Ще раз: секрет історії в тому, що старі сенси не вмирають, коли народжуються нові. Вони накопичуються, саме тому нам, з усим цим обозом, значно важче брести звідси, ніж нашим предкам – сюди. Порівняно недавній (не більше, ніж півтори тисячі років тому) поділ Європи на Східну й Західну, не скасував її поділу на Південну (Римську) й Північну (Германську). Найкмітливіші германці ще задовго до українців емігрували до Середземномор'я, а поділ все одно лишається.
Для того, щоб ЗРОЗУМІТИ відмінність українців від інших європейців, треба їхати до Берліну, але, щоб ВІДЧУТИ її, відвідайте Рим. Сядьте за зовнішній столик кав'ярні на вузькій вулиці й спостерігайте за перехожими. Римляни, на відміну від, скажімо, неаполітанців, де з моди досі не вийшли спортивні костюми й автомати Калашникова з балканських складів, прагнуть виглядати елегантно. Вдягнувшись і сподобавшись собі у дзеркалі, італієць більше не сумнівається в тому, що й усі інші в захваті від нього. Згадайте обличчя й ходу киян, особливо тоді, коли вони гадають, що є об'єктами чиєїсь уваги. Вони ніби відчувають, що не мають права тут бути, що це чужий одяг, що ось зараз їх розкусять і сміятимуться з них, і тому треба або втягти голову в плечі, або старанно демонструвати зневагу, холодність, нахабство. Є також багато людей з похиленими потилицями, які давно махнули на себе рукою. Дуже мало розслаблених, впевнених, задоволених собою.
Італійці схильні захоплюватися й радіти всьому незвичному, несподіваному – чи то бійці, чи то вуличній виставі, чи феєрверку, чи процедурі встановлення баштового крану, вони мов діти. Обличчя киянина кам'янішає, коли він стикається з перформансом, несанкціонованим театралізованим дійством чи сваркою циган із міліцейським патрулем. Киянин вдає, що йому бракує часу на такі дурниці, а раптом, якщо він зупиниться, його сприймуть за лоха? І він проходить повз на прямих ногах, зі зморшками тупуватого снобізму на лобі.
У римській кав'ярні телевізор транслює спортивний канал. Прес-конференція тренера якогось місцевого футбольного клубу. Поглянь на нього – каже мій приятель – ось він говорить, мов виконавець головної ролі у трагедії Гольдоні. Тут так розмовляють офіціанти, таксисти, менти. Пересічному українцеві, щоб спіймати такі модуляції, темп та експресію треба вчитися років п'ять на артистичних курсах. Згадай прес-конференції наших футболістів, міністрів, адвокатів – яке невиразне мичання ми зазвичай чуємо!
Звісно, середземноморський темперамент має формувати інші патерни, ніж у мешканців поліських болот, шахтарських посьолків, подільських ярів. Мова не за те, й навіть не за те, які італійці добрі, а ми погані. Французи кращі за італійців, німці кращі за французів, а українці кращі за них усіх разом узятих, зрештою, наші досягнення ще попереду, а всі їхні вже позаду. Йдеться за зовнішні симптоми нашої хвороби, які гарно видно в порівнянні.
Італієць, хоч яким би простуватим він не був, міцно вкорінений в ландшафт, притлумлену, але не перервану традицію, в етнічність, в обряд, в сім'ю. Все це так чи інакше працює в його підсвідомості. Він перебуває "у себе", все його спілкування є школою поведінки й риторики, і викладання в цій школі здійснюється вже сотні років. Від часів раннього середньовіччя населення Риму серйозно не винищувалося жодного разу.
У підсвідомості киянина українські етнічні архетипи репресовані, а радянські вже не працюють. Московський новояз занадто недавно створений і справді дуже примітивний, а українська мова ще не виборола повноцінного існування. Італійська підсвідомість, як і належить підсвідомості, - заплутана, наша – хаотична. У нас закороткі ланцюжки асоціацій, кожен з нас грає чужу роль.
Українець ніщо в Україні не відчуває своїм.
Варто допити каву й пройтися до Ватикану. Там купуйте квиток й одразу йдіть до "станців" Рафаєля – це кімнати, розписані ним для Папи Юлія ІІ. Особливо зверніть увагу на ті три стіни, на яких символічно і в подіях зображені (окремо на кожній) "Віра", "Істина" та "Краса". "Віра" та "Істина" – знамениті фрески, які часто репродукуються, а найдивніше те, що вони вдалися красивішими за "Красу", на яку значно рідше звертають увагу.
Рафаель менш вдало намалював "Красу", бо краса – предикат, а не сутність, вона не існує поза істиною і вірою.
Більшість італійців ніколи не поцікавилися "станцями" Рафаеля, проте, все ще через нерозірваний зв'язок із ландшафтом, традицією, етнічним, мають здогад за істину і спогад за віру. Цього досить для того, щоб ходити й говорити (отже, діяти й мислити) красивіше, ніж ми.
Як одужати? Для початку – помітити свою хворобу. Гадаю, щойно ми з вами зробили це.
Дмитро Корчинський,