Психіатр каже: натовп зі ста академіків – це колективний крокодил. Тобто, мало відрізняється від натовпу колгоспників.
Натомість, дивовижним чином сорок п'ять мільйонів інтелектуальних ледарів, невігласів та ідіотів є нейронами колективного підсвідомого, яке рідко помиляється. Воно є болотом, де тонуть занадто спритні, небезпечні. Воно є чорноземом, на якому проростає кожне зерно й кожне плевело в належних пропорціях. "Мудрість ховається серед великих чисел". Мудрість колективного підсвідомого – це понтон, до якого ми прикуті – він заважає стрибати, проте, допомагає не потонути. Колись віконцем до колективного підсвідомого були лише сни авторитарних лідерів, нині – соціальні мережі та статистика пошукових систем нтернету. Аналіз Інтернету, як і аналіз снів щоразу дозволяє зробити саме ті висновки, які вам найбільше подобаються. Як на мене, колективне підсвідоме твердо стоїть на томістських засадах: кожне буття, як таке – благо.
У тому закутку соціальних мереж, де я прозябаю, всі загальні теми коментуються млявувато, за виключенням двох, які викликають бурхливу реакцію:
1. Євреї, коти, секс, гомосексуалізм.
2. Християнство.
Щодо першого зрозуміло – сексуальні драйви спонукають інтернет-активність. У другому випадку – здіймаються біси.
Найгірші не ті юзери, хто проти Христа (св. Павло теж спочатку був проти), але ті, хто поплескує Христа по плечу, хто прочитав Біблію. Браття й сестри, коли вам здається, що ви знаєте Біблію, ви помиляєтеся. Це ваші біси її знають. Вони її трактують, вони пересмикують цитати, а ви лише повторюєте за ними. Спочатку літургійна практика, потім Біблія. Біблія не роз'яснює таємницю, вона на неї вказує, її підносить. Біблія таємнича і стає зрозумілою лише через таїнства. Біблія історична, й тому потребує глибокого знання контексту. Концентрована Біблія небезпечна, кожну сторінку Священного Писання треба розчиняти у тисячі світських сторінок.
Втім, я відволікся й захопився. Колективне підсвідоме збуджується християнською провокацією, бо відчуває справжню небезпеку. Раніше такого не було. Підсвідоме відчуває, що десь, на периферії звиклого православного фарисейства та католицького книжництва, прокидається несанкціоноване християнство, що сповідує незареєстрованого Бога.
Наші предки не мали імунітету від Христа. Увірувати означало почати війну з сатаною. Нині легкодоступність Біблій, релігійні телепередачі, церкви на кожному розі, танцюючі харизмати, все це – щеплення від віри. Ми (люди останніх часів) маємо залізний імунітет. Епідемій більше не буде. Харе Аллах! Крішна акбар!
Проте, в надрах Церкви чудесним чином (як і все достойне в ній) знову з'являються віряни, позбавлені імунітету, нечутливі до щеплень. І вони беруть з рук Христа те, що він приніс – меч, і відкидають те, чого Він не приносив – мир. Церква – єдине місце у світі, де недоречні компроміси. Принаймні, такою вона була в проекті, і аби була приведена у відповідність до нього, то нинішній суспільній згоді загрожувала б не менше, ніж колись культу імператора. Самій Церкві теж загрожують дві смертельні небезпеки – відсутність переслідувань і надмір пожертв. Саме тому, коли ми у кафедральному соборі виспівуємо "Господи, помилуй", здається, що луна відбиває: "розіпни Його!"
Атеїсти, нео-маніхеї і язичники критикують церкву за сребролюбіє та розпусту кліру. З їхнього боку це необережно, адже вади церкви – єдине, що їх рятує. Нині дедалі більше вірян вважають, що бруд потрапляє до церкви разом із грошима. Всі ці нечистоплотні клірики приходять до церкви, аби живитися з церковної каси. Хочемо позбутися бруду – треба позбутися грошей.
