагали, давали гроші, викликали нам сервіс.
Зараз вже краще. Усі вже маємо бронежилети, кевларові каски, бо спочатку одягнули нас у старі рядянські каски.
Щодо харчування, то, наприклад, у Херсонській області багато допомагало місцеве населення: приносили картоплю ,закрутки. Дальше – чим раз, тим було гірше. Хоча можна і самих людей зрозуміти, вони зараз усе на армію віддають. Зараз привозять багато благодійники.
У вас є якась взаємодія із батальйьонами Нацгвардії?
Якщо вони недалеко, то звязуємося по рації.
Як провели відупстку?
Коли приїхав, то зібралися усі рідні, дружина, трирічна донечка. Донечка зараз від мене вже не відходить ні на крок. Їй зразу казали, що я на роботі. Зараз вона вже сама каже, що тата забрали «чужі вуйки», то ж я десь вихожу на вулицю – і вона за мною, боїться що тата знов заберуть…. Вона змалечку часто була зі мною, дружина їздила на сесії…
У вас закінчується відпустка, із яким настроєм повертаєтеся?
Повертатися потрібно. Варіантів інших немає. Звичайно, що побувавши вже вдома, важко залишити дружину, дитину, бо знаєш, куди йдеш. Але потрібно. Правда, трохи не справедливо , що західна і центральна Україна там воює, а місцевих дуже мало…