Рання церква не мала каси. Вона не накопичувала. Святі дари роздавалися нужденним одразу після Євхаристії. Згодом ситуація змінилася і це, нажаль, було необхідно. Більше ніж тисячу років після легалізації церкви на ній лежала основна вага організації соціального захисту для всього суспільства (західна церква з цим завданням впоралася чудово), також освіта, збереження культури, створення мистецтва, масштабне будівництво, часто фінансування воєнних кампаній тощо. Ще сто років тому священик мав обов'язок реєстрації актів громадського стану, викладання в недільній школі, здійснення ремонту храму й таке інше. Нині, дяка Богові, більшості цих функцій церква позбавлена.
Тиждень тому було підпалено церкву, збудовану на фундаментах "десятинки". Цей підпал нічим не кращий за її будівництво. Не треба палити церкви, навіть так потворно збудовані. Інша справа, що здебільшого, не треба їх будувати. У Києві храмів є значно більше, ніж вірян. Гроші вірян, повз церковну касу мають йти на будівництво не храмів, але дитячих притулків та лікарень, якщо вже є така жага витрачатися на цеглу. Храмами конфесії стовплять територію, проте, притулками та лікарнями її можна стовпити не гірше. Древлє королі, шляхта, міські громади будували храми, як витвори мистецтва. Прекрасне так само необхідне, як їжа і ліки. Нині (у зв'язку з поверненням до варварства) красивого храму збудувати майже неможливо, відсутня навіть естетична амбіція. Тому будувати не треба.
Прикладом ефективного служіння є київські волонтерські групи в дитячій онкогематології. Вони складаються з християн-ортодоксів і позацерковних активістів. Примудряються залучати дуже великі кошти на лікування дітей, не використовуючи каси та фонди. Жодна копійка з цих пожертв не витрачається на організацію залучення пожертв. Волонтери намагаються взагалі не торкатися грошей, окрім тих випадків, коли жертвують власні.
Отже, і церковні громади можуть виконувати функцію служіння, не торкаючись грошей. Нині функції священика обмежуються майже виключно здійсненням Таїнств. Він здійснює їх разом із громадою і буває зайнятий в обряді не набагато більше часу, ніж кожен член громади. Отже, й жити з громади йому немає жодної необхідності. Він може здобувати собі хліб, як кожен член громади.
Власне, священиком цілком може бути авторитетний член громади, який пройшов кількамісячні літургійні курси "без відриву від виробництва". Можуть заперечити, що йому не вистачатиме теологічної освіти. Проте, більшості випускників семінарій її не вистачає. Окрім того, пожиттєва теологічна самоосвіта є обов'язком кожного християнина. Доцільні теологічні академії для особливо просунутих. Єпископ має дбати за тим, щоб самоосвіта не призводила до єресі. Єпископ є ченцем, отже, має потреби в рази менші за мирян. Йому так само нема потреби жити за пожертви, які всі мають іти на нужденних і хворих. Єпископ має заробляти плетінням шатрів, мов святий Павло.
Гроші в церкві доцільно витрачати лише на церковну освіту, видання специфічної внутрішньоцерковної літератури та місіонерську діяльність в людоїдських країнах. Пам'ятки архітектури мають бути повернені на баланс держави, більшість монастирських приміщень – перепрофільована під лікарні й притулки, де служитимуть ченці.
Коли говорять за українську церкву, говорять не за те. До якого патріархату вона має належати? До будь-якого, аби не до Московського. Чи повинна вона возз’єднатися з Апостольским Престолом? Повинна, хоча це не вирішить жодної проблеми. Церква, як організація – це громада, а вже десь потім патріархія. Якщо громада не функціонує як братство, вона не функціонує як Церква. Якщо ті, хто причащаються з вами з однієї чаші, не продадуть свої машини та квартири, щоб оплатити вам пересадку кісткового мозку, якщо ви (не дай Боже!) захворієте на рак, або, якщо подібного не зробите для кожного з них ви, то ви всі не Церква.
Якщо вас не викуплять з в'язниці, то ви не Церква.
Якщо ви не служите один одному, то ви не Церква.
Браття, полишимо наші ілюзії: ми ще не Церква.
Так кажуть нові небезпечні християни, які прагнуть бідної церкви в доповнення церкві казенній. Нині утворюється полюс бідності в церкві. Коли їм це вдасться, тоді й почнеться справжній крузейд, війна за віру. Колективне підсвідоме, як завжди, має рацію: найкраще – так як є, не потрібно жодних змін.
Дмитро Корчинський,
Спеціально для ТСН